«Оперні співаки схожі... на атлетів»

Home | УКРАЇНСТВО | ДІАСПОРА | «Оперні співаки схожі... на атлетів»
image

Молода українська співачка Стефанія Довгань з успіхом виступила в Києві

Стефанія Довгань (сопрано) співала на сценах багатьох престижних оперних театрів світу, лауреат різноманітних міжнародних конкурсів. У її репертуарі понад 30 оперних партій, серед яких Віолетта в опері «Травіата» Дж. Верді, Маргарита в опері «Фауст» Шарля Ґуно, Недда в опері Леонкавалло «Паяци», Донна Анна в опері «Дон Жуан» В. А. Моцарта, Мюзетта в опері «Богема» Дж. Пуччіні, Мімі в опері Джакомо Пуччіні «Богема» та інші. Співпрацювала з видатними диригентами, такими, як: сер Марк Елдер (Лондонська королівська опера), Еммануел Війом (Сполетський фестиваль), Гаррі Ведов (Нью-Йоркська опера), Джордж Манахат (Портлендська опера) тощо.
Нещодавно в Національній філармонії України відбувся  сольний концерт  співачки під назвою Sole e amore («Сонце і любов»). Так називається один із небагатьох романсів Джакомо Пуччіні на слова самого композитора, що прозвучали у виконанні Стефанії Довгань у супроводі знаного піаніста Володимира Кнорозка. У програмі співачка також виконала твори різних музичних  стилів від XVIII до XX століть. Після концерту поспілкувалися зі Стефанією.
— У моїй біографії (в творчому резюме) написано, що я — українська американка, —  пояснила  Стефанія Довгань.  — В Україні  навчалася грати на фортепіано, співала в хорі «Любисток», вчилася в Національній музичній академії України, потім стажувалася в Національній опері, дебютувала в партії Мімі в «Богемі» Джакомо Пуччіні у Львівські опері. Мені приємно, що музичні критики дуже тепло писали  про мої виступи в «Метрополітен-опера» та Королівському театрі «Ковент-Гарден».
— Нині відбувся ваш другий сольний концерт у Національній філармонії України (перший був 2003 року). Ви представляли  твори різних епох, які демонструють, що опановано всі музичні стилі.
— Я оперна виконавиця, але вважаю, що саме сольні камерні концерти допомагають слухачеві якнайкраще пізнати співака, бо він виходить до публіки без партнерів, без сценічних костюмів, без оркестру, без декорацій. Лише ти, фортепіано й публіка. Це зовсім інше відчуття та інше навантаження.
— Після  Києва поїдете до Аугсбурга (Німеччина). Яку програму представите?
— Лунатиме лише барокова музика: Нікола Порпора й Антоніо Вівальді у супроводі камерного оркестру, в «Золотому залі».
— А де ви  опанували бароковий спів? Адже в інших вишах цього  не вчать?
— Ще студенткою Академії Леопольда Моцарта в Аугсбурзі (2003 — 2004 рр.) я була в складі оперної трупи. Німці дуже прискіпливо ставляться до виконання різних музичних стилів. У них я вчишся дисципліні. Скажімо, Моцарта не дозволяють співати в романтичному ключі, чого якраз мені б хотілося...
—  Розкажіть про найближчі творчі плани?
— У Національній данській опері в Архусі співатиму «Пасажирку» Вайнберга, а ще я   викладаю в Берлінській оперній академії.
— Ви мешкаєте нині постійно в Берліні та в Києві?
— Так. Багато подорожуючи, розумієш: який світ малий, особливо наш, музичний... У постановці «Богеми» Пуччіні в Гонконзі я співала партію Мімі, а моїми партнерами були американські співаки. Я особисто їх раніше не знала, але в нас було чимало точок перетину: або брали участь в одному майстер-класі, або в нас спільний педагог чи знайомі. Ми — ніби одна величезна родина.
— А з українцями зустрічаєтесь у спільних міжнародних проектах?
— Наприклад, у «Ковент-Гардені» ми з тенором Дмитром Поповим виступали разом у «Богемі». Я співала Мюзетту, а він — Родольфо, замінивши славнозвісного Роландо Вілазона.
— Світ, у якому ви, здебільшого, існуєте, це благополучний світ. Чим відгукнулось АТО у вашій душі?
— Я дуже переживаю за нашу країну, за наших воїнів. Моя бабуся, журналістка Маргарита Довгань, із 2014 року пише для газети «Слово просвіти» про наших героїв, фотографує їх. Сподіваюсь, що скоро вийде її книжка про війну на сході, й це буде присвята славі та подвигам наших воїнів, які боронять українську землю. Коли я в Києві, то разом  з бабусею  ходжу  до воєнного шпиталю на Печерську. Я бачу  молодих поранених хлопців... деякі з них без рук, без ніг. Жахливо, що вже чотири роки триває війна на сході, майже щоденно ллється кров! Тривожить і те, що нині робиться у світі: в Америці, Чехії, Угорщині.  Ця боротьба  між двома світами — добра і зла...  Та позитив бачу в  тому, яка  в нас зараз  чудова молодь, що народилася вже у вільній Україні. Багато творчих особистостей успішно пропагують українську музику на Заході, підносять нашу країну на вищий  рівень.
—  Ви маєте великий досвід виступів у Європі, Азії та Америці з різними партнерами, диригентами... Які уроки вважаєте найціннішими?
— Я зрозуміла, що маю бути відвертою, що почуття, які передаю голосом, мають бути справжніми, тому прагну завжди бути чесною на сцені. Не люблю показухи, ціную співаків, які «беруть за живе», й сама намагаюся бути такою. Згадую останню виставу «Богеми» Пуччіні. Ми з моїм партнером після смерті моєї героїні, Мімі, ридали, обійнявшись. Бо нас переповнювали емоції, й ми віддали шматок свого життя на сцені... Я завжди розповідаю тим, хто не розуміє, що таке опера, що ми, оперні співаки, схожі на  атлетів, олімпійських чемпіонів, бо ми для своєї роботи використовуємо малюпусенькі зв’язочки й усе своє тіло як резонатор. Тобі треба особисто просто зараз «бігти» на певну дистанцію, й абсолютно перфектно, й наживо, й ніхто тобі не допоможе, немає мікрофонів, немає дублів, ніхто не підхімічить... Сцена забирає багато сил. А ще — все має бути збалансованим, бо, коли забагато емоцій, техніка страждає. Спів, взагалі, — парадоксальне явище: це сила та розслабленість водночас. Ми робимо зусилля всередині, й не маємо це показувати зовні.
Людмила КУЧЕРЕНКО

Rate this article
0


Subscribe to comments feed Comments (0 posted):

total: | displaying:

Post your comment

Please enter the code you see in the image:


  • email Email to a friend
  • print Print version
  • Plain text Plain text
Themes
No tags for this article
Subscribe to Newsletter
: