У передгір’ї Карпат священик створив музей старожитностей Бойківщини

0
992

В оточенні такої оригінальної експозиції мимоволі замислишся про власне коріння, свій родовід, насущне та духовне, про своє місце у житті…

З Івано-Франківська до Фитькова Надвірнянського району  півгодини їзди. Коли ми завітали в це мальовниче передгірське село, то по дорозі розминулись з місцевим парохом. Було прикро, що не застали його на місці. Та, поки ми милувались місцевою дерев’яною церквою в бойківському стилі, за огорожею якої несподівано побачили реліктовий тис ягідний, а біля плебанії дивовижні кущі троянд, під’їхав і настоятель парафії. За мить о. Микола Григорук  привітно запросив нас на оглядини обійстя.

У плебанії одразу наче повертаємося щонайменше на століття-півтора назад. У етнографічному музеї ми дійсно поринули у минуле.

Очі розбігались од вишитих сорочок

Їх тут десятки, ба сотні! Усі – унікальні.

Як розповів о. Микола Григорук,  у вишивці бойків є основні атрибути, характерні для української вишивки в цілому. Ці риси стосуються мотивів орнаментів, композицій і колориту. Типовим для бойківського національного одягу є прикраса орнаментами зібраних складок. Їх густо вишивали косими стібками. Такий прийом вишивки називають обмітанням. Іншими техніками, які  використовували бойки, були виколювання, вирізування, хрестик, низина, гладь і вибивання.

У бойківських сорочках вишивали нагрудну частину, рукави, а також вставки. При цьому нерідко поєднували різні техніки.

Орнаменти на бойківських сорочках в основному зроблені з геометричних фігур. Вони представлені лініями – косими, прямими, зубчастими, ламаними. Поєднуючи таки лінії, майстрині створювали складні і прості геометричні візерунки. Особливо часто бойківські жіночі або чоловічі сорочки-вишиванки мережили ламаними лініями. Такий мотив називався «каракулі». Він також часто наносився на чоловічі штани, жіночі плахти, безрукавки, нерідко був ускладненим і доповнений іншими візерунками.

Іншими поширеними фігурами на бойківському одязі є квадрати і ромби. Вони представлені безліччю варіантів, часто доповнювалися зубцями, виступами, відростками, трикутниками. Рослинні орнаменти застосовувалися бойківськими майстринями рідше. При цьому вони були мальовничими, продуманими за колірною гамою і відрізнялися багатством мотивів.

У 19 сторіччі бойківські сорочки вишивалися в основному червоним і чорним кольорами, а вже у 20 столітті – синім і червоним. Після 20-х років вишивка бойків стала більш поліхромною, але червоний залишився домінуючим.

У етнографічному музеї представлений й інший одяг бойків. Він відзначається зручністю та простотою. Одяг бойків має багато спільного з одежею інших карпатських  груп. Для одягу бойків характерне поєднання білого фону домотканого полотна з темно-коричневим домотканим сукном.

Характерною рисою всіх натільних елементів бойківського одягу є його декоративне оздоблення – збирання в брижі. При цьому використовували специфічний стібок для нанесення орнаментальних мотивів не на гладку тканину, а на дрібні, густо зібрані складочки типу рубців. Крім брижування, в жіночих сорочках вишивались хрестиком уставки, комірці і манжети.

Бойківські чоловіки носили сорочку навипуск поверх вузьких довгих полотняних чи суконних штанів, підперезаних широким пасом. Біля коміра сорочка застібалася металевою шпінкою (шпонькою) із дзеркальцем або зав’язувалася стрічкою (переважно червоною). Безуставкові сорочки мали розріз для голови не на грудях, а на спині. Спереду таку сорочку декорували дрібними складочками – брижами.

Старовинний крій зберегли також бойківські чоловічі штани – ґачі. В талії вони стягувалися очкуром (наґачник), а між холошами мали вставний клин. На західній Бойківщині на швах їх оздоблювали кольоровим шнуром або навіть вузькою вишиваною смужкою переважно червоно-синіх кольорів. Взимку чоловіки поверх ґачів одягали штани з сірого або білого сукна – холошні, які так само були вузькими.

Бойки носили безрукавки з темно-сірого або брунатного сукна – лейбики, а також хутряні безрукавки – бунди. Для застібок використовували петлиці на грудях з ниток яскравих кольорів, переважно червоно-білих. У закарпатських бойків лейбики були білими, обшитими по краях червоною або синьою стрічкою. У центральній Бойківщині, поширеними були хутряні безрукавки, оздоблені вишивкою.

У холодну пору верхнім одягом бойків були сіраки – довгополий сукняний одяг з натуральної овечої вовни темно-сірого і темно-коричневого кольорів. Його оздоблювали вовняними шнурами, як і лейбики. В окремих селах західної Бойківщини їх прикрашали аплікацією зі шкіри або тонкого сукна. На Закарпатті бойки шили гуні з рідко тканої (кошлатої) вовняної тканини поперечного крою. Кошлаті гуні до середини 20 ст. носили пастухи на галицькій Бойківщині.

В давнину бойкині носили спідниці з льняного або конопляного полотна, збирані нижче стану (на крижах). По брижах вишивали геометричний орнамент. Внизу спідниці були прикрашені вишивкою, а святкові – ще й мереживом. Спідницю-мальованку виготовляли зі звичайного домотканого полотна, на яке способом вибивання друку (спеціальним трафаретом) наносили завдяки природнім барвникам різні узори.

Спідниці закарпатських бойків були зшиті з чотирьох полотнищ, у поясі зібрана в збірку («збиранина»). Розріз на спідниці справа, зав’язується двома шнурками («фрумбії», «ощінки»). У міжвоєнний період на східній Бойківщині домоткані спідниці поступово витіснили шалінові чорні та кольорові спідниці, які представлені в експозиції музею.

Передню частину спідниці прикривав полотняний фартух – запаска. Її зшивали з двох шматків полотна, а по шву вишивали орнамент низинкою, хрестиком чи гладдю. Поверх спідниці одягали також вовняну запаску – катран. У поясі фартухи збирали у дрібні складки.

Обов’язковим елементом жіночого одягу була крайка – тканий пояс узором з вовняних, а згодом із шовкових кольорових ниток.

Чоловіки підперезувалися широкими шкіряними ременями. На поясі бойко носив кремінець, кресало і люльку (в спеціальній притичці), а також ніж (тесак) у прикріпленому ремінці.

Стародавнім головним убором заміжніх бойкинь був плат білого полотна – обрус, намітка, яким не завивалися, а вільно накладали на голову. Він притримувався на голові обручем. Також бойкині носили півку, край якої був вишитий вузькою смужкою.

Своєрідністю відзначалися бойківські очіпки – чипці. Вони мали ажурний верх та спущені на спину червоні або сині стрічки (партиці), вишиті на кінцях. З-під очіпка заміжні жінки випускали по краях кучерики, в деяких місцевостях їх навіть згортали у скрутні.

Як гуцули та лемки, бойки так само носили шкіряні постоли – ходаки. Але вони не мали багатого оздоблення. У етнографічному музеї представлені повоєнні гумові постоли, добротне шкіряне взуття.

Окремий куток тут займає реманент бойків: жорна, терлиця, куделі, ціп, ткацький верстат, залізко (праска), решето, а також речі побуту: сито, писані скрині, маснички, ліхтарні, горщики для приготування їжі…

«Візитівкою нашого музею є бойківські вишиті сорочки, — підкреслив о. Микола Григорук. — Ми дуже гордимося цією збіркою, позаяк коли, приміром, гуцульські чи бойківські взірці вишивок були вже досліджено, то наші, які є на кордоні між Бойківщиною і Гуцульщиною, ніхто не описував і не каталогував. Плануємо згодом видати каталог цих вишитих сорочок».

«Зберігають у собі дух минулих поколінь і живу пам’ять бойківського родоводу»

Микола Григорук, коли ще навчався у Цуцилівській школі, почав збирати старожитності. Своїм захопленням поділився з фитьківським парохом Іваном Качанюком, який був його духовним наставником і готував до священичого служіння. Отець Іван допомагав наповнювати колекцію, збираючи експонати по різних куточках Галичини. Загалом і тоді, і тепер люди радо віддають свої давні речі, адже вважають, що краще, аби вони зберігалися в музеї, ніж мають згубитися.

Цікавими в музеї є архівні світлини, від споглядання яких аж щемить на серці.  Таке, мабуть, трапляється з кожним: аж до сліз кортить повернути назад невблаганний час, зустрітися з людьми  одностроях УПА, розпитати про те, що раніше здавалося неважливим, переглянути фото і пригадати — ким були ці люди на знімках, як жили, про що мріяли…

«Кожна доля — цілий світ, а деколи — справжній роман. Комусь то видається цілком природним: у наш стрімкий час — час великих перегонів та виживання — треба думати про перспективи, дивитись у майбутнє. І потрібно дійсно велике серце, щоби попри все — вмістити в ньому всесвіти інших життів, любити людей і щиро цікавитися ними», —  розмірковує о. Микола Григорук .

Так, найбільший скарб музею — то збережені в пам’яті й на плівці людські долі — світлі й трагічні, мудрі й повчальні… Є у цій колекції найдорожчі експонати — родинні життєписи, передані з покоління в покоління історії і, ясна річ — пов’язані з ними сімейні реліквії. Напевно, подібні зберігаються в багатьох родинах — прабабусина праска чи прядка, збанок, що напував колись джерельною водою чиїхось  прапрадідів на полонинах, передана у спадщину давня вишиванка чи столітній горщик, у якому багато років тому чиїсь руки помішували смачний кулешик…

«Однак небагатьом спадає на думку, що із плином часу ці речі набувають особливої цінності — не тому, що антикварні, а тому, що зберігають у собі дух минулих поколінь і живу пам’ять бойківського родоводу, можуть розповісти чимало цікавого про своїх колишніх власників. Варто тільки прислухатися — всім серцем…» — розмірковує о. Микола Григорук.

За час існування музею його оглянули  тисячі відвідувачів, серед яких — журналісти, краєзнавці, викладачі, студенти та школярі, а ще єпископи, духовенство, студенти та семінаристи УГКЦ. У музеї проводяться уроки з вивчення народної творчості, історії рідного краю.  Його відвідують люди з усіх куточків України, з діаспори. Радимо завітати сюди й читачам «Українського Слова». Направду, є на що подивитись.

Музейник і парох — це сучасно, креативно

Отець Микола закоханий у своє дітище, захоплено і цікаво може розповідати про кожен експонат, яких, до речі, нині презентовано в музеї кілька тисяч.

Музейна справа нині не обмежується експонатами й екскурсіями. Минуле розглядається як корисний ресурс для подальшого розвою. Сьогодні, в умовах війни, важливим є не лише фізичний порятунок культурних цінностей, але й вибудовування нової системи опіки над пам’ятками історико-культурної спадщини, які залишаться після війни. Саме тому нині держава потребує таких ентузіастів, як о. Микола Григорук, а також  професіоналів музеєзнавців, пам’яткознавців, менеджерів із культурного туризму, музейної та пам’яткоохоронної діяльності, музейних працівників. Вивчення і використання напрацьованого музеями Українита світу досвіду пов’язане з новими викликами щодо збереження історичної пам’яті, утвердження національних ціннісних орієнтирів.

За кількадесят років журналістської праці доводилось брати інтерв’ю в президентів і міністрів, парламентарів і політиків, відомих акторів і глав церков…Але ті розмови здебільшого стерлись з пам’яті,  бо були буденною роботою і для них, і для журналіста.  Слухаючи ж розповідь молодого пароха, упіймав себе на гадці,  що Україна має світле майбутнє, оскільки є такі особистості, як о. Микола Григорук, що закоханий в історію, культуру Бойківщини, дбає про збереження старожитностей, примноження духовності земляків. Справжній сільський інтелігент, авторитетний пастор. Але про це окрема  розмова. Ми домовились з ним ще раз зустрітись після ремонту іншого музею, яким опікується парох, — Музею історії підпільної УГКЦ. Тоді й поговоримо про  шлях о. Миколи до Бога, яким з 10–річного віку крокує герой майбутньої фоторозповіді.

Іван ДМИТРІВ,
«Українське Слово»

 

 

 

 

 

 

 

_______________________________________________________________________

Довідка «УС»

Бойківщина – край у середній частині Українських Карпат. Заселений українським субетносом – бойками (інші назви – верховинці, тухольці, підгіряни, підкарпатці, долішняни, долиняни), що є носіями бойківського говору.

Бойківщина межує на Заході із Лемківщиною, на Сході – з Гуцульщиною. За орієнтири периферійних меж Бойківщини вважають ріки: Лаборець, Ослава, Сян, Стрвяж, Дністер, Лімниця, Бистриця, вододіл Тереблі і Тересви, Тиса. За сучасним адміністративним поділом територія Бойківщини входить до складу Закарпатської, Івано-Франківської і Львівської областей. Із південно-західної частини Бойківщини (колишні Ліський, частково Сяноцький і Турківський повіти; після Другої світової війни відійшли до Польщі) бойків було депортовано до УРСР та Польщі (горезвісна акція «Вісла»).

У 30-х роках 20 сторіччя територія Бойківщини становила 19 тис. км2, загальна кількість бойків – 1 млн осіб: 626 634 – у Галичині, 356 960 – на Закарпатті, 50 тис. – на еміграції.

На території гірської Бойківщини розташовані міста: Борислав, Воловець, Болехів, Долина, Міжгір’я, Старий Самбір, Сколе, Турка, Рожнятів. Часто Бойківщину обмежують до цієї території (близько 8 тис. км2, понад 300 тис. мешканців).

У культурному й господарському житті Бойківщини значна роль належить містам Дрогобич, Самбір, Стрий, Калуш, Мукачеве, Хуст, Берегове, Ужгород. Серед курортів Бойківщини – Трускавець, Східниця, Моршин, Осмолода, Синевир, Славське. Найпопулярніша серед туристів вершина на території Бойківщини – г. Пікуй (1415 м); найбільші внутрішні ріки – Стрий (довжина 230 км, площа сточища 3055 км2) і Свіча (відповідно – 107 км і 1493 км2). Корисні копалини: нафта, газ, озокерит, кухонна та калійна солі, каїніт, горючі сланці, залізна руда, мармур, будівельний камінь, кварцовий пісок тощо.

Упродовж тисячоліть територією Бойківщини через Ужоцький, Верецький і Яблунецький перевали відбувалася міграція, підтримувалися зв’язки між Прикарпаттям і Закарпаттям. У 7–9 ст. тер. Б. належала білим хорватам (993 приєднані до Русі), у 13–14 ст. перебувала у складі Галицько-Волинської держави, із втратою руської державності закарпатську Бойківщину було загарбано угорцями, а галицьку – поляками. 1772–1918 вся Бойківщина перебувала у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) монархії, згодом знову окремо – у Чехо-Словаччині і Польщі, від 1945 – разом у складі УРСР. Господарювання Бойківщини розвивалося на основі скотарства і землеробства. Було високо розвинене солеваріння (Дрогобич, Калуш, Болехів, Стара Сіль, Нагуєвичі; сіль вивозили в різні регіони Русі, експортували в Європу) та промисли, пов’язані із використанням деревини. Найвище досягнення Бойківщини – дерев’яна церковна архітектура.

На Бойківщині найдовше на Західній Україні існувало чумацтво. Бойківщина відважно протистояла татаро-монголам, угорським і польським загарбникам, тут діяли опришки, билися січові стрільці, вояки ОУН–УПА. На Бойківщині існувало багато монастирів, зокрема Лаврівський, Мукачівський, Гошівський, Манявський Скит.

На Бойківщині народилися: Ю. Дрогобич, Л. і С. Зизанії, І. Вагилевич, І. Франко, В. Ґренджа-Донський, П. Конашевич-Сагайдачний, С. Бандера, А. Волошин та ін. Серед дослідників краю – І. Вагилевич, Я. Головацький, А. Дешко, О. Митрак, І. Верхратський, О. Партицький, І. Франко, І. Гнатюк, М. Зубрицький, В. Щербаківський, Ф. Вовк, В. Охримович, Ф. Колесса, І. Панькевич, Я. Рудницький, Ю. Кміт, Л. Дем’ян, І. Княжинський. Бойківщину досліджували чеські (П. Шафарик, Ф. Ржеґорж, Ф. Заплетал, А. Странський, Ц. Зібрт), польські (І. Коперницький, В. Поль, Я. Фальковський, П. Домбковський, Р. Райнфус, Я. Янув), російські (А. Петров, І. Грабар, П. Богатирьов, Д. Зеленін) та австрійські (Р. Кайндль) вчені.

У Самборі Львівської області засновані музей і товариство «Бойківщина» (видавало жрнал «Літопис Бойківщини» та газету «Бойки»). Цікавим є краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів «Бойківщина»  у місті Долині Івано-Франківської області; зібрання матеріалів і предметів з етнографії та культури Бойківщини, значний культурно-освітній осередок міста. А наймолодшим музеєм Бойківщини, безперечно, є етнографічний у селі Фитьків, що в бойківській частині Надвірнянського району.