До Дня Конституції. Головний висновок

Home | УКРАЇНСТВО | Точка зору | До Дня Конституції. Головний висновок
image

«Ми не йшли в контексті європейської традиції — ми її творили», — експерт

 

Чи навчилися ми жити за Конституцією? Питання, яке не втрачає своєї актуальності упродовж багатьох років незалежності України. 28 червня Головному документу країни виповнюється 21 рік. Цілком дорослий вік як для людини, щоб осмислити свою поведінку, — що маєш право робити, а що заборонено законом. Однак у нашій країні існують досить великі проблеми як з культурою дотримання Конституції, так і з її недоторканністю, адже кожна влада намагається внести свої корективи в Основний Закон. Навіть зараз при Президентові діє Конституційна комісія, яка розробляє зміни до Конституції. В чому проблема? Говоримо з доктором політичних наук, народним депутатом України IV — VIII скликань, громадським діячем Миколою ТОМЕНКОМ.

 

«ЗАКОННІСТЬ І ПОВАГА ДО ПРАВ ЛЮДЕЙ — ЦЕ ТЕ, ЩО ВИРІЗНЯЛО НАШУ ПЕРШУ ВЕЛИКУ ДЕРЖАВУ РУСЬ-УКРАЇНУ»

 

 

— Як би ви охарактеризували традиції українського конституціоналізму, зважаючи на такі історичні документи, як «Руська правда» Ярослава Мудрого (XI — XII стст.), Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), відповідні документи часів УНР (1917 — 1920 рр.)?

 

— Основними характеристиками українського конституціоналізму є її європейське спрямування. Більш того, ми не йшли в контексті європейської традиції — ми її творили. Скажімо, редакція «Руської правди» часів дітей Ярослава Мудрого запроваджувала скасування кровної помсти або заміну її на викуп, що взагалі передувало традиціям багатьох нинішніх європейських країн. Тобто ми були в перших лавах цивілізованого підходу. Взагалі думання про законність і повагу до прав людей — це те, що вирізняло нашу першу велику державу, як казав Михайло Грушевський, Русь-Україну. Якщо читати працю Микола Костомарова «Дві руські народності», то він чітко показує різницю між Московщиною, де не діяло ні право, ні закон, ні повага до людини, та Києвом як столицею держави, де всі представники різних рас і релігій почували себе спокійно і захищено. Отже, ми із самого початку формували європейські традиції, просто в різні часи нас відривали від них.

 

Друга позиція. Ми завжди паралельно працювали, умовно кажучи, над двома Конституціями: світоглядною і власне правовою. Для нас було дуже важливо в боротьбі за власну незалежність прописати базові світоглядні речі, відповідно скрізь був сегмент, де ми обґрунтовували історичне право на самовизначення та свою державу. Все це походить із Конституції Пилипа Орлика до чинної Конституції України, в якій вступна частина і перший розділ мають ідеологічний характер.

 

Тепер — про тип політичного режиму. Очевидно, що в усіх документах, можливо, за винятком квазіконституцій радянського періоду і документа підпільної чи визвольної боротьби за Українську державу, бо тоді було не до демократії, є апеляція до демократичного типу політичного режиму. Позаяк демократія для українців завжди була цінністю, починаючи від Княжої доби, коли, скажімо, князь, ідучи в похід, збирав раду, не кажучи вже про часи Козаччини та інші історичні періоди.

 

Якщо говорити про форму державного правління, то тут є дві відмінності між Великою (центральною, східною) і Західною Україною. Наддніпрянська Україна завжди більше тяжіла до парламентської моделі — тут різного роду козацькі чи центральні ради мали широкі повноваження, і їхні інтереси представляв керівник. Часи УНР — це класичний приклад парламентської моделі, оскільки Грушевський був очільником держави, але на цю посаду його обрав законодавчий орган. У Західній Україні більше тяжіли до президентської республіки. Але факт залишається фактом: сьогодні за будь-яких обставин українці вважають, що прямі вибори президента або їхнє право обирати главу держави є чи не природним правом. Це дає мені підстави стверджувати, що класичні парламентські моделі будуть дуже важко сприйняті суспільством, оскільки за такої моделі президента обирає не народ, а представницький орган.

 

Форма державного устрою. Звичайно, це унітарна держава. І навіть коли сьогодні Путін чи Медведчук кажуть про федеративний устрій, це маніпуляції та перекручування фактів. За часів Драгоманова чи Грушевського йшлося про федерацію як про еволюційні ідеї виходу України із Російської імперії. Коли ж доходило до формування власної держави, якщо аналізувати Грушевського, то історичні землі всередині України не мали політичних повноважень, вони мали лише самоврядні повноваження. Грушевський думав про адміністративно-територіальний поділ, а не про федеративний устрій. Тобто завжди йшлося про унітарні моделі з широким місцевим самоврядуванням, в основі яких мала бути громада.

 

Ще один момент — роль армії. Ключовим висновком є важливість саме професійної і соціально захищеної армії. Найбільш показовим прикладом тут є Конституція Пилипа Орлика. Вона була ухвалена після трагічної поразки під Полтавою 1709 року, відповідно в ній містилася відповідь на те, чому, власне, програли. Тобто була ціла низка статей про соціальний захист родин, члени яких воюють за Українську державу. Той історичний конституційний досвід якраз вчить, що до військових потрібно ставитися з великою повагою, дбати про їхній соціальний та ідеологічний захист.

 

Мій загальний висновок уроків українського конституціоналізму — це та Конституція, яку всі знають, дотримуються й виконують.

 

«КОНСТИТУЦІЯ 1996 РОКУ ЗНАЧНОЮ МІРОЮ НАПИСАНА В ІСТОРИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ»

 

— Отже, з яким багажем ми підішли до написання української Конституції 1996 року? Чи вдалося поєднати традиції нашого конституціоналізму з сучасними умовами незалежної України?

 

— Вважаю, Конституція 1996 року значною мірою написана в історичній традиції українського конституціоналізму, враховуючи європейський досвід. Умовно цей досвід я розділяю, як вже було сказано, на світоглядну велику Конституцію та Конституцію власне правову. Під світоглядною Конституцією я розумію ідеологічні речі — Преамбула, а також розділи — «Загальні засади», «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», «Вибори. Референдум». Не даремно значення цих розділів, особливо «Загальні засади» та «Вибори. Референдум» віднесені до таких, що парламент не може їх змінити 300-ма голосами. Такі ідеологічні питання, як унітарний характер держави, демократичний політичний режим, державний характер української мови тощо, в разі необхідності змін потрібно виносити на всеукраїнський референдум. А інші інституційні речі, як, наприклад, співвідношення у владі, парламент може змінювати 300-ма голосами.

 

Того 1996 року не можна було передбачити й прописати, які можуть бути конфлікти у владному трикутнику, зокрема що стосується таких розділів, як «Верховна Рада України», «Президент України», «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», «Правосуддя». Тут я прихильник того, що ці розділи можна врегульовувати не змінами до Конституції, а змінами до відповідних конституційних законів. Головна критика Конституції 1996 року стосується тих речей, які не прописані в Основному Законі. Але в ньому й не можна було все прописати до деталей, для цього існують спеціальні конституційні закони. Взагалі я противник радикальних змін Конституції, які стосуються засадничих речей. Якщо ж це стосується точкових речей, приміром скасування депутатської недоторканності чи зменшення кількості народних депутатів, то це не руйнує структуру та ідеологію Конституції.

 

Оцінюючи в цілому довготривалий конституційний процес, який фактично тривав майже шість років — з 1990-го по 1996-й, і головне, сам результат, можу сказати, що він позитивний. Проблема лише в тому, що кожна влада, починаючи від Леоніда Кучми, намагалася й намагається обійти, інакше протлумачити або нівелювати практичними діями Конституцію.

 

«ВЕРХОВНА РАДА УХВАЛИЛА КОНСТИТУЦІЮ 1996 року НЕ ЗАВДЯКИ, А ВСУПЕРЕЧ КУЧМІ ТА ЙОГО ОТОЧЕННЮ»

 

— Нещодавно прем’єр-міністр Володимир Гройсман похвалив другого президента: «Найбільше для розвитку місцевого самоврядування в нашій країні зробив Леонід Данилович Кучма. При ньому була прийнята Конституція, при ньому був прийнятий закон про місцеве самоврядування...». І справді, в Україні досі існує міф, що, мовляв, саме завдяки Кучмі була ухвалена Конституція. Але чи справді це так? Як тоді відбувався цей процес?   

 

— Як експерт і науковець, я був активним учасником дискусії під час конституційного процесу, долучався до різних наукових груп, багато писав на цю тему, а ще їздив країною й агітував за недопущення авторитарної моделі конституційного устрою, який пропонував Кучма та його оточення. Команда Кучми напрацювала дві версії Конституції, які значною мірою були калькою з Конституції Російської Федерації, починаючи з двопалатного парламенту і закінчуючи великими повноваженнями для президента, зокрема й у формуванні місцевої влади. Як тоді казав Дмитро Табачник — нам потрібен м’який авторитаризм на перехідний період. Така мода тоді була — обґрунтовувати свої дії саме цим аргументом.

 

Наукова спільнота, частина депутатського корпусу, власне демократична частина еліти була проти такої моделі. І коли Кучма зрозумів, що йому не вдасться провести свій варіант, він запропонував традиційний авторитарний сценарій, коли керівник держави і його оточення пишуть Конституцію і виносять її на референдум. З цього приводу навіть вийшов указ президента. Щоправда, київська міська рада одразу виступила проти і закликала не виконувати його, бо він неконституційний. Якби не активна позиція громади, частини народних депутатів, науковців, демократичну Конституцію не вдалося б проголосувати. На мою думку, парламент проголосував адекватний варіант документа. Це була симетрична відповідь команді Кучми.

 

Звісно, 2004 року, коли змінювали президентсько-парламентську республіку на парламентсько-президентську форму правління, варіант Основного Закону 1996 року критикували. Але на момент ухвалення цієї Конституції це був абсолютно прогресивний, європейський документ. І Верховна Рада ухвалила його не завдяки, а всупереч Кучмі та його оточенню, яке лобіювало рівно протилежну за текстом і характером Конституцію.

 

«ДАЙ БОЖЕ НАМ ДОЖИТИ ДО ТОГО ЧАСУ, ЩОБ НЕ ЗМІНЮВАТИ КОНСТИТУЦІЮ ПІД ОДНОГО ЧИ ІНШОГО ПРЕЗИДЕНТА»

 

— Чи можна назвати зміни до Конституції 2004 року, які Конституційний Суд скасував 2010-го, а Верховна Рада відновила 2014-го, правильними і позитивними для країни?

 

— Якщо говорити про ідеологію Конституції, то в концептуальному сенсі шкоди не завдано. Зрозуміло, що, з одного боку, це був пошук оптимального механізму противаг, а з другого — йшла боротьба в частині зменшення/збільшення повноважень. Це був певний компроміс із правлячою до того верхівкою Кучми — Януковича — Медведчука, щоб влада у мирний спосіб перейшла до Віктора Ющенка та його команди. У такий спосіб стара верхівка тоді фактично послабила інститут президента і посилила парламент і уряд.

 

За часів президентства Януковича було зрозуміло, що, будучи прибічником зменшення повноважень президента 2004 року, бо йому тоді не вдалося зайняти цю посаду, потім ставши главою держави, він повертатиме собі повноваження, що, власне, й відбулося в абсолютно неконституційний спосіб 2010 року. Після Євромайдану знову запрацювали зміни 2004-го. Ці історико-політичні обставини мали не тільки суб’єктивний характер, а й об’єктивні обставини, коли суспільство, реагуючи на конкретний політичний період, наприклад, узурпацію влади Януковичем, вказувало на те, що владу президента потрібно обмежити.

 

Інша річ, коли вже нинішній парламент підтримав зміни до Конституції в частині правосуддя і зробив Президента фактично керівником судової системи на перехідний період. Це неприпустимо. Я взагалі проти того, щоби щось писати в перехідних положеннях. Ми ж знаємо, що і спеціальний статус Донбасу хотіли там прописати. Це все кучмівська історія. У свій час перехідні положення писали під Кучму, тепер їх пишуть під Петра Порошенка. Тому дай Боже нам дожити до того часу, щоб не змінювати Конституцію під одного чи іншого президента, а щоб вона була сталою константою в організації правової держави, і щоб ми більше говорили про дотримання Конституції, ніж про її зміну.

 

«СУСПІЛЬСТВУ ВАЖЛИВО ДОМОГТИСЯ СКАСУВАННЯ НЕКОНСТИТУЦІЙНИХ ЗАКОНІВ ДОБИ ЯНУКОВИЧА»

 

— З чим, власне, пов’язано те, що кожен президент створює при собі комісію чи асамблею і намагається внести зміни в Конституцію — хочуть більше влади?

 

— Це пов’язано з тим, що кожен намагається довше побути при владі. Ця традиція, знову ж таки, почалася з Кучми. Саме він почав думати, як залишитися при владі, тобто на третій термін. Для цього Конституційний Суд тоді абсолютно в антизаконний і ганебний спосіб ухвалив рішення, що, мовляв, другий термін Кучми був першим, а отже, він мав право балотуватися на виборах. У тій ситуації дуже активно повела себе громадськість, частина депутатського корпусу, не допустивши негативного сценарію. Тоді Кучма та його оточення задумали інший спосіб — почали шукати моделі парламентської республіки (промотором був Віктор Медведчук) для того, щоб у разі неможливості обратися президентом, Кучма зміг би стати прем’єр-міністром із сильними повноваженнями. Це російська модель — всі ми пам’ятаємо ротацію Путіна і Медведєва. Але й це їм не вдалося зробити, тому згодом через згаданий компроміс під час помаранчевих подій вони таки змогли проштовхнути зміни із послабленням президентських повноважень (парламентсько-президентську форму правління).

 

Потім у часи Януковича зміни також задумувалися для того, щоб закріпитися щонайменше на два терміни. І, власне, сьогодні, коли фантастично непопулярний «Народний фронт» запропонував не дуже популярному президенту якось так змінити Конституцію, щоб ще довше затриматися при владі, це одного ряду події. Я не здивуюся, якщо в День Конституції чи у День незалежності Президент виступить з ініціативою внести зміни до Конституції на референдумі.

 

До речі, нагадаю, що у нас досі не скасовано Закон «Про всеукраїнський  референдум» часів Януковича, який є прямим кричущим порушенням чинної Конституції. Він передбачає можливість в обхід парламенту й експертно-наукового середовища змінювати конституційні закони або приймати нову редакцію Конституції, що прямо суперечить XIII розділу Основного Закону. В свій час нинішні очільники держави, зокрема керівники «БПП» і представники «НФ», коли були в опозиції, направили до Конституційного Суду подання про визнання цього закону неконституційним, зверталися до європейських інституцій, які сказали, що це неконституційний закон, але сьогодні, перебуваючи при владі, Президент і його команда роблять усе, щоб КС не розглядав це рішення, а Верховна Рада не ухвалювала новий Закон «Про всеукраїнський референдум». Таким чином, диктаторський інструмент Януковича залишається чинним. І я не виключаю, що влада захоче ним скористатися.

 

Тому для суспільства, особливо напередодні Дня Конституції, важливо домагатися скасування неконституційних законів доби Януковича. Серед них Закон «Про всеукраїнський референдум», закон про так звані регіональні мови Ківалова—Колесниченка... Сьогодні важливо привести законодавство у відповідність до Конституції і практики життя, а вже потім думати, що потрібно покращувати.

 

«ДОКИ КОНСТИТУЦІЯ НЕ БУДЕ ЕЛЕМЕНТОМ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЛЯ ВСІХ, ДОТИ ГРОМАДЯНИН НЕ СТАНЕ ЗАКОНОСЛУХНЯНИМ»

 

— У 2014-му знову набула чинності змінена Конституція в редакції 2004-го, але чи можна сказати, що ми сьогодні насправді живемо в парламентсько-президентській республіці? 

 

— Я би навіть сказав, що у нас по факту президентська модель. Фактично йдеться про те, що партія Президента «Блок Петра Порошенка» за співпраці з «Народним фронтом» повністю вибудувала вертикаль влади в країні. Про яку парламентсько-президентську модель можна говорити, якщо перед ключовими голосуваннями у Верховній Раді керівники фракцій збираються в Адміністрації Президента? Колись ми це висміювали, коли подібне було в часи Кучми—Медведчука. Я вважаю, що відбувається абсолютне зневажання Конституції, коли голова парламенту і керівники фракцій вночі їздять до Президента і слухають — як голосувати чи не голосувати за ті чи інші закони. Це неприпустима річ. Конституційний парадокс в Україні полягає в тому, що характер і організація влади й політичного режиму на практиці абсолютно не відповідають духу та букві Конституції. І це головний висновок напередодні Дня Конституції.

 

— А в цілому щодо країни, суспільства, чи є прогрес в дотриманні Конституції? Британці, наприклад, уже 800 років живуть за Великою хартією вольностей, яка, по суті, й не є Конституцією, але для них Закон понад усе.

 

— На жаль, культура сповідування Конституції в суспільстві також низька. Чому? Бо якщо Президент, голова Верховної Ради, народні депутати, міністри, взагалі чиновники говорять, що Конституція недосконала і вона потребує змін, це означає, що керівники держави не хочуть її виконувати, мовляв, коли ми її змінимо, тоді й виконуватимемо. Як у такій ситуації діє суспільство? Воно так само каже, що цей закон ми не будемо виконувати, бо сама влада доводить, що він поганий. Існує мода, коли усілякі адвокати і юристи думають над тим, як обійти, а не виконувати закон. Ця антиправова ментальність є великим злом, тому тільки повернення в правове думання може змінити ситуацію. Процес повинен рухатися з двох боків. У багатьох країнах світу, особливо з пострадянського простору, для того, щоб отримати громадянство, потрібно скласти іспит з історії, мови та Конституції. Тому доки в нас Конституція не буде елементом громадянського сумління і відповідальності для всіх, доти громадянин не стане законослухняним.

 

Іван КАПСАМУН

 


 

28 червня 1996 року. Верховна Рада України

 

 

 

 

Проект  Конституції

 

 

 

 

28 червня 1996 року. Підписання Конституції Президентом України Л. Кучмою та Головою Верховної Ради О. Морозом

 

 

 

 

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: