Емма Андієвська: «Навіть якщо буду одна на всьому білому світі українка, все одно зроблю собі Україну»

Home | УКРАЇНСТВО | ДІАСПОРА | Емма Андієвська: «Навіть якщо буду одна на всьому білому світі українка, все одно зроблю собі Україну»
image

Коли переступаєш поріг мюнхенської квартири, де живе і працює українська поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська, спершу виникає враження, що потрапляєш у тісні відсіки підводного човна. Тут оточує нагромадження всього найнеобхіднішого. У цьому разі це те, що потрібне творчій господині помешкання: сила-силенна книжок багатьма мовами, рукописів, тек із документами й світлинами, а ще картини, картини, картини…
Ми розмовляли в кімнаті, що є одночасно спальнею, вітальнею, їдальнею і робочим кабінетом, де працює авторка літературних творів й авангардистських картин іноді по 16 годин на добу. Забагато? Я спершу теж так думав. Аж поки не пересвідчився: пані Емма інакше не може, адже у свої 86 років нагадує вулкан, у якому клекочуть енергія, емоції, плани й наміри і, зрозуміло, спогади. Дуже рада гостям з України, які до того ж мають прямий стосунок до Донецька.


— Пані Еммо, щось пам’ятаєте зі свого дитинства в місті, де народилися?
— Пам’ятаю майже все, що було зі мною приблизно з півторарічного віку. Мій батько був хіміком-винахідником і працював на заводі, здається, в Макіївці чи Горлівці. Я спершу була абсолютно нормальною дитиною, а потім почалися різноманітні болячки, про які й досі згадувати важко. Із гарних спогадів — зустріч із бабусею батька, яку ми відвідували десь біля Донецька. Мені тоді було 4 рочки, а їй, так мені сказали, 104! Бабця, яку всі називали відьмою, вдалася невеликого зросту, ходила без ковіньки, мала всі власні зуби й дуже гострі очі. А якось уже в дорослому віці усвідомила: я ніколи не гралася, як роблять це малі діти, не мала ляльок! Однак переймалася власними клопотами і розвагами: наприклад, дуже любила розглядати… деревій. Яким він видавався мені гарнющим! А хвощі, які росли близенько біля яру? Досі добре пам’ятаю їх структуру, якою тоді милувалася.
Із Донецьком ми попрощалися, бо лікарі застерегли: через хвороби можу не вижити, якщо не залишити місто. Виявляється, в місцевій воді було щось таке, чого мій малий організм не витримував. А тоді, у 1930-ті, змінити місце проживання було неймовірно складно. Та треба було знати мою маму! Вона зробила все можливе й неможливе, і ми перебралися до Вишгорода, неподалік якого батько створив дослідну станцію.
Моя мама Емілія (а це дуже рідкісне православне ім’я) була в усьому прикладом. Мене навіть назвали її іменем, хоч з іншої важливої причини. Коли була маленькою і дуже важко хворіла, старі баби порадили: якщо дитину назвати іменем матері, вона має одужати. Та щоб не було в родині аж дві Емілії, мене нарекли Еммою. Єдине, в чому я згодом пішла проти волі мами, — це те, що змалку показала свій характер і почала розмовляти українською, хоч вона спершу була категорично проти. І це навіть попри те, що мамині предки — запорозькі козаки, які оселилися на Слобожанщині.
— А відколи ви почали розмовляти українською мовою?
— Від батька й матері жодного українського слова не чула, аж доки ми не приїхали до Вишгорода, де винаймали хату. Так-от: тоді там всі-всі довкола розмовляли досконалою українською мовою. Отоді я вперше почула її від няньки і місцевих дівчат — найкращих у Вишгороді і всій Україні. Досі пам’ятаю їхні чудові вишиванки. Ці орнаменти в мене перед очима. Наші попередники тисячоліттями працювали, щоб дійти до такої досконалої вишивки. І ось коли такі прегарні дівчата дуже ґречно зі мною розмовляли, я й собі поступово навчилася. Принесла цю мову мамі, а вона у відповідь: «Нє смєть! Рєбьонок омужичіваєтся!..» Бачите, вона хотіла зробити з мене панську дитину і не бажала, щоб я розмовляла «мужицькою» мовою. А я тоді про себе обурилася: «Ах так!..» І далі рішуче і вперто обстоювала своє право розмовляти саме так, як мені подобалося. Хоч досі ставилася до мов, як і всі діти, несвідомо, бо коли у школі питали національність, відповідала: «Я шахтьорка!»
— До речі, коли ви у 2011 році приїжджали до Донецька, то на зустрічі з шанувальниками творчості спілкувалися тільки українською.
— Організатори зустрічі мене тоді застерігали: мовляв, у цьому разі не всі розумітимуть. А я тоді звернулася до присутніх: вибачте, але говоритиму тільки українською мовою. Бо такої зневаги до державної мови в Україні не можу знести! Якби я була в Росії, то й розмовляла б російською, а тут — українською. Ще я всім запропонувала свою поміч: якщо хто не розуміє мови, то готова синхронно перекладати. І що ж? Усі добре все зрозуміли. І це один з моїх життєвих принципів і головна мета, яку колись собі поставила: навіть якщо на всьому білому світі буду одна українкою, все одно зроблю собі Україну!
А ще відкрию творчий секрет. Свій перший вірш написала російською мовою. Але потім була настільки ображена зневагою до всього українського носіїв російської мови, що моя пам’ять стерла той вірш. Усе пам’ятаю, а ці рядки — ні! І ще собі сказала, що ніколи більше жодного рядка російською не напишу, хоч добре знаю російську літературу. І не тільки її, адже перш ніж щось писати власне, я в дев’ять років перечитала всю світову літературу в перекладі. Усю! І ніколи цим не хвалюся, бо для того й існують знання, щоб ти сам ними цікавився.
— Ви змушені були залишити Україну 1943 року перед визволенням Києва від гітлерівців.
— Іноді, коли кажуть чи пишуть «емігрувала в Німеччину», поправляю. Та не емігрували ми, а втекли! Бо мого батька забрали до НКВС і розстріляли перед самим початком війни. А тепер за повернення до Києва сталінського режиму ми мусили або тікати, або також стати жертвами вбивць батька. Бо совєтчики свідків, якими були ще живі члени родини загубленого ними батька, не залишили б. Цього я набачилася пізніше й у Східній Німеччині, де дуже жорстоко ставилися до ОСТівців. А тоді, у 1943-му, ми спершу виїхали одним з останніх потягів у товарному вагоні й майже добу, сидячи на гвіздках, добиралися до Проскурова (нині Хмельницький. — Авт). А коли Червона армія підійшла до міста, знову шукали будь-яку змогу, щоб утекти й звідси. Зробити це було неймовірно важко, але ж мама! Одне слово, десь вона знайшла дядька Петю — п’янючого в дошку, але з конячиною і підводою. І ось уявіть: ми — мама, вітчим, я і мій брат — вмощуємося із клуночками на віз, і п’яний дядько періщить батогом коня. Мчимо через велике поле, яким відступають німці. Апокаліптична картина! Довкола танки, гармати, автомобілі з військовими, і поряд, де нікого з цивільних ніяк бути не може, мчить підвода з нетверезим візником.
Як таке могло відбуватися, досі дивуюся. Долетіли ми до вокзалу, де залишився тільки переповнений санітарний потяг з пораненими, який і довіз нас, єдиних у ньому цивільних, аж до Берліна. І також досі не знаю, як нам тоді вдалося потрапити до одного із санітарних вагонів, набитого військовими.
— А війна невдовзі догнала вас уже далеко за межами України.
— Так, на жаль. У мене й досі перед очима останні бої в Берліні: німецькі офіцери, які, аби врятуватися, перевдягаються у цивільне, і Ванєчки, серед яких дуже багато азіатів. Саме тоді бувала за крок від загибелі.
У лютому 1945 року мама народила сестричку, але під бомбами молоко в неї пропало, і ми змушені були шукати його у напівзруйнованому Берліні. Я ходила з бідончиком до молочарні, хоч довкола точилися бої. Одного разу йду через міст, а біля великої загати з мішків з піском стоять хлопці 15—16 років. Щойно з ними порівнялася, як вони вхопили мене за руки і кинули за ті мішки. А потім уже почула постріли. Виявляється, совєтчики вже засіли у молочарні, куди йшла, і стріляли по всіх, хто наближався. Отож якби не ті незнайомі хлопці, я б загинула 14-річною.
Після взяття міста також пережила страшні події. Цивільних людей тоді грабували просто на вулицях: забирали одяг чи взуття, жінок і дівчат нерідко ґвалтували і вбивали. Я й сама ледве уникла такої долі.
Якось мама попросила мене забрати частину наших пожитків, що зберігалися у знайомої жінки. І дорогою мене схопила якась п’яна потвора у військовій формі. Тягне мене з вулиці до зруйнованого будинку, а я не боронюся, а голосно повторюю: «О, як чудово! Яка я рада! Почекай мене тут хвилинку, я зараз прийду!» Він, по очах бачу, одурів від моїх радощів і опустив руки. Тоді так дременула, що ніхто б не догнав.
А ось мамі, на жаль, вберегтися не вдалося. 1945-го в Берліні ми не мали що їсти і часто їздили на околицю вимінювати залишки речей на харчі. А майже скрізь стояли Ванєчки, яких ми неспроста боялися. І ось коли вже поверталися, зрозуміли, що розминутися з ними ніяк не вдасться. Мама тоді сказала мені йти окремо і навіть якщо її зупинять, прямувати далі. Її й справді забрали, а я йду, а мені ноги підгинаються. Якась жінка купила квиток і допомогла дістатися додому. Але ж мами не було, і ми чекали її ще аж три дні. Жах! Що тоді тільки не передумали! Нарешті вона повернулася і ми відразу побачили, що її жорстоко попобили. Тобто познущалися з неї — красуні та інтелігентної жінки.
— Пані Еммо, про те, що ви з таким болем згадуєте, нині, на жаль, часто розповідають жителі тимчасово окупованих територій на Донбасі. Яка ваша реакція на події в не чужому для вас Донецьку?
— Для мене це катастрофа! Але не забуваймо: це Росія! Вона завжди такою була! І вона знає тільки одне: якщо їй добре дати, даруйте, в пику, тільки тоді вона почне задкувати. І тільки тоді шукатиме якісь виправдання: «То не я!» чи «Ні, це якесь непорозуміння, бо я й не думала робити нічого подібного». Тобто ця країна розуміє тільки силу. І хтось їй колись так дасть! Але, на жаль, Україна поки що не має таких захисників. Тому українців винищують.
У мене серце кров’ю обливається! Адже Донеччина — це споконвічні українські землі, де селилися запорожці, які стояли на шляху турецьких і татарських орд, що йшли на нашу землю, а росіяни цинічно і звично зазіхають на чуже.
— Гібридна війна на Донбасі позначилася на вашій творчості?
— Як і раніше, дуже багато працюю. Встигнути треба. Усе життя біжу проти часу і завжди у творчості могла робити те, про що інші навіть мріяти не могли.
Продовжую писати роман «Лабіринт», який розпочала ще 30 років тому. У ньому хочу показати власну концепцію вивершеного людського духу через заплутаність. Бо тільки пересічність, яка не може піднятися над цим, думає, що це плутанина, а насправді це найдосконаліше вивершення. На жаль, не вистачає часу, бо поезія — це те, що немов вилітає з автора, а прозу треба виписувати. Окрім того, працюю над картинами, бо, повторюю, мушу встигнути зробити те, що прагну.
Павло КУЩ

ДОСЬЄ
Емма АНДІЄВСЬКА. Народилася 1931 року в м. Сталіно (нині Донецьк). У 1937 році родина переїхала до Вишгорода, згодом до Києва, де батька розстріляли органи НКВС, а звідти 1943-го мати з дітьми перебралася до Німеччини. 1957 року закінчила Український вільний університет за фахом «філософія та філологія». Тривалий час працювала на Радіо «Свобода» в українському відділенні. Поетеса, прозаїк, художниця. Працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Авторка понад 30 книжок поезії й прози, перекладених багатьма мовами, і понад 9 тисяч картин, окремі з яких є експонатами музеїв та приватних колекцій у багатьох країнах. Член Національної спілки письменників України та українського ПЕН-клубу. Лауреат літературних премій. Живе в Мюнхені.

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: