З Росії – без любові...

Home | УКРАЇНА | Nota Bene | З Росії – без любові...
image

Доки в Україні триває судовий процес про державну зраду колишнього президента Віктора Януковича, сам фігурант цієї справи разом із багатьма своїми поплічниками доволі комфортно почувається на території країни-агресора.
Уже понад чотири роки тому коло вихідців з України в РФ помітно розширилося. Після краху режиму Януковича практично вся українська верхівка в паніці втекла саме туди, побоюючись відповідальності за масове вбивство прихильників опозиції в Києві.
Але час минав, а разом із ним і страх перед такою відповідальністю. Сьогоднішні вислови більшості політичних емігрантів, скоріше, нагадують відверте підспівування генеральній політичній лінії держави-агресора.
Це означає підтримку тез про те, що росіяни є одним народом з українцями, що російська й українська — це практично одна мова, що українці та росіяни мають спільні культурні традиції тощо.
Фактично це означає відродження того міфу, який культивувався в Росії протягом століть. Його метою було стерти об’єктивні етнокультурні відмінності (а також соціально-політичні особливості) між завойовником і народом приєднаної території заради тотальної асиміляції, цілковитого розчинення та поглинання українців у російській етнічній масі.
Така мета й сьогодні вкрай актуальна для офіційного Кремля. Треба визнати, що й у сучасній незалежній Україні є певна кількість українців, які вважають себе чимось абсолютно спорідненим із росіянами й принципово не здатні диференціюватися від іншого народу.
Вони не бачать об’єктивних демаркаційних ліній між українським і російським у мові (українську вони сприймають як говірку, наріччя російської), мистецтві, літературі, традиціях і так далі. Саме до них ще й досі намагаються апелювати з Кремля, заперечуючи самостійність та окремішність українців.
Той міф поширився не спонтанно, а внаслідок значних зусиль пропаганди, імперської культури, освітньої політики тощо. А нині задля подальшого цементування цього міфу російська влада час від часу намагається залучати ще й колишніх українських політиків, котрі чотири роки тому міцно окошилися на території РФ.
Як відомо, частина з них залишила Україну відразу ж — у перші дні після перемоги Революції Гідності. Інші мешкали в Україні ще кілька місяців, намагаючись загравати із сепаратистами зі східних областей, і змушені були виїхати дещо пізніше.
Але так чи інакше після 2014-го кількість проросійських політиків в Україні істотно зменшилась, і сьогодні на цьому фланзі головні ролі грають люди, які раніше перебували в Партії регіонів на других-третіх ролях.
НЕРЕАЛІЗОВАНІ ПЛАНИ
Долі втікачів склалися по-різному. Спочатку були серйозні побоювання, що в Росії з українських політиків сформують «уряд у вигнанні» на чолі з так званим «легітимним президентом», який на російських багнетах спробує повернути собі контроль якщо не над усією Україною, то, принаймні, над значною її частиною.
Але офіційний Кремль не став цього робити. Кажуть, через особисту неприязнь Путіна до Януковича та його людей, яких він після перемоги Майдану став просто зневажати. А самостійно об’єднуватися політичні банкрути не схотіли. Як зазвичай буває в таких випадках, провину за поразку політики стали покладати одне на одного й надалі вирішували свої справи окремо.
Колишній президент Віктор Янукович спочатку давав зрозуміти, що не збирається здаватися. Після втечі до Росії він влаштувався в Ростові й провів кілька прес-конференцій, на яких називав себе законним президентом і погрожував повернутися до Києва. Звісно, навіть ті його появи на публіці викликали більше сміху, аніж жаху.
Однак із плином часу колишній володар Межигір’я поступово став остаточно здавати. На публіці з’являвся дедалі рідше, а грізні заяви поступово перейшли в старече бурчання.
Останнім часом про екс-президента згадують лише у зв’язку з нескінченними судами, в яких він бере формальну участь. Причому саму згоду Януковича на участь у судовому процесі його соратники розцінили як слабкість і чергове приниження.
СКИНУТА МАСКА
Але якщо Януковича 2014 рік явно зламав, то колишній прем’єр-міністр Микола Азаров попри похилий вік тримається бадьоро і явно розраховує повернутися в політику. Серед українських вигнанців у Росії сьогодні він найактивніший.
Екс-прем’єр регулярно коментує порядок денний у соціальних мережах, а також час від часу виступає на прес-конференціях із «викриттями» чинної української влади.
При цьому, на відміну від інших українських політичних емігрантів, Азаров поводиться радше як російський, а не український політик. Його заяви за своїм змістом практично не відрізняються від заяв російських імперсько-шовіністичних коментаторів і мають яскраво виражений антиукраїнський характер.
Складається враження, що він нарешті перестав соромитися й почав мститися за багаторічну необхідність прикидатися українцем і говорити (а точніше — імітувати, що говорить) ненависною йому українською мовою. Азаров відверто співчуває російським окупантам і сепаратистам Донбасу, активно коментує та поширює неправдиву інформацію російських ЗМІ.
Періодично колишній прем’єр-міністр піддається творчим поривам і пише книжки, причому не тільки мемуари та роздуми на політичні теми, що було б адекватно, а ще й так звані «історичні праці», у яких «викриває злочини» українських націоналістів у роки Другої світової війни.
До України ці опуси, звісно, не завозяться, а от у російських магазинах продаються доволі активно. За свідченням очевидців, на полицях їм зазвичай відводять місця поряд із книжками Проханова, Холмогорова, Кургіняна, Старікова та інших діячів, більшість із яких не визнають самого права України на існування.
Влітку 2015-го Микола Азаров разом із колишніми нардепами від Партії регіонів Володимиром Олійником та Ігорем Марковим оголосив у Москві про створення «Комітету спасіння України», який патетично назвав «урядом у вигнанні». Однак серйозно до цієї організації ніхто не поставився — вже тоді занадто багато часу було втрачено.
Якби політики-втікачі створили такий «уряд» у березні 2014-го, напевно, це мало б зовсім інший ефект. Такого кроку в той час дуже чекали прихильники Януковича. Але діяти швидко регіонали не захотіли, а влітку 2015 року їх ніхто вже не сприймав.
Утім, навіть попри це створення такого «Комітету спасіння України» широко висвітлювали російські ЗМІ, хоча жодного практичного сенсу цей крок не мав. Навіть прихильники Росії та сепаратистських псевдореспублік на Сході України називали Азарова, Олійника й Маркова невдахами та боягузами й скептично відгукувалися про їхні ініціативи.
Було очевидно, що будь-який авторитет ці люди в Україні давно втратили. «Рятівники» заявили, що виступають за федералізацію країни та надання російській мові статусу державної, але навряд чи знайшлася хоч одна людина, яка повірила тим словам. Адже саме з цими гаслами команда Януковича виграла вибори далекого 2010 року й, на щастя, не зробила нічого для виконання своїх обіцянок, коли мала всю повноту влади.
У наступні роки «Комітет спасіння України» не запам’ятався нічим, окрім кількох заяв, конференцій та круглих столів. Незважаючи на те що Азаров та Олійник не раз казали, що підтримують бойовиків «ДНР» і «ЛНР», а останній навіть наполягав на необхідності визнання «республік», ніхто з «комітетників» так жодного разу й не побував ані в Луганську, ані в Донецьку. Факт доволі показовий, чи не так?
На своїй прес-конференції в Москві, яка відбулася наприкінці квітня, Микола Азаров з’явився вже чомусь не з Марковим та Олійником, а з іншими втікачами-регіоналами: Андрієм Клюєвим та Віталієм Захарченком.
Політики вкотре пообіцяли повернутися в Україну й змінити її політичний курс. При цьому екс-прем’єр постійно хамив журналістам і подібно до свого колишнього боса нагадував більше сварливого пенсіонера, ніж амбітного політика.
ВІД «ГОСПОДАРІВ ЖИТТЯ» ДО ПОЛІТИЧНИХ КЛОУНІВ
Зниження політичної активності характерне не лише для Азарова. Інший у недалекому минулому активний політичний емігрант, колишній міністр доходів і зборів в уряді Азарова Олександр Клименко, останнім часом також практично зник з інформаційного поля. Він не раз заявляв про свій намір брати участь у майбутніх виборах та навіть створив для цього власну партію під назвою «Успішна країна».
Якщо раніше на вулицях українських міст час від часу роздавали партійні газети «Успішної країни», а в мережі поширювалися відеозаяви колишнього міністра, то ближче до виборів ця діяльність пішла на спад.
Дедалі гірше почуваються й інформаційні ресурси Клименка: радіо «Вєсті» та однойменна газета. Її вже не безплатно роздають щодня, а продають, до того ж не так регулярно. Очевидно, у колишнього скарбника «Сім’ї» закінчуються гроші.
Практично не чути останнім часом і колишнього «головного новороса» Олега Царьова. Якщо у 2014–2015 роках він був частим спікером на українську тематику, то тепер майже забутий. Нагадує про себе тільки у своїх блогах та поодиноких інтерв’ю другосортним російським ЗМІ.
Як випливає з цих коментарів, Царьов дуже незадоволений політикою Росії щодо псевдореспублік на Сході України. А ще — регулярно критикує за це російське керівництво.
Наприкінці квітня в інтерв’ю «НИА Калининград» Олег Царьов уже вкотре скаржився на ситуацію в «ЛДНР» і зізнавався, що люди там розчарувалися в Росії.
«Населення республіки розділилося на дві частини. Одні хочуть повернутися в Україну, інші — як завгодно, але тільки не так, як зараз. І якщо у 2015-му люди однозначно хотіли в Росію, то сьогодні таких майже немає. Розумієте, люди просто втомилися чекати», — заявив він.
Звісно, від цього Царьов не став меншим ненависником України, однак подібні висловлювання усе ж таки свідчать про певні метаморфози навіть у таких одіозних постатей.
Останнім часом активність українських політиків-утікачів у Росії переважно зводиться до участі в різних ток-шоу, де вони виступають у ролі клоунів та розважають публіку нарівні з різними підставними експертами.
Депутати, що втекли з України, кочують з одного телеканалу на інший, де нескінченно кричать, лаються, сваряться з російськими політиками та між собою.
Нещодавно таке трапилося в ток-шоу Володимира Соловйова, де посварилися Петро Симоненко та Ігор Марков. Останній обізвав Симоненка зрадником та Іудою й кинув у нього жменею дрібних монет, що мало символізувати 30 срібняків. Причина такої ненависті зрозуміла: Симоненко досі живе й працює в Україні, що, вочевидь, викликає в Маркова та інших утікачів заздрість.
Таку діаспору в Росії насправді було б доречніше називати неукраїнською. Всі заяви політиків-утікачів зводяться до пропозицій побудувати в Україні якусь анти-Україну — державу, у якій не буде нічого українського і яка в усьому копіюватиме Росію та підкорятиметься їй.
Розраховано все те, мабуть, не так на українську, як на російську аудиторію. А в Україні з такими ідеями на успіх очікувати не варто. Цю, здавалося б, просту істину емігранти так і не змогли усвідомити за все своє бурхливе політичне життя.
Ярослав ГАЛАТА

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (4 posted):

casino 777 on 23/09/2018 04:10:43
avatar
At the plain start of the advanced age, Video Poker turned into the first of the best gambling club diversions to be made accessible on the work area.
Thumbs Up Thumbs Down
0
ahti casino on 01/09/2018 15:38:03
avatar
It has a monstrous open world condition where something new happens each time you play this diversion.
Thumbs Up Thumbs Down
0
ojo on 30/08/2018 16:40:12
avatar
The recreations incorporate poker, roulette and blackjack. Poker is one of the diversions that expect you to be extremely vital, sharp and quick.
Thumbs Up Thumbs Down
0
finmax on 09/08/2018 13:01:04
avatar
The reasons for its widespread popularity among new traders as well as seasoned veterans are as follows;
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 4 | displaying: 1 - 4

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: