Справжні проблеми Київ має з Ватутіним, а не з Шухевичем

Home | УКРАЇНСТВО | Точка зору | Справжні проблеми Київ має з Ватутіним, а не з Шухевичем
image

Розмежування російських і українських діячів не настільки складне, щоб вважати його неможливим

12 червня Окружний адміністративний суд Києва заборонив міському голові підписувати і публікувати рішення Київради про перейменування проспекту Ватутіна на Романа Шухевича до завершення розгляду справи по суті. Тобто, маємо спробу через суд зупинити появу на карті української столиці імені послідовного і переконаного ворога Росії. Водночас на сайті Київської міськдержадміністрації збирає голоси петиція з вимогою скасування згаданого рішення київських депутатів від 1 червня.
Нема сенсу розписувати пояснення, чому ім’я загиблого в бою з чекістами командувача Українською повстанською армією так важко пробиває собі дорогу на карту української столиці. Все, що треба і можна було тут сказати – давно сказано. Варто лише зауважити, що боротьба за найменування київського проспекту іменем Романа Шухевича практично вирішена, серйозної інтриги у цьому питанні вже нема. Трохи раніше чи трохи пізніше це таки станеться. Позов до суду, петиції та інші протести фейкових «антифашистів» здатні тільки відтягнути формальну дату остаточного їхнього програшу. Це пов’язано з тим, що визнання Романа Шухевича гідним найменування вулиці в Києві дійшло вже й до української влади.
Однак загальний процес звільнення України від надмірної, спричиненої її трьохсотлітнім колоніальним статусом, російської топоніміки тільки починається. У «протиборстві» Шухевич - Ватутін для нас головною проблемною фігурою, як це не парадоксально, є другий, а не перший. З Шухевичем, повторимо, все зрозуміло. А ось Ватутін – хто він? Герой війни з німецьким нацизмом чи кат українців? Точніше, питання слід формулювати так: що для нас, українців, має більше значення, оскільки правдою є і те, і те? Від нашого вибору, якому, до речі, закон про декомунізацію не допоможе, і залежить рішення, чи залишати його ім’я на карті Києва (у назві проспекту чи якийсь інший варіант). У генерала Ватутіна достатньо серйозних гріхів, щоб наше ставлення до нього не обмежувалося лише подякою за те, що він командував фронтом радянських військ, які виганяли гітлерівців з Києва і за те, що він воював, і непогано воював, з нацизмом. Про один такий гріх вже давно говорять українські патріоти: масове винищення призваних до армії українців зі звільненого від німців Лівобережжя, котрих свідомо без належної підготовки та озброєння кидали на форсування Дніпра; все це відбувалося на фронті, яким командував Ватутін. Про інший його гріх, як на мене – не менш серйозний, широка публіка майже не знає. Йдеться про те, що Ватутін перед війною очолював оперативне управління Генштабу Червоної армії, тобто безпосередньо розробляв план вторгнення радянських військ у Європу (це уже доведений історичний факт навіть якщо раптом заперечувати відому версію Віктора Суворова про причини початку Другої світової та Великої вітчизняної), яке не сталося тільки через напад Гітлера. Іншими словами, неприваблива роль Миколи Ватутіна у розв’язанні Другої світової (він у вересні 1939 року очолював штаб Київського округу і мав прямий стосунок до агресії проти Пам'ятник Ватутіну біля Верховної ради України. Київ.Польщі) та у жахливих людських втратах 41-го року цілком зіставна з роллю генерала Жукова і маршала Тимошенка.
Усе це буде ще не раз згадано у дискусіях, коли неминуче постане питання про неприпустимість існування могили Ватутіна і величного пам’ятника йому у самому центрі Києва, за сотню метрів від Верховної Ради.
Утім, Ватутін – це ще не найскладніший випадок, бо він має очевидні гріхи перед Україною. Справжні муки нас чекають, коли ми змушені будемо визначати своє ставлення до інших героїв радянської і дорадянської доби, імена яких заполонили наші вулиці і площі (приміром, Іван Черняховський чи Микита Кожедуб, імена яких носять наші військові вузи).
Потрібен якийсь більш-менш універсальний критерій, з якого слід починати оцінку постатей з історії України до серпня 1991 року.
Відокремлення української історії від російської, як частини загального процесу здобуття остаточної незалежності України від Росії, зводиться, зрештою, до зовні простого процесу визначення, хто є діячем нашої, а хто – чужої історії. Спочатку саме це, а вже після цього варто вирішувати, хто з наших яку пам'ять заслужив у народу, і кого з них – своїх і чужих - ми бажаємо увічнити не лише на сторінках шкільних чи вузівських підручників, де загальна, без нюансів, оцінка може бути як негативною, так і позитивною, а й пошаною у назвах міст, площ, вулиць.
У багатьох з нас є погана, бо не наукова, звичка зараховувати ту чи ту історичну постать до своїх виключно за українським етнічним походженням, вважаючи її повним синонімом національності. А раз українець – то вже діяч української історії! Ще й чомусь особливо пишаємося перед росіянами тим, що котрийсь з уродженців України став видатним діячем російської історії, культури, мистецтва, науки. Варто позбутися згаданої звички, і одразу стане зрозумілим, що, приміром, етнічний українець, генерал армії і командувач фронтом Іван Черняховський - є діячем російської, а не української історії. Навіть більше: весь свій непересічний талант полководця поставив (не важливо – свідомо чи несвідомо) на службу тій силі, яка Україну знищувала. І називати його іменем вулицю тільки на тій підставі, що він народився в Україні – це, м’яко кажучи, несерйозно.
Так, розрізнення на «наші – чужі» лише зовні видається простим. Однак і не настільки складним, щоб вважати неможливим. Так, у кожному конкретному випадку слід визначатися окремо, чи гідна ця людина пошани від українців у вигляді присвоєння його імені вулиці у нашому місті чи селі. Складна і копітка робота, що вимагає особливої старанності, терпіння та акуратності, і бажано без зайвих емоцій. І закон окремий на кожну особу не ухвалиш, а коли скопом – обов’язково будуть «перегини». І це ми говоримо лише про історію, а ще більш складні проблеми (суперечки) чекають нас, коли дійде черга до вулиць Пушкіна, Лермонтова, Толстого у кожному українському місті та селі.
Але мусимо цю роботу зробити, якщо хочемо очистити нашу топоніміку від нав’язаної нам колоніальної спадщини.

Юрій САНДУЛ,
Київ

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: