Донбас і бойки

Home | УКРАЇНА | Україна моя неозора | Донбас і бойки
image

Стою посеред сотень людей, одягнених у вишиванки, які розмовляють чистою українською мовою, співають «Многії літа»... Хтось не повірить, що це відбувається на Донбасі. Та все пояснюється просто: я потрапив до бойків, яких 65 років тому вирвали із корінням з рідної землі й переселили в засушливий степ.
З ГІР — У СТЕП
У 1947 році бойків Надсяння не зачепила операція «Вісла», коли 482 тисячі українців були І примусово депортовані з їхніх споконвічних земель згідно із «Угодою про взаємний обмін населенням у прикордонних районах» між урядами СРСР та ПНР. Але тоталітарний режим перемолов їх згодом — у 1951 році під час так званого «економічного переселення».
Тоді за договором між СРСР і ПНР до України відійшла частина Люблінського воєводства, багата на поклади вугілля. Полякам же дісталися українські території із нафтовими свердловинами та місцевість над Сяном, де вони збудували електростанцію із каскадом гідроспоруд, які стали провідними в енергозабезпеченні Польщі. Те, що етнічні території бойків пішли під воду, а десятки тисяч людей втратили рідну землю — це, звісно, дрібничка. У Москві та Варшаві краще знали, як розпорядитися українськими землями.
А, можливо, в негараздах винна не лише географія з економікою, а й самі волелюбні бойки? Бойками були славетний медик епохи Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич, гетьмани Петро Сагайдачний і Іван Виговський, письменник Іван Франко, автор гімну України Михайло Вербицький, голова проводу ОУН Степан Бандера, режисер Лесь Курбас... Шляхтичі казали: «З бойка служки не буде». Може, за цю волелюбність вони й поплатилися?
...Із гірських сіл трьома ешелонами їх відправили освоювати донецький степ.
— Усе село голосило, коли з Ліскуватого відправляли перший ешелон, — згадує Марія Іванівна зі Званівки, що під Бахмутом. — Ми не вірили, що це переселення, були впевнені, що везуть розстрілювати...
Олексій Іванович Адроник в Артемівський (Бахмутський район) прибув 1951 року на Трійцю першим ешелоном, яким вивезли неодружену молодь. Їхню бригаду поселили в сараї: вісімнадцятеро хлопців і дівчат поклали спати вперемішку. Сорок пульманів лісу вивантажили, а їжа — лише каша, часто без олії — і ні шматочка м’яса. На Петра й Павла прибув ще один ешелон, а восени останній. Дехто дорогою відстав, сподіваючись повернутися додому. Їхня доля невідома. Поки добиралися, то, бувало, ставились до них вороже, мовляв, бандерівці їдуть. А коли бачили виснажених жінок із дітьми на руках, то підносили воду та шматок хліба. Поселили їх спочатку в чужих хатах у Званівці, Верхньокам’янському й Роздолівці. З дороги переселенці одразу ставали до роботи. Глину для долівки місили босими ногами і тоді, коли почалися приморозки. Місцеві люди, по яких пройшовся косою Голодомор, їхньому горю співчували.
МАКИ Й НАРЦИСИ
На Надсянні довкола бойків були гори, ліс і стрімкі потоки, а тут сухий Донецький кряж, тихоплинна Бахмутка. До соняшникової олії замість лляної, маків замість нарцисів, кавунів, яких вони ніколи й не бачили, звикли швидко. Замість гірського господарювання призвичаювалися до степового землеробства, замість конярства й вівчарства — до роботи з досвітку й дотемна в корівниках та свинарниках. Звикали працювати «за палички». Найбільше роботящим переселенцям радів тодішній голова колгоспу. Він якось зізнався Марії Іванівні: «Якби не ваші люди, занепало б господарство».
Згодом у колгоспі почали платити хоч якісь гроші. У кожному бойківському дворі з’явилася худоба, птиця. На величезний базар у Званівку приїздили за продуктами з усього Донбасу. І нині у всіх трьох селах, куди переселили бойків, люди живуть досить заможно. Та головне, наголошує директор Званівської дев’ятирічки Ольга Іванівна Максименко, вони зберегли свої традиції. Коли місцеву школу у вісімдесятих роках хотіли зробити російською, люди відправили в Москву делегацію й таки відстояли україномовність закладу. Їм забороняли колядки, а вони кожне Різдво водили вертеп, готували вечерю з 12 страв, носили кутю хрещеним. У них досі ходять сватати за старовинним звичаєм, печуть весільне двоповерхове гільце з птахами, готують особливий, бойківський, борщ. Не лише в греко-католицькому храмі, а й на весіллях, хрестинах чи деінде співають по-бойківськи «Многії літа».
Звучали такі побажання і в Верхньокам’янському, де з нагоди 65-річчя переселення відкрили пам’ятний знак — капличку Матері Божої, котра, вважають бойки, їх захищає. Богородиця допомогла вижити під час і після переселення, оберігає й нині. Ракети «градів» літали через села, але на їхні голови не впав жоден снаряд. До них, «бандерівців», сепаратисти не добралися... Щоправда, і серед них знайшлися такі, хто пішов голосувати на «референдумі». Але, як каже переселенець Олексій Іванович Адроник, не кожній людині Бог дає розум, навіть, якщо це гоноровий бойко.
Леонід ЛОГВИНЕНКО,
Донецька область
На фото автора: відкриття пам’ятного знака у Кам’янському.

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: