УКРАЇНЦІ АМЕРИКИ ВПЕРШЕ ВІДЗНАЧАТЬ ДНІ ПЕРЕПОХОВАННЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Home | УКРАЇНСТВО | Постаті | УКРАЇНЦІ АМЕРИКИ ВПЕРШЕ ВІДЗНАЧАТЬ ДНІ ПЕРЕПОХОВАННЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
image

(ДО 161 РІЧНИЦІ ПЕРЕПОХОВАННЯ  Т.Г.ШЕВЧЕНКА.)
                                     «Тихо плаче Україна
                                      Сльозами і кров’ю…
                                      Кат будує своє «завтра»
                                      На горі людському…
                                      Гірко плаче Україна
                                      І тяжко ридає…
                                      Своїх синів, що померли,
                                      Сльозами вмиває.
                                      Плаче ненька Україна…
                                      Плаче кожна мати,
                                      Та, що сина відпустила,
                                      Волю здобувати.»
                                               (Тарас Шевченко)
На жаль, ці слова Шевченка актуальні до сьогоднішнього часу.
22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Шевченка, згідно з його «Заповітом», було перепоховано в Україні.
     Тяжкою була для Тараса Григоровича зима 1861 року. Перебуваючи далеко від Батьківщини, в Санкт-Петербурзі, він часто хворів, відчував самотність. 9 березня, в день  народження, до поета завітало кілька його знайомих. В розмові з близьким товаришем художником  Г. Честахівським  поет висловлює побажання, щоб в разі його смерті, яку він передчував, поховали його в Каневі. Вранці 10 березня його душа відійшла у Вічність.
     У день смерті поета його друзі: художник Григорій Честахівський, брати – літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили,  відповідно до волі поета, поховати його в Україні, адже про це він просив у «Заповіті». Його передсмертними словами були: «До Канева…»
 Хоч Шевченку було дозволено повернутися з заслання, його не було реабілітовано. Щоб поховати його в Україні потрібен був дозвіл, тому друзі поховали його на Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської академії мистецтв на кошти друзів.
Понад дві тисячі чоловік йшли за домовиною Кобзаря: студенти університету, слухачі академії мистецтв, письменники, художники, читачі і шанувальники.
На панахиді були: Ф.Достоєвський, М.Лєсков, М. Некрасов, представники української, польської, грецької громад.
Через брак грошей рідні брати Йосип, Микита і сестра Ярина не змогли приїхати.
Лише у квітні 1861року, після того, як 58 днів прах Шевченка знаходився в Петербурзі, царський уряд дозволив перевезти його в Україну. 8 травня 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського вокзалу і залізницею перевезена до Москви.
     І вирушила вона через всю Росію з півночі на південь до рідної України. Перевезення тривало 14 діб через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва.18 травня жалобна процесія прибула до Києва. На Ланцюговому мості студенти університету випрягли  коней, що везли труну, і впряглися самі, везли її до церкви Різдва Христового, що на Подолі. Труну з тілом поета супроводжували історик О. Лазаревський і послідовний виконавець волі поета Г.Честахівський.
     У Києві з Кобзарем прощалися студенти, поети, багато киян. Брати поета вважали за честь поховати його в Києві, проте Честахівський  наполіг, щоб поховати Кобзаря згідно «Заповіту», на Канівській горі. Поет ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».
      20 травня 1861року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Т.Г.Шевченка везли по Дніпру. Дві доби домовина знаходилась в Успенському Соборі , а 22 травня настоятель Канівського Успенського монастиря Гнат  Мацкевич відслужив Заупокійну Літургію і виголосив пророчу промову: «Благовій  до граду нашого, Україно. В нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут на одній з найвищих гір Дніпрових , як на горі Голгофі, подібно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть і по цю, і по ту стороні Дніпра». Хоч настоятель говорив російською мовою (іншою було заборонено), його усунули з посади, а його дальша доля невідома.
     Під час відспівування до церкви ввійшла молода пані в глибокому траурі і поклала на труну терновий вінок. Є думка, що це була княжна Репніна, яка кохала Шевченка.
Між іншим, Тараса ховали, як парубка: перед труною йшли дівчата в яскравих вінках, вишиваних сорочках і стрічках і голосили…
Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою. Від собору похоронна процесія прямувала на Чернечу гору: Через гори і ліс, а юнаки і дівчата самотужки везли важкого воза - з великої шани до Тараса.
«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся  люд хрещений  і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому.» - згадував Григорій Честахівський.
    Біля могили зібралося кілька тисяч люду, було виголошено дві проповіді та шість промов. Похорон тривав до вечора. Честахівський  вирішив залишитися в Каневі  і вирішив насипати над прахом поета високу могилу. Канівчани  і жителі навколишніх сіл два місяці пеленами, хустинами, торбинками й кошиками носили землю з ближніх урвищ на могилу Тараса, обклавши її камінням. Поступово над місцем поховання Шевченка виріс пагорб у кілька метрів заввишки. На могилі встановили  великий дубовий хрест. Похорон Шевченка відбувся саме в ті дні, коли цар дарував кріпакам волю.
     У червні 1883 року Варфоломій Шевченко подав до Канівської міської управи прохання: На могилі мого брата Тараса Шевченка був поставлений дерев’яний хрест, який від часу підгнив і в жовтні 1882 року звалився. Шануючи пам'ять покійного мого брата …я наважився поставити новий хрест, обгородивши могилу гратами, а поблизу неї збудувати будку для сторожа». На  одному з київських заводів замовили металеву огорожу і чавунний хрест. Несподівано, коли хрест був готовий генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест бо на ньому була табличка з словами Т. Г. Шевченка:
              « Свою Україну любіть;
              Любіть її во время  люте,
              В останню тяжкую  минуту
              За неї Господа   моліть.»
     Роботи над впорядкуванням могили припинилися. Майже рік тяглося листування.
Врешті замовники змушені були  зняти з хреста табличку. Лише в липні 1884 року чавунний хрест встановили на могилі поета.
     Пофарбований у білий колір, він чітко вирізнявся на фоні блакитного неба. Видно його було за десятки кілометрів з полтавських рівнин,  за Дніпром і по Дніпру.
      7 травня 1939 року в Каневі відбулося святкування 125 річниці від дня народження Великого Кобзаря.
Це свято зібрало більше 20 тисяч  шанувальників поета і патріотів. Цього ж року відкривали новий пам’ятник на могилі поета (скульптор Г.Манізер) та приміщення музею.
(над проектом працювали В. Кричевський та його учень П. Костирко, який пізніше відновлюватиме експозицію, знищену в роки війни).
Відбувся грандіозний мітинг. Людськими  потоками вирували Дніпрові береги, лунали гудки пароплавів, гули в піднебессі літаки, що скидали тисячі листівок…
Вже більше 160 років не заростають травою до цього священного місця стежки. Тут побували десятки мільйонів шанувальників Поета з цілого світу.
      Дуже цікаво, що з часом був споруджений новий пам’ятник і потрібно було визначити точне місцезнаходження склепу, щоб важкий пам’ятник не роздавив могилу. Коли спеціальна комісія на чолі з співробітниками НКВС, місцевої влади знайшла склеп і відкрили труну, хоч не мали на це права, то всі були вражені. Відкривши першу основну домовину, побачили труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок… Жінка, яка була в цій комісії згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо  після 78 років гадали побачити останки.
Чим пояснити цей факт?  Останні десятиліття численні релігійні громади зверталися у Шевченківський Національний заповідник з приводу канонізації Кобзаря. А її умовою є нетлінність померлого.
З часу реконструкції могили було прийнято рішення замурувати вхід в склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори.  Навіть німці під час окупації не зачіпали цієї могили.
     Отакий наш Кобзар, наш Пророк!
***
 Шановна українська родина Чикаго. Багато часу минуло  від моменту перепоховання нашого Шевченка, який прославив українську націю на весь світ . Його пророчі слова не старіють, вони актуальні і до сьогодні. Наш Кобзар закликав наш народ до єдності, до науки, до мудрості, наказав «Порвати кайдани…». Відзначення днів перепоховання повинно зібрати нас всіх у велику дружню українську родину, адже одна в нас мати – мати Україна! Молімось усі до Матінки Небесної за неї, рідну, дорогу. Колись усі захочемо  додому, до наших родин, до рідних степів і гір,  до рідного Дніпра…
     Збережімо все це нашим нащадкам і не забуваймо його «Заповіт»:
                                                                              … «І мене в сім’ї великій
                                                                                     В сім’ї вольній ,новій
                                                                                     Не забудьте пом’янути
                                                                                     Незлим тихим словом…»

Пам’ятаймо про тих, хто тепер на війні, захищає нашу Україну, про тих, хто вже ніколи не почує співу солов’їного…Нам потрібен мир, а не проклята війна. Пора спитати в тих, хто обіцяв закінчити її за два тижні. Коли буде кінець?
      Для вшанування Днів перепоховання Кобзаря, до нас в Чикаго приїде театральна група Полтавського академічного обласного українського музично –драматичного театру ім. М.В.Гоголя і народний артист України Василь Голуб, який виконує роль Тараса. В складі групи також заслужена артистка України, солістка  ансамблю Збройних сил України Ярослава Руденко, яка більше ніж 100 разів їздила в зону воєнних дій з концертами для наших воїнів.
      Дорогі українці  Aмерики! Підтримаймо наших славних земляків.
До речі, це перший театральний  колектив, який погодився попрацювати благодійно, безкоштовно, а кошти віддати для потреб родин наших захисників.
      Кількість могил в Україні все збільшується. Сивіють з горя матері. Хто висушить сльози материнські?
А скільки їх, молодих  і юних леґінів посадила війна в інвалідні крісла?
Парафія св. Йосифа Обручника УГКЦ вже не вперше бере під свою опіку поранених солдат. Мабуть і інші парафії приєднаються до цієї важливої справи.
 Тепер в готелі проживає з мамою Роман Гаврильчак, який проходить реабілітацію і ще потребує великої допомоги.
Відкрито рахунок в «Самопомочі»: 168639. Кошти йдуть на його дебіткартку. Родом Роман з Новояворівська Львівської обл.
Я впевнена, що тут проживають його земляки. Можете подзвонити Роману або його мамі п. Катерині і поцікавитись, яка потрібна поміч. (В готелі є тільки мікрохвильова піч, де можна тільки розігріти їжу, але не приготувати щось свіже).
Можливо, хтось буде мати змогу віднести щось гаряче і свіже.( Телефон 347 901 7390)   
Слава Україні ! Слава Героям!
 На основі історичних матеріалів підготувала 
 Іванна ЯКОВЕНКО,
 Чикаго

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: