Свобода чи єдність?

Home | УКРАЇНСТВО | Точка зору | Свобода чи єдність?
image

У боротьбі за реінтеграцію ми можемо перемогти лише самих себе на радість ворогу.

У 1952 році Кремль запропонував канцлеру ФРН Конраду Аденауеру об'єднати засновану на цінностях Західної цивілізації ФРН та окуповану радянськими військами НДР. Серед умов були амністія для нацистів, їхнє право на участь у політичному житті і нейтральний статус майбутньої об'єднаної Німеччини. Німецьке суспільство розділилося. Канцлер ФРН Конрад Аденауер дав однозначну відповідь — свобода важливіша за єдність.
У 2015 році Кремль запропонував президенту України Петрові Порошенку об'єднати засновану на західному цивілізаційному виборі Україну та окуповані російськими військами ОРДЛО. Серед умов — амністія для окупаційних військ, найманців і колаборантів, їхнє право на участь у політичному житті, а також їхні повноваження впливати на зовнішню та економічну політику України. Українське суспільство три роки дає однозначну відповідь — свобода важливіша за єдність. Президент України Петро Порошенко — розділився.
Чотири роки нас ганяють як телят у оборі, не даючи змоги осмислити, ані де ми є, ані яким має бути наш шлях. Адептам "церкви сильного президента" має бути прикро усвідомлювати, що впродовж чотирьох років війни "сильний" президент уникає відповідальності за формування зовнішньої та безпекової політики, а це два ключові для держави повноваження українського президента. Подобається це комусь чи ні, але відповідальність за зовнішню політику є ширшою, аніж зворушливі виступи англійською мовою на міжнародних трибунах, а відповідальність за безпекову політику таки істотно відмінна від публічної демонстрації військових одностроїв.
МІЧУРІНЦІ ВОЄННИХ ГІБРИДІВ
Минулого тижня розв'язалася політична інтрига року — парламент ухвалив закон про так звану реінтеграцію. Дива не сталося. Президент пішов уторованим шляхом: хочете ложечку меду — висьорбайте діжку дьогтю. Хочете визнати Росію агресором і окупантом, тоді дайте мені неконституційні повноваження визначати, які території окуповані, а які звільнені; неконституційно застосовувати збройні сили всередині держави в мирний час; відмовтеся від контролю над збройними силами; створіть для мене об'єднаний оперативний штаб і командувача об'єднаних сил і дайте їм необмежені повноваження; обмежте права людини без запровадження воєнного стану; назвіть замість мене війну "заходами" і спробуйте за це все не проголосувати — залишитеся "агентами Кремля" на віки вічні.
Викашлювати це рішення ми будемо всі разом довго й боляче. І для нинішнього президента воно може стати обвинувальним актом. Але питання, про яке мало кому хочеться говорити, — чому такі рішення в принципі можливі? Адже закон про "реінтеграцію" не перший — вже є закони про "особливий статус" для окупованого Донбасу, про "амністію для бойовиків", про "АТО", про "особливий період". І, на жаль, цей закон може виявитися не останнім.
Високу філософію законопроекту під час його розгляду палко проголошував з трибуни доповідач: мовляв, війна у нас гібридна, тому й закони також потрібні гібридні. За чотири роки гібридна війна стала дуже зручним поясненням усього, що не хочеться пояснювати.
Не запроваджуємо воєнного стану, бо гібридна війна; не ухвалюємо рішення про застосування збройних сил, бо гібридна війна; узурпуємо владу, бо гібридна війна; не кажемо, куди йдуть гроші з оборонного бюджету, бо гібридна війна. Нам нав'язали аксіому "гібридної війни" так сильно, що ми й не сміємо себе спитати: а в чому ж її гібридність і унікальність у порівнянні з якимись вульгарними війнами?
Нам кажуть, що війна гібридна, бо не оголошена. Дев'яносто відсотків воєн у світовій історії були неоголошеними, але ж ніхто не знає, що вони були гібридними. І Гітлер нікому війни не оголошував — просто приходив, забирав і вбивав. Але ж ніхто не каже про гібридну Другу світову. Зрештою, Російська Федерація оголосила війну Україні 1 березня 2014 року, коли Рада Федерації ухвалила рішення про застосування збройних сил РФ на території України. То який же тут гібрид — чистий сорт.
Нам кажуть, що війна гібридна, бо Росія застосовує не тільки зброю, а й пропаганду або дезінформацію, дипломатію і багато грошей. А скільки ми можемо назвати воєн у світовій історії, які обійшлися без дипломатії, грошей, пропаганди і, тим паче, дезінформації?
Війна ніколи не обмежується бойовими діями і завжди є складником політичної комерції. Війна в принципі є лише способом підпорядкувати противника своїй волі. Сучасна війна проти України є інструментом глобальної російської політики, а не дивною вовтузнею на маленькому клаптику землі, як те завдяки російській пропаганді багато хто починає сприймати. І Росія розпочала війну проти України виключно для того, щоб відновити тут свій беззастережний політичний контроль, тобто вчергове нас колонізувати.
Історія знає тільки два способи колонізаційних війн — або повне знищення і захоплення столиці, або захоплення частини території і нав'язування капітуляції у формі мирних угод. Росія обрала другий шлях. Як, до речі, вже зробила рівно сто років тому.
Отож війна ця є вульгарною, а гібридними є закони і угоди, які не здатні цю війну подолати. Натхненником гібридних законів і угод є проста людська природа — всі хочуть ухвалювати рішення, але ніхто не хоче брати за них відповідальність. Вибачайте, Черчиллів немає.
Для того щоб уникнути відповідальності за наслідки війни і колонізації, Росія вирішила зробити все нашими руками, нав'язавши Україні гібридні капітуляційні Мінські угоди, де немає згадки про Росію. Західні уряди радо пристають на гібридний "Мінськ", бо хочуть уникнути відповідальності за непрацюючі інструменти колективної безпеки, за Будапештський меморандум і за користування російськими грошима. Український верховний головнокомандувач (як і нинішній секретар РНБО) уникає відповідальності за небажання перемагати через жадібність до грошей і влади. Тому він не лише вступив у "Мінськ", а ще й на радість ворогові безперервно продукує гібриди для домашнього вжитку, як-от "АТО", "особливий період" і всілякі "заходи".
Якщо для Росії гібридна реальність виграшна, для Заходу — загрозлива, то для України — згубна. У нас є лише два шляхи — перемогти або капітулювати. Капітуляція перед Росією сто років тому забрала десятки мільйонів життів українців, які загинули впродовж двох воєн, голодомору і репресій. Не треба мати ілюзій, що капітуляція цього разу не матиме тих наслідків. Тому Україна може собі дозволити лише перемогу. І перемога починається з визнання реальності, бо не можна перемогти реального ворога в гібридній реальності "АТО", "особливого періоду" чи інших "заходів".
ЗБРОЯ ВИРІШУЄ
Фрази "немає збройних шляхів вирішення конфлікту" і "єдиний шлях урегулювання конфлікту — політико-дипломатичний", які за чотири роки стали мантрами, — ще однин приклад гібридної реальності. По-перше, якщо на якійсь частині нашої території стоять окупаційні війська, то хоч скільки б дипломати говорили-домовлялися, єдина умова відновлення територіальної цілісності — якщо на цю територію повернуться наші війська. Ну а вони ж зі зброєю. По-друге, як сказав колись у Вашингтоні відомий американський дипломат: "Дипломатія ефективно працює тоді, коли за її плечима стоять танки". Оскільки у Вашингтоні на цьому розуміються, то намагаються посилити ефективність української дипломатії різними видами озброєнь.
Значення армії чудово розуміють і в Кремлі. Розуміють, що крім нашої армії нас ніхто не захищатиме. Тому передумовою колонізації є знищення армії. Для руйнування армії не обов'язкове килимове бомбардування. Виснаження і знецінення нищать армію ефективніше, ніж бойові втрати. А виконання Мінських домовленостей для української армії означає і те й інше.
Окрім виснаження і знецінення, Мінські домовленості містять загрозу заміщення української армії, що неминуче для колонії. Логіка "Мінська" передбачає, що для проведення виборів не потрібно виводити окупаційні війська, їхню зброю і техніку. А закон про особливий статус дозволяє формувати народну міліцію. За умови проведення виборів і формування народної міліції російська зброя буде легалізована на нашій території, але залишатиметься під контролем Кремля. Нагадаю, що анексії Криму передувала легалізація Чорноморського флоту РФ на території України.
Угоди про роззброєння і мирний процес за своєю природою є абсурдними. Бо їх підписують ті, хто прийшов зі зброєю і війною. Для Росії вдаване перемир'я є вичікуванням вдалішого моменту, щоб просунути свій капітуляційний мир — чи то з добровільної згоди української влади, чи то під тиском міжнародної спільноти. А регулярні обстріли вздовж лінії розмежування спрямовані не на подальшу окупацію, а на виснаження української армії. Армію потрібно застосовувати відповідно до завдань війни. Якщо армія приведена в бойову готовність, якщо армія сидить в окопах, якщо армію обстрілюють, то армія повинна воювати. Хто буває "на нулі" чи біля нього, знає — солдатів демотивують не окопи, а позбавлене сенсу перебування в них. Що сказати солдатові, який запитує: "Якщо за відповідь на обстріл — штраф 30 000 гривень, то для чого я тут?".
А що сказати солдатові, який роками не бачив базових досягнень цивілізації — туалету, душу, ліжка? Так, війна — царина виснаження і страждань, а ще невизначеності й небезпеки. Тому, коли солдат не воює, він повинен відновлюватися. Яким буде морально-психологічний стан армії в державі, де верховний головнокомандувач відновлюється на тропічних островах, а його солдати — на полігоні в чистому полі, за колючим дротом, з наметами на 30 розкладачок і вигодами в ямці? І скільки фізично людина може витримати життя в окопах і наметах?
Так само як і побут, виснаженням і знеціненням для армії є стан забезпечення озброєнням і технікою. Колись генерал Брідлав, верховний головнокомандувач Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі, на вихваляння українських чиновників станом української армії скромно зауважив: "Армія починається з гідності солдата. Солдат повинен мати чим воювати, знати, як воювати, і знати, за що він воює". Вочевидь, очікування наші поки що скромніші за американські. Але про яку гідність солдата можна говорити, якщо йому розповідають, що "Булат" і "Оплот" не створені для війни на Сході України, і на експорт їх продають, щоб заробити грошей на ремонт Т-64? Якщо йому присилають бронемашину на ходовій від "Богдана", яка не те що броні, а ваги маршрутки не витримує. Якщо за чотири роки війни не налагодили виробництва боєприпасів. Якщо не розформовано "Укроборонпром".
Ще один фактор знецінення, над яким не надто задумуються, — це введення миротворців. Оскільки в корені слова є "мир", то ставити під сумнів правильність такого рішення непристойно. Але правдою є те, що миротворці не є союзниками, які разом з нами воюватимуть проти російської армії. І командувати миротворцями також будемо не ми. Миротворці також є гібридним інструментом, і мандат їхній простий — пацифікація і проведення виборів. Оскільки Росія офіційно не є стороною конфлікту, то пацифікувати, знову ж таки, будуть українського солдата. Історія останніх десятиліть майже не знає успішних миротворчих місій, але знає багато прикладів, коли миротворчі місії породжували війну.
Але найбільшим знеціненням для солдатів є те, що їм досі не кажуть, за що вони воюють. Без рішення верховного головнокомандувача про застосування збройних сил у зв'язку з російською агресією проти України формально солдати воюють за "АТО", за "особливий період", а тепер іще й за "заходи". Без рішення про застосування збройних сил у зв'язку з агресією проти України кожен солдат буде під загрозою переслідування за застосування зброї в мирний час. І всякий військовий прокурор буде на цьому самостверджуватися.
Для українців українські солдати є єдиними миротворцями, які їх захищатимуть. Якщо ми хочемо перемогти, тобто уникнути колонізації й отримати ефективні аргументи в геополітичних перемовинах і союзах, то тільки гідність українського солдата може нам це гарантувати. І рішення, які цю гідність можуть захистити, — прості й очевидні.
ЗБРОЯ ГРОШЕЙ ЧИ ФРОНТ ЗБАГАЧЕННЯ?
Якщо ми хочемо перемагати, то повинні бути готові заплатити за перемогу грошима. І не тільки оборонним бюджетом, а й втраченою вигодою через обмеження торговельних зав'язків з ворогом, через санкції, обмеження доступу ворога до критичної інфраструктури, трудову гігієну.
Дивно спостерігати, як під софітами ухвалення закону про реінтеграцію активізувалися поборники відновлення торгівлі з окупованими територіями. В законі вони пишуть, що окуповані території контролює Російська Федерація, але при цьому розповідають, що там є підприємства, підконтрольні Україні. Це ніби підконтрольний вам холодильник у контрольованій сусідом квартирі. Блокада торгівлі з окупованими територіями є звичайними санкціями. Але ті самі люди, які захоплюються санкціями Заходу, бідкаються про свої. Байдуже, що ЄС зазнав від санкцій збитків на 20 млрд євро, і це в 50 разів більше, ніж українські збитки від блокади. Жар загрібати завжди легше чужими руками.
Попри війну, Україна залишається постачальником трудових мігрантів до Росії. Але якщо держава нарощує торгівлю з ворогом і заробляє на війні, то як вона може заборонити заробляти людям? Якщо верховний головнокомандувач ні в чому себе не обмежує, виробляє крам на території ворога і продає його ворогові, то чому повинен себе обмежувати муляр-штукатур чи виробник ялинкових прикрас?!
На окрему увагу заслуговують люди, які відчиняли двері ворогові. Вони не те що не покарані — вони очолюють рейтинги найбагатших людей України. Ті, до кого інші держави застосовують персональні санкції і заарештовують їхні активи, в Україні володіють підприємствами критичної інфраструктури. Вони завжди будуть російським капіталом і завжди будуть діяти в інтересах Росії, хоч скільки б Україна їх годувала. Поки цей капітал-ворог контролюватиме українську енергетику, видобування, транспортування і продаж природних ресурсів, телекомунікації і банки, важко розраховувати на перемогу.
ДИПЛОМАТІЯ ПРИМУСУ ЧИ ПРИМУШЕНИХ?
У досягненні своїх зовнішньополітичних цілей дипломатія для держави рівноцінна зброї. Понад те, дипломатія і зброя є компліментарними, бо дипломатія представляє реальність, а зброя і бойові операції цю реальність створюють. Саме тому дипломатія ефективно працює тоді, коли за її плечима стоять танки.
Але українська дипломатія зрадила українські танки. Біда не в тім, що наші дипломати вимушені бездумно повторювати: "Нема альтернативи Мінськими домовленостям". Біда в тім, що особа, відповідальна за формування зовнішньої політики, такої альтернативи не запропонувала. Угоди в інтересах інших підписують тоді, коли немає чіткого плану власних дій. А якщо є план, то завжди знайдуться слова, щоб його пояснити. Звичайно, ми знаємо, що Мінські домовленості підписували в дуже скрутних для української армії умовах Іловайського та Дебальцевського котлів. Але чи впевнені ми, що цим котлам не передувало первинне небажання верховного головнокомандувача перемагати.
Бо як же тоді пояснити той факт, що за чотири роки війни держава не сформувала політики стосовно ворога, не розірвала з ворогом дипломатичних відносин, не переглянула і не денонсувала угод з ворогом, які ворог порушив, порушує і буде порушувати. Пробачте, але аргументи на кшталт "ми не розриваємо Договору про дружбу і партнерство з Росією, щоб змусити Путіна його виконувати" є гібридною маячнею.
ЗАБУТИ І ПРОБАЧИТИ ЧИ ВСТАНОВИТИ ПРАВДУ І ПОКАРАТИ?
Ми не знаємо, скільки триватиме ця війна, і гарантій на успіх у ній не дасть ніхто. Але для того щоб перемогти, важливо повсякчас пам'ятати, з ким і за що ми воюємо. Ми можемо перемогти Росію у боротьбі за свободу. Проте у боротьбі за реінтеграцію ми можемо перемогти лише самих себе на радість ворогу.
Заклики забути про все і пробачити всіх є злочином. І не тільки перед загиблими і пораненими. Це злочин перед дітьми. Вже сьогодні в школах вчителі дітям не хочуть говорити про війну, щоб не травмувати. Тоді цікаво, як вони розповідають дітям про Росію? І коли, на їхню думку, дитина має стати готовою до реальності? Тоді, коли отримає повістку з військкомату у зв'язку з мобілізацією? Для того щоб залізти в окоп і переживати ломку свідомості так, як переживали ми у 2014-му?
На війні недоворога не буває. Хотіти знищити або покарати того, хто хоче знищити тебе, — це природно. Ці почуття не є проявом жорстокості чи нелюдськості. Навпаки, вони є проявом інстинкту самозбереження, власної гідності і почуття справедливості.
Якщо ми хочемо залишити нашим дітям вільну державу, а не колонію, то вдома, в школі і з телебачення вони повинні пізнавати боротьбу, яку веде їхня країна, й імена героїв цієї боротьби. Вони повинні розуміти природу ворога і загрози від нього. В них не потрібно плекати ненависть до ворога, але їм потрібно постійно нагадувати, що розум, скерований на примирення з ворогом, не налаштовує нас на спротив знищенню.
Якось, перебуваючи з візитом у Брюсселі, під час зустрічі з високопосадовцем зовнішньополітичного відомства ЄС ми послалися на досвід повоєнної Німеччини і позицію канцлера Аденауера — свобода важливіша за єдність. Несподівано це викликало дуже агресивну реакцію чиновника: "Німеччина мала пропозицію від ЄС і НАТО! У нас немає пропозиції для вас!". Нині не важлива дискусія про те, наскільки реалістичним для України є членство в ЄС і НАТО, бо плинність геополітичних змін є надто швидкою. Але незмінними впродовж тисячоліть залишаються геополітичні союзи, базовані на силі і взаємній вигоді. І для того щоб стати сильними й отримати достойну "пропозицію", спочатку потрібно обрати "Аденауера", готового перемагати у боротьбі за свободу.
Оксана СИРОЇД,
заступник голови Верховної Ради України

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (1 posted):

Fake Yeezys for Kids on 04/02/2018 23:16:42
avatar
Adidas released the gray Yeezy Boost 350 V2 “Beluga 2.0,” the most widely available Yeezy Boost to date, which reportedly sold upwards of 200,000 pairs upon its release.
Thumbs Up Thumbs Down
0
total: 1 | displaying: 1 - 1

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: