Перемога на ім’я Трагедія

Home | УКРАЇНА | Nota Bene | Перемога на ім’я Трагедія
image

Не знаю, як де, а у моєму заводському присілку Червоний Кут, що у Теплицькому районі Вінниччини, цей день — 9 Травня — не героїзували. Може, тому, що заповзяті постановники святкових урочистостей (секретарі парткомів і голови профкомів) такі населені пункти, як наш, обходили стороною, влаштовуючи паради «у центрі» — в цукрозаводському Удичі, сільрадівській Росоші, у самому райцентрі…
У цей час, здається, навіть солов’ї замовкали, щоб не тривожити людей своїми недоречними руладами.
Перемога…
З одного (державного) боку — салюти і паради, з другого (особистісного) — людські нещастя однієї великої, сказати б, усенародної Трагедії. Не обійшла вона і моїх краян, а ще ближче — моїх сусідів.
Тітка Олька Загорулько, працьовита богобоязлива жінка, так і не діждалася з війни свого Максима, зоставшись вічною багатодітною вдовою.
Моя мама, кругла сирота Варка Рудь, аби не потрапити у німецьке рабство, ошпарила розтопленим салом ногу, вискочивши від неймовірного болю на сніг. Не врятувалася!
Дід Іван Горбатюк повернувся живим, але без ноги, і все його післявоєнне хліборобство звелося до вирощування грядочки тютюнцю.
Дід Микола В. і в лиху годину жив за принципом: кому війна, а кому мати рідна. Мародерствував! Так і жив усе життя у страху: чи боявся, що посадять, чи совість, може, прокинулася.
І хіба осягнути, обрахувати, записати на скрижалях Історії, скільки таких трагедій, фізичних і моральних, принесла Друга світова війна у кожен дім, кожну душу людську?..
Не героїзував війни і не надівав нагород дядько Петро Хворостяний, батько моїх перевесників. Лише тепер дізнався, що дійшов він до Берліна, але ніколи не чув від нього бодай слова про безстрашність і доблесть радянських воїнів, хоч чоловік він був із не замкнутих.
«Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній війні чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, і прийдуть свої, і гинутиме він від розстрілів та засилань за участь у співробітництві. Чи пропадуть марно наші жертви?» — записав у своєму щоденнику Олександр Довженко 5.03.1942 р.
Народ наш багатостраждальний вижив, але якою ціною!
Генерал-лейтенант запасу Петро Процик в інтернет-виданні «Українська правда» повідав про найновішу ціну «свята зі сльозами на очах»: «Загальні демографічні втрати України — включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, — становлять не менше 14 млн чоловік. Це втрати найбільші й непорівнянні з втратами інших країн і народів у Другій світовій війні.
Фактично втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР.
З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйона чоловік.
Тож втрати цивільного населення України: 5,5-6 мільйонів чоловік, понад 2,5 мільйона уродженців України загинуло на фронтах. Виходить, усього, як мінімум, 8 мільйонів осіб».
Генерал Петро Процик нагадує і про такі факти війни, які радянська пропаганда цинічно замовчувала: «Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід — це ще понад мільйон жителів УРСР, переважно із західних областей. Втеча частини населення з окупантами, страшна цифра — 2,4 мільйона остарбайтерів із 2,8 мільйона радянських людей, загалом вивезених у нацистське рабство!»
На чорному рахунку війни — 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл (з них 250 — вщент спалені), понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.
Війна знищила 16,5 тисячі промислових підприємств, 18 тисяч медичних закладів, 33 тисячі шкіл, вишів, технікумів та НДІ, 5,6 тис. мостів.
Матеріальні збитки становили 285 млрд тогочасних рублів.
А чи можна забути про те, що за 1944-1953 роки в Галичині, на Волині й Рівненщині (лише за офіційними даними!) репресовано півмільйона наших співвітчизників: заарештовано, вбито, виселено за межі України — у «Сибір неісходиму» та безкрайні сніги Півночі…
Друга світова війна для України — передовсім національна трагедія.
Офіційним символом Дня Перемоги над нацизмом, як і Дня пам’яті та примирення, є квітка червоного маку. Відозва обох пам’ятних днів — «1939-1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо».
Тож воздамо молитви наші за упокій душ убієнних, за долю України, за те, щоб закінчилася та війна, яка знову прийшла на українську землю (її на танках привезли з Росії путінські найманці) і щоб кращою пам’яттю про полеглих були не опереткові військові паради, а довгожданий Мир.
Василь ПІДДУБНЯК

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: