ПСИХОЛОГІЧНІ ГОРИЗОНТИ ТВОРЧОСТІ ВАЛЕР’ЯНА ПІДМОГИЛЬНОГО: ІСТОРІЯ, ФАКТИ, ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Home | УКРАЇНСТВО | Постаті | ПСИХОЛОГІЧНІ ГОРИЗОНТИ ТВОРЧОСТІ ВАЛЕР’ЯНА ПІДМОГИЛЬНОГО: ІСТОРІЯ, ФАКТИ, ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

img

Сьогодні «Українське Слово» представляє черговий науковий вислід перспективного вченого з Галичини Андрія Печарського. Нагадаємо, Андрій Печарський народився 29 жовтня 1972 року в Івано-Франківську. Кандидат філологічних наук. 1995 року закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. 2001 року захистив кандидатську дисертацію „Поетика „Поза межами болю” О.Турянського”. Однойменна монографія Андрія Печарського – перше в українському літературознавстві дослідження поетики творчості Осипа Турянського. Основна увага дослідника звернена на теоретико-літературний аналіз знаменитого твору письменника „Поза межами болю”. Дослідницькі зацікавлення багатообіцяючого молодого вченого Андрія Печарського – психоаналіз мистецтва (на матеріалах української та зарубіжної літератур ХІХ-ХХ ст.). Андрій Печарський є автором багатьох наукових публікацій в українських та іноземних виданнях. Читає курс історії української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. в Львівському національному університеті імені Івана Франка, нині там же працює над докторською дисертацією.

Ю.Смолич у „Розповідях про неспокій”, писав: „Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважав найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: Валер’яна Пімогильного”. Ю. Бойко також подавав короткі відомості до літературного портрета письменника: „Коли вимовляю це ім’я, мені згадується делікатне, але енергійне обличчя, струнка постать в легенькому пальті, що міцно облягає фігуру, фетровий капелюх… У всьому вигляді Підмогильного було щось витончене, не совєтське, його зовнішність свідчила про внутрішню культуру”.

Такий він поставав у спогадах своїх сучасників. А пізніше літературна критика назве його одним із основоположників нового українського інтелектуально-психологічного роману („Місто”, „Невеличка драма”, „Повість без назви”).

Справді, проза В. Підмогильного – це  насамперед світ ідей, духовних цінностей, напружень, переживань, ідеалів і віддаленої в мріях краси. Його не так цікавив час, політичні баталії з конкретним історичним виміром, як сама людина, з її буттям, свободою вибору, проблемами і переживаннями. Особливий психологічний горизонт художньо-образної структури творів письменника набуває своєї стійкої форми в межах екзистенційної дійсності. Автор на перший план висуває духовний аспект людини, бурхливу хвилю її почуттів, що є основним стрижнем, функціональним зарядом твору. Земна екзистенція набирає майже космічного характеру: вічне коло народження і смерті, болю і радості.

Народився В. Підмогильний 2 лютого 1901 р. в селі Чаплі під Катеринославом (тепер Дніпропетровськ). Навчався в церковно-парафіяльній школі, реальному училищі, а пізніше на математичному і юридичному факультетах Катеринославського університету. Учителював, працював у видавництвах Києва. Належав до літературних угруповань ВАПЛІТЕ і „Ланка” (МАРС). Заявив про себе як письменник ще в 16 років. Перша прозова книжка В. Підмогильного вийшла в Катеринославі 1920 року під багатообіцяючою назвою „Твори.- Т. 1”. Сюди увійшли такі оповідання як „Старець”, „На іменинах”, „Ваня”, „Гайдамака”, „Добрий Бог”, „Дід Яким”, „На селі” та ін.

Раціональне зерно прози глибоко просіялось у душі письменника, якому він був вірний усе своє життя. Навіть коли виникла суперечка з близьким приятелем по перу про те що становить саму суть художньої літератури – епос чи лірика, на відміну від Є. Плужника, який створив роман „Недуга” як доказ того, що добрий поет спроможній написати великий прозовий твір, В. Підмогильний не став доводити протилежне. Наступні прозові збірки письменника – „Повстанці” (1923), „Військовий літун” (1924), „Проблема хліба” (1927) та ін.

Окрім літературної діяльності письменник займався перекладами, особливо з французької класики – це творчість Вольтера, Д. Дідро, В. Гюго, О. Бальзака, Г. Мопассана, П. Меріме, А. Доде, А. Франса, про які академік О. Білецький говорив, що ними „сміливо може пишатися українська література”. Ще двадцятилітнім хлопцем В.Підмогильний переклав роман „Таїс” А. Франса, що вважав свій твір про долю куртизанки з античної Александрії, яка прийняла християнську віру, своєрідним філософським посібником з етики і моралі.

З цією олітературеною притчею французького класика В.Підмогильний пізніше віднайде психологічно-світоглядну домінанту у своєму романі „Місто”, де повія відмовлятиметься головному героєві Степану Радченку розкрити свої сокровенні внутрішні порухи душі: „Розмова далі не клеїлась, попрощалась вона холодно, немов величезну кривду їй вчинив, і хлопець вийшов, переймаючись до неї пошаною, якось схвильовано розуміючи, що жінка продається, а людина – ні”. Тому нерідко в творчості письменника амориністика втілювалася через образ проститутки, яка гордо спацерувала по бульварах міста, кидаючи виклик штучній міщанській моралі.

Ідеї гуманізму, моральної розкутості у складному вирі людського життя і любов до ближнього пронизують усю інтелектуально психологічну творчість письменника. Бурхливий резонанс у критиці викликала поява роману „Місто” (1928). Хоча як стверджував сам автор цей твір „почав писати зовсім для себе несподівано – він, за первісним задумом, мав бути кіносценарієм, і то комедією”. Але від того задуму залишився лише блідий емоційний відрух, бо нічого комічного в романі немає. Радянська критика шукала в романі не те нове, що приніс у літературу автор, а наголошувала на відступах письменника від „належних” ідеологічних настанов, що суперечить визначеному напрямку компартії. Стосовно обговорення пролетарською молоддю Харкова роману „Міста” преса проінформувала так: „Студенти пильно стежать за сучасним літературним життям і дають гостру відсіч всіляким ухилам від генеральної лінії нового будівництва”. Хоча подекуди з’являлися і схвальні відгуки на адресу автора „Міста” як доказ „продуктивності психологічного методу” в українській пореволюційній прозі. У Німеччині і Чехословаччині літературознавці без дискусій схвально сприйняли прозові новації В.Підмогильного. Отже, твір віднайшов свого читача і за кордоном. Таким чином роман „Місто” став епіцентром для літературно-політичних дискусій 20-30-х рр.

А сюжет твору такий. Головний герой роману Степан Радченко приїжджає в місто, вступає до вузу, стає відомим письменником, журналістом, бере активну участь у київському літературному житті. Паралельно із кар’єрною діяльністю персонажа проходить його сюжетна любовна лінія: це інтимні стосунки із односельчанкою Надійкою, яка пізніше одружилася з Борисом, Тамарою Василівною, особисте життя якої склалося нещасливо, Зоською, що покінчила життя самогубством.

У моменти відчаю Степан усвідомлює, що грандіозний успіх на творчій ниві, який він досяг неймовірним зусиллям, йому врешті-решт непотрібний. Ці психологічні моменти героя близькі помислам і почуттям Мартіна Ідена із однойменного роману Дж. Лондона. Утім Радченка надихає короткочасна зустріч із вродливою жінкою Ритою, і він сповнений наснаги і емоційного захоплення починає писати свою повість про людей. На цій ноті автор закінчує свій роман, знесилюючи читача незвіданими домислами про особистісні якості свого головного героя.  

Зовнішня реальна драма повістей „Третя революція” (1925), „Остап Шаптала” (1921), романів „Місто” (1928), „Невеличка драма” (1930), „Повість без назви” (1933) В. Підмогильного, а також циклу новел „Повстанці” (1920), збірок оповідань „Військовий літун” (1924), „Проблема хліба” (1927) – це тільки проекція, бліде віддзеркалення інших подій, які, протікаючи в мовчанні, в позачасовому й позапросторовому вимірі, залишають після себе невловимий слід „екзотичної буденщини”.

Суспільство для В.Підмогильного, як і для екзистенціалістів, є чимось чужим, темною холодною безоднею, яка руйнує внутрішній світ індивіда. Автор закидає своїх героїв у вир ірраціонального жаху, відчаю, трагедії буття. Так, замешкує в нещасливій долі скалічений тяжкою працею робітник, жебраючи на вулиці („Старець”), молодий розчарований у житті гімназист, що приблудою долучається до загону гайдамаків („Гайдамаки”), а також один студент, який пройнявся ідеологією соціалізму, проблемою морального становлення суспільства, та не зміг прочитати жодної книги, бо потрапив у полон випадкового кохання („На селі”).

Зацікавлення В.Підмогильного психоаналізом виявляють не тільки його дослідження класиків та сучасників (статті і рецензії про творчість І.Нечуя-Левицького, М.Рильського, Ю.Яновського), але й власна художня творчість. Наприклад, у романі „Місто” прозаїк розкриває не так проблему „міста-села” в соціально-політичному ключі, як один із різновидів нарцисистично-патологічного творчого процесу героя Степана Радченка.

Проблема голодомору на Україні 20-тих рр., початок геноциду нації, з емоційною силою описані митцем в оповіданні „Син” (1923), в образах якого живе біль мертвих поколінь, віддалених у просторі й часі. Боротьба за виживання, приниження гідності людського духу порушуються і в таких творах, як „Собака”, „В епідемічному бараці”, „Проблема хліба”. У новелах „Історія пані Ївги”, „Військовий літун”, „Сонце сходить” постають образи інтелігентів, яких мучить почуття провини за своє колишнє розкішне життя, в той час як довкола панував голод та злидні.

Творчість В.Підмогильного вибруньковувалась переважно в світлі філософсько-психологічних помислів і почуттів героїв, які були народженні не для вибухів, барикад чи феєрверків революції, а для інтелектуальних висот і глибин думки.

В.Підмогильний у вирі революційних спалахів суспільства, голодомору, репресій і масових розстрілів був голосом сумлінням і чистою совістю у колах українських інтелектуалів. А це призвело 8 грудня 1934 р. до його арешту органами НКВД як учасника вигаданої в зв’язку з убивством С.Кірова групи терористів-контрреволюціонерів.

У березні 1935 р. В. Підмогильного разом з Є.Плужником, В.Поліщуком, М.Кулішем та іншими підсудними було засуджено до ув’язнення в спецтаборах. Потім письменника вивезли на Соловки, де після повторного перегляду справи УНКВС Ленінградської області його було розстріляно. Сталось це 3 листопада 1937 року.

Творчість В.Підмогильного це передусім змістовний гуманістичний дискурс спрямований до люблячого людського серця. Витворюючи сюжетне тло з окремих шматків тогочасної жорстокої дійсності, письменник уреальнює найгостріші психологічні потреби людини.

Андрій Печарський,
Львів


Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (1 posted):

シャネル 財布 新作 on 13/05/2015 11:41:22
avatar
ログインできないんでさーせん
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 1 | displaying: 1 - 1

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: