Не сотворити кумира: стара проблема суспільства породжує нові виклики

Home | УКРАЇНСТВО | Точка зору | Не сотворити кумира: стара проблема суспільства породжує нові виклики
image

Довгоочікуваний прихід весни в українському політикумі збігся з черговими скандалами. Цього разу в епіцентрі, зокрема, опинилися нові антикорупційні структури, покликані наводити лад у державі, та їхні безпосередні керівники.
Йдеться передусім про Національне антикорупційне бюро (НАБУ) та Артема Ситника і Спеціальну антикорупційну прокуратуру (САП) й Назара Холодницького. Саме ці двоє позавчора, вочевидь, були головними дійовими особами в парламентських стінах.
Переповідати подробиці того, як НАБУ опублікувало фрагменти буцімто записаних сумнівних розмов керівника САП Назара Холодницького, потреби немає. Про це вже написано та сказано чимало.
Значно більше насторожує інший факт — після подібного роду скандалів (уже не перших, до речі) авторитет усіх без винятку антикорупційних структур у державі неабияк похитнувся...
ХТО ВИНЕН?
Ще одна знакова подія тижня, що минає, затримання і спроба засудження активіста Майдану Івана Бубенчика, котрий свого часу зізнавався у вбивстві двох беркутівців під час масових розстрілів на Майдані Незалежності в лютому 2014-го.
Тут громадська думка поки що більш однозначна: не може один активіст стати «цапом-відбувайлом» за всі події Революції Гідності. Тим паче в ситуації, коли самих беркутівців щось не надто й карають за злочини чотирирічної давнини.
Експерти, котрі не на словах, а на ділі прагнуть справедливості, нині здебільшого лиш тільки розходяться в думках стосовно того: чи варто просто закривати справу Івана Бубенчика, керуючись парламентською постановою від 21 лютого 2014 року, котра забороняє розслідувати справи щодо учасників акцій протесту на Майдані.
Чи доцільніше усе ж таки довести цю справу до суду і саме там визнати дії майданівців (зокрема, й Івана Бубенчика) самообороною від злочинних дій «Беркута» як представника влади. І вже на підставі цього винести виправдувальний вирок.
Задля торжества права, вочевидь, саме останній із перелічених можливих сценаріїв виглядав би логічніше. Бо ж вірити в те, що проти окремих активістів Майдану найближчим часом вестиметься цілеспрямована атака, як про це зараз люблять говорити чимало політиків, автор цих рядків, принаймні поки що, категорично не готовий.
Зрештою, подібні нападки, по-перше, безповоротно повертають Україну в домайданівські часи. А по-друге, фактично легітимізують російську точку зору, що чотири роки тому в Україні відбувся державний переворот.
ВІД ЛЮБОВІ ДО НЕНАВИСТІ...
Утім, події Революції Гідності, як і все, що слідувало за нею, включно з нинішніми непростими перипетіями, ще довго ставатимуть своєрідним лакмусовим папірцем суспільних настроїв та очікувань.
Зокрема, і в питанні можливого створення кумирів, які вирішать усі проблеми, наведуть лад у політиці, економіці, розберуться з корупціонерами й розбудують сильну, потужну та незалежну державу. Бо ж, ніде правди діти, українське суспільство неабияк грішить подібною схильністю.
Навіть у 1991 році, на зорі Незалежності, значна частина людей бачила в постаті Леоніда Кравчука такого собі виваженого політика, котрий здатен меншою мірою всі радянські здобутки України мирно перенести на новий, незалежний ґрунт. Приблизно чверть виборців, котрі 1 грудня 1991-го підтримали В’ячеслава Чорновола, навпаки, сподівалися на його здатність зламати все старе й ненависне.
До президентських виборів 2004-го саме кількість останніх зросла з 23 до понад 50%. Це і привело до влади Віктора Ющенка, на котрого, зрештою, також покладалося стільки надій і сподівань, що він з усіма ними навіть теоретично не міг упоратися. Чим і заслужив немилість уже невдовзі після своєї інавгурації.
Звісно, ці віддаленіші в часі приклади неабияк тьмяніють у порівнянні з часами Революції Гідності та всім непростим чотирирічним періодом після неї. Як стверджують соціологічні дослідження, від початку війни на Донбасі подібні настрої не надто пішли на спад і віра у всемогутнього, але водночас справедливого керівника досі сильна.
Щоправда, якщо раніше таких шукали виключно серед політиків, то тепер додалося ще кілька категорій. Це передусім — колишні активісти Майдану, волонтери, громадські активісти і, звісно ж, ветерани війни з Росією.
Нині нерідко доводиться чути фрази на зразок: «От прийдуть хлопці з фронту і наведуть лад!» Або: «Хіба за таку владу нині на Сході наші хлопці гинуть?» Звісно, подібні висловлювання мають право на життя, особливо коли вони лунають із вуст знедолених і доведених до відчаю громадян.
Але перед тим, як їх виголошувати, усе ж таки варто, як мінімум, усвідомити, що хлопці на Сході гинуть не стільки за владу, скільки за нас із вами — простих громадян. Зокрема, й за те, щоб частина з них могла вільно, без загрози бути ув’язненим, ставити ось такі запитання.
А щодо влади, так її в Україні можна буде переобрати вже зовсім скоро: як президентські, так і парламентські вибори відбудуться у 2019-му, причому перші з перелічених — менше ніж за рік, про що ми детально розповідали в минулому числі.
І тут, скоріше, варто поставити низку запитань до самих себе: наскільки українське суспільство готове до свого наступного волевиявлення? Щоб згодом знову не нарікати на власний вибір...
НОВІТНІ КУМИРИ
Упродовж кількох останніх років довіра суспільства до волонтерів, громадських активістів та військових росла і попри ті чи інші скандали чимало з них стали великим моральним авторитетом. А слідом за авторитетом прийшло й очікування змін. Наразі найбільше це стосується, вочевидь, саме військових.
У суспільстві часто побутує думка, що коли вони повернуться з фронту (тут, здебільшого, сподівання йде саме на закінчення конфлікту) і побачать проблеми країни, то, засукавши рукава, візьмуться наводити лад у мирному житті.
Себто боротися з політиками-зрадниками, негідними суддями чи поліцейськими, непереможною корупцією... На жаль, далеко не всі замислюються на тим, що всі ці проблеми залежать від активістів, а тим паче військових, лише опосередковано. Розбиратися з ними має передусім саме громадянське суспільство, про яке багато говорять від 2013 року. І аж ніяк не якась окрема його група.
Однак віра в непорушний авторитет часто переважає здоровий глузд, змушуючи активістів хапатися за всі проблеми одразу, подеколи навіть без їхнього на те бажання. Крім того, такий процес уміло використовують і в політиці.
За прикладами аж надто далеко ходити не треба. Достатньо пригадати неспокійний 2014-й: анексія Криму, початок російської агресії на Сході, перші великі втрати, поява добровольчих батальйонів. Власне, саме останні стали чимось на зразок рятівної палички, зупиняючи просування сепаратистів.
А довіра до комбатів цих добровольчих формувань сягнула значних висот. До їхніх слів прислухалися, їхнім заявам вірили більше, ніж офіційним повідомленням Генштабу, Ради національної безпеки та оборони чи якимось іншим органам влади.
Цілком очікувано цим скористалися й політики. Адже не залучити на свій бік таку потужну суспільну довіру було б марнотратством.
Тож під парламентські вибори у списках різних партій з’явилися командири батальйонів: Семен Семенченко, Андрій Тетерук, Юрій Береза, Сергій Мельничук... На жаль, відтоді їхня політична діяльність не була настільки успішною, як попередня — за яку, власне, вони й отримали виклик у політику.
Те ж саме стосується й деяких кадрових військових. Наприклад, до списків Блоку Петра Порошенка потрапив відомий через події в Криму льотчик Юлій Мамчур. Ну і найяскравіший на сьогодні приклад — це Надія Савченко. Уже два тижні вона перебуває за ґратами в державі, в яку так прагнула повернутися ще якихось два роки тому.
Опустимо зловтішання над тією політичною силою, котра привела Надію в політику. Зрештою, не лише «Батьківщина» влітку та восени 2014-го воліла би мати у своїх списках таку персону. По-людськи навіть станом на сьогодні — абсолютно вірно, що за неї боролися і, зрештою, домоглися повернення в Україну усі хто міг.
Утім, відкритим залишається запитання: а чи не підозрювало найвище російське керівництво, що «політична кар’єра» Надії Савченко піде саме таким чином? Зрештою, відпускати чи обмінювати, наприклад, Олега Сенцова, чиє прізвище чотири роки тому лунало, щонайменше, не рідше за прізвище льотчиці, Росія не поспішає й досі...
Щойно Савченко повернули в Україну, вона доволі швидко пройшла шлях від «народного героя № 1» до «терориста № 1». Щоправда, друге з перелічених тверджень ще має довести чи спростувати суд. Але, незважаючи на його майбутній вердикт, у суспільства, котре мало на Надію величезні сподівання, вже нізащо не буде того самого пієтету від вимовляння її імені.
Звинувачення, котрі слідство висунуло Надії Савченко, з одного боку, вражають. Але з іншого, чомусь не полишає відчуття, що саме в таку стадію і мала рано чи пізно увійти її політична кар’єра, котру сама Надія, по суті, й не обирала.
Цікаво й те, що колишня народна улюблениця Савченко нині не надто й заперечує проти тих діянь, котрі їй інкримінують. І її приклад стосовно процесу зведення в кумири з подальшим розвінчуванням — найпоказовіший, але зовсім не поодинокий.
Та бувають і менш помітні, але трагічніші випадки. Як, приміром, історія Владислава Волошина з Миколаївщини, що останніми тижнями також не полишає інформаційний простір.
Щоправда, цього разу «вкривати бронзою» звичайну людину взялася місцева влада. Ось — невеличка цитата з матеріалу, присвяченого розслідуванню самогубства Волошина, опублікованого на сторінках журналу «Тиждень»: «Військовий льотчик, герой України, який вийшов із ворожої території, не потрапивши в полон, обійняв посаду заступника директора Миколаївського аеропорту, хоча дуже мріяв і далі літати.
Як розповідають місцеві мешканці, керівництво області представляло Волошина на широкий загал із помпою. Можна припустити, що робилося це з банальних причин: використання іміджу народного героя у своїх інтересах.
Але ця історія має дуже сумний фінал. Після кількох місяців роботи Волошина переводять на посаду тимчасового виконувача обов’язків директора (оскільки попереднього нібито упіймали на хабарі).
Відбувається скандальний тендер, у результаті якого порушується закон і з’являються корупційні ризики. За словами деяких місцевих журналістів, торги відбулися за активного тиску представників обласної державної адміністрації.
Волошин нібито намагався вирішити проблему, але не знаходить виходу. У березні він гине. Усі версії, які розглядає слідство, зводяться до самогубства. Активна громадськість Миколаєва не довіряє слідству й наполягає на тому, що до самогубства його довели проблеми на посаді директора аеропорту та тиск керівництва облдержадміністрації.
Обласна поліція це всіляко заперечує й переконує в тому, що у Волошина був посттравматичний синдром, який міг стати причиною самогубства. Щоправда, є велика ймовірність, що ці версії взаємопов’язані та є частиною цілого».
* * *
На сьогодні, на жаль, зовсім не виключено, що подібних історій у майбутньому більше не повториться. А нестримне бажання суспільства створювати пам’ятники з живих людей лише сприятиме такому розвитку подій.
Ярослав ГАЛАТА

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: