“Політика РПЦ не впливає на становище Вселенського Патріархату”, – Іов Геча

0
31

Владика Іов – професор, який володіє шістьма мовами, пройшов усі сходинки богословської освіти Вселенського Патріархату.

Автокефальна кампанія зі здобуття Томосу дала українцям прекрасний шанс побачити експертизу (відповіді на складні запитання) Вселенського Патріархату. Для багатьох спостерігачів, вірян та священників знайомство із українськими єпископами саме Вселенського Патріархату стало сильним духовним та інтелектуальним відкриттям. Однією з таких фігур став архієпископ Тельміський Іов Геча.

Українець за походженням, хоч і народжений в Канаді, від імені Константинополя вів перемовини як з українською владою, так і з цервоними ієрархами. Історія канадських українців — частина сторічної історії боротьби за автокефалію.

Владика Іов – професор, який володіє шістьма мовами, пройшов усі сходинки богословської освіти Вселенського Патріархату.

В ексклюзивному інтерв’ю «Релігійній правді» представник Вселенського Престолу розповів про майбутні виклики для Православної Церкви України, як вплине ізоляція та демарш РПЦ на світове православ’я та ставлення Вселенського Патріархату до одностатевих шлюбів і абортів.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА МАЄ ОБ’ЄДНАТИ ВСІХ ПРАВОСЛАВНИХ

– Владико, Православній Церкві України понад рік. Ви добре знаєте настрої Вселенського Престолу. Як на вашу думку і на думку ієрархів Церков “грецького кола” – наша Церква складає іспит на зрілість?

– Історія нових автокефалій 19-го і 20-го століть показує, що це непростий, довгий процес. Наприклад, болгари проголосили свою церковну незалежність в 1870 році, але Томос автокефалії був наданий Вселенським Патріархатом аж в 1945 році, через 75 років, і Церква Болгарії удостоїлася патріаршого статусу тільки в 1961 році. Це був дуже довгий процес. Інший приклад: Православна Церкви Польщі отримала Томос автокефалії від Вселенського Престолу в 1924-му як колишня частина Київської митрополії, але з цією автокефалією Церква Росії змирилася через чверть століття, в 1948 році. Албанці проголосили свою незалежну Церкву в 1922-му, але Вселенський Патріархат дав своє благословення на це лише в 1937-му. Церква Албанії була повністю знищена комуністичною владою, але з часом була повністю відроджена в 1991р. Ніщо не стається миттєво, а є результатом довгих процесів, по волі Божій.

Рік тому Православна Церква України нарешті удостоїлася канонічної автокефалії. Автокефалія була дана країні, а не окремим особам. Церква є Церквою Христовою, а не окремих осіб. Перед викликами свого часу Церкви в Коринфі апостол Павло писав: «Коли заздрість та суперечки між вами, (…) хіба не по людському робите? Бо коли хто каже: Я ж Павлів, а інший: Я Аполлосів, то чи ж ви не тілесні? Бо хто ж Аполлос? Або хто то Павло? Вони тільки служителі, що ви ввірували через них, і то скільки кому дав Господь. Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить!». Тому Україна здобула свою канонічну автокефалію, яка назавжди залишиться, незважаючи ні на осіб, ні на обставини.

-Які виклики залишаються для Православної Церкви України?

-Зараз головні виклики Православної Церкви України – це єдність і духовний розвиток. Православна Церква України повинна об’єднати всіх православних на території України, незважаючи на їхні походження, національність, мову чи політичні погляди. Відносно її духовного розвитку, як казав колись митрополит Іларіон (Огієнко) – видатний ієрарх Православної Церкви Польщі, один із перших перекладачів Святого Письма та богослужбових текстів на українську мову та архіпастир православної діаспори в Канаді – Церкві потрібні три речі: освіта, чернецтво та видавництво. Отож потрібно піднімати і розвивати богословську освіту в Україні відповідно до університетських та наукових критеріїв; розвивати справжнє чернецтво, яке було би автентичним світильником духовного життя, а не просто займалося будівництвом церковних споруд; потрібно видавати катехитичні, богословські та богослужбові книги українською мовою досконалої якості, які відповідали би на сьогоднішні духовні потреби віруючих. Для цього потрібно багато праці і зусиль.

Крім того, жодна Церква не повинна ставати інтровертом і обмежуватися своїми власними проблемами. Потрібно завжди пам’ятати про універсальний характер Церкви та про її вселенську місію. Архієпископ Албанський Анастасій каже, що кожного разу, коли якась помісна Церква поглинається лише власними інтересами, виникає духовна стагнація. Бо хто замикається і ізолює себе, той втрачає і себе.

ІЗОЛЮВАННЯ РПЦ АБСОЛЮТНО НЕ ВПЛИВАЄ НА СТАНОВИЩЕ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

– За цей рік, відколи Вселенський Престол дарував Українській Церкві автокефалію, ми бачимо серйозні спроби Москви нашкодити та підірвати православну єдність по всьому світі. Це і заборона росіянам причащатися у храмах Вселенського Патріархату, і погрози єпископам Елладської Церкви за те, що вони прийняли нашу Церкву, і скарги у Верховний Адміністративний суд Греції, і всілякі “всеправославні збори”, куди їдуть лише любителі фуршетів. І навіть спроба відірвати від Вселенського Патріархату парафії Західної Європи. Як ця ситуація вплинула і впливає на становище Вселенського Патріархату?

– У Православній Церкві Вселенський Патріархат, на основі церковної історії та канонічних привілеїв, є першим престолом і координаційним центром світового Православ’я. Цього ніхто не може заперечувати, хіба лише на шкоду собі. Хто про це забуває, швидко згадує, коли являються перед ним виклики і проблеми різного роду. Тому ця ситуація абсолютно не впливає на становище Вселенського Патріархату.

– Про православні храми та православних Європи. Які саме храми вдалося відірвати Росії у Вселенського Патріархату? Що втратив Вселенський Престол? І щодо вірян країн Європи, які приєдналися до Моспатріархату. Як, по-вашому, таке стало можливим: третє покоління емігрантів, діти та онуки вчорашніх вигнанців, дворян, білих офіцерів, нащадки жертв сталінського режиму приєднуються до Церкви, яка демонструє свою єдність із вчорашніми катами своїх дідів? Причому дуже яскраво демонструє, навіть у вітражах окремих московських храмів червоні зірки та Сталін на фресках. Як вам здається, яким буде завершення ситуації із добровільною схизмою Москви?

– Важливо нагадати і підкреслити, що жодної схизми в Православ’ї немає. Щоб була схизма, потрібна важлива проблема догматичного характеру, і потрібно щоб дві сторони розірвали відносини. В теперішній ситуації такого немає. По- перше, питання автокефалії Церкви України не є догматичним питанням, а чисто адміністративним. По-друге, Церква Росії односторонньо припинила спілкування з центром світового Православ’я, з Вселенським Патріархатом, але Вселенський Патріархат не припинив канонічну єдність з Церквою Росії. В Європі жодних насильницьких захоплень храмів немає. Ви тут, напевно, маєте на увазі рішення Вселенського Престолу об’єднати свої структури в Західній Європі: включити парафії колишнього екзархату російської традиції в склад місцевих митрополій Вселенського Патріархату?

– Саме так. І відхід деяких кліриків Європи до Моспатріархату.

– Дехто з цим рішенням не погоджувався через політичні чи національні переконання, через персональні амбіції, або навіть дуже часто через непорозуміння, незнання чи наївність. Через це деякі парафії, маю на увазі духовенство разом з мирянами, добровільно перейшли в склад Московського Патріархату. Жодних нападів або судів немає. І дуже цікаво, що навіть буває, що священники, які перейшли в склад Московської Патріархії, просяться на співслужіння в храмах Вселенського Патріархату, а миряни приходять і причащаються. В цьому жодних проблем немає, бо Вселенський Патріархат не розірвав відносини з Церквою Росії.

– Тепер про Україну. Я колись запитувала одну свою подругу, яка із атеїстів перейшла спочатку до агностиків, а потім в римо-католики, чому не православні? Вона відповіла десь так: у вас віра якась не дуже радісна і забагато аскези. Я не згодна з нею, але розумію, що вона мала на увазі. Просто згадую свої неофітські часи: не так подивився — гріх, не там сів — гріх, пожартував — гріх. Скажіть, грецьке, американське чи арабське православ’я відрізняється від московського пострадянського гатунку?

– Звичайно, кожна помісна Церква має свої місцеві звичаї та особливості, але вони не повинні нас відволікати від справжньої традиції універсального Православ’я, від Священного Передання. Тому важно відрізняти Традицію Церкви від місцевих або народних звичок і звичаїв, православну віру та духовність від марновірства і забобонів. Для цього, як я казав вам раніше, потрібна богословська освіта, автентичне чернецтво і грамотна література.

– Коли на Криті 2016 року був Всеправославний собор, я думала, що нам дуже цього бракує. Чи можливо відродити практику частіших соборів?

– Святий і Великий Собор Православної Церкви, який був скликаний на Криті в 2016 році, вирішив, що він повинен стати постійною інституцією Православної Церви, маючи на увазі, що такі собори повинні збиратися часто, можливо кожних сім або десять років, для того, щоб обговорювати та вирішувати нагальні проблеми та виклики, які постають перед світовим Православ’ям.

РЕФОРМА – ЦЕ РЕСТАВРАЦІЯ, ЩОБ ВІДНАЙТИ СПРАВЖНЮ, ПЕРВІСНУ ФОРМУ

– Чи потрібна православ’ю реформа? Якщо так, то яка: календарна, літургійна, обрядова? Я навіть колись почула від одного священника, що можливо нам потрібний Другий Ватиканський собор? Що ви думаєте?

– В історії Церкви постійно відбувалися реформи. Реформа – це реставрація, щоб віднайти справжню, первісну форму. Так як потрібні реставрації храмів та ікон, потрібні церковні реформи, щоб відродити автентичну церковну традицію, яка б відповідала на духовні потреби віруючих. Такі реформи, в сенсі відродження, повинні дискутуватися в рамках двотисячолітньої Традиції Церкви. Питання таких реформ порушувалися і обговорювалися в Церкві Росії на початку 20-го століття при підготовці та, власне, під час самого Московського Помісного Собору 1917-18 років. Такі питання також порушувалися і були предметом обговорення протягом 20-го століття при підготовці Святого і Великого Собору Православної Церкви. Для проведення реформи повинні знайти консенсус і потрібне соборне рішення.

МИ НЕ ПОВИННІ ПЕРЕТВОРЮВАТИ БОЖЕ ТВОРІННЯ В УСІХ ЙОГО ВИДАХ НА РЕСУРС ДЛЯ ЕКСПЛУАТАЦІЇ

– Не можу не запитати, як вплинув Ковід-19 на розвиток Церкви?

– Епідемія коронавіруса стала великим викликом перед Церквою так як і перед цілим людством. Вона знову порушила питання відносин між вірою і наукою – де не повинно бути конфронтації або антагонізму, але повинні бути співпраця і взаємодоповнення. Вона також порушила питання відносин між Церквою і Державою, де завжди повинно бути піклування про добробут душевний і тілесний людей – віруючих, громадян, зокрема, відносно їхнього медичного обслуговування. Цей виклик нагадав, що віра не є лише індивідуальною справою, віра повинна віддзеркалювати любов і піклування про ближнього. Як підкреслив Вселенський Патріарх Варфоломій під час епідемії: «Про що йдеться? Це не про нашу віру, але про віруючих, не про Христа, а про християн, не про Богочоловіка, а про людину». А Ковід-19 ще нагадав усьому людству про необхідність дбати і піклуватися про природнє довкілля, яке є творінням Божим. Ми не повинні перетворювати Боже творіння в усіх його видах на ресурс для експлуатації, а шанувати і споживати його з повагою, помірністю та вдячністю. Епідемія коронавіруса нас усіх закликає до повернення до Бога, до глибоких змін у нашому ставленні до творіння.

– Не так давно одному з топ-трійки американських політиків, кандидату в президенти в храмі відмовили у причасті через його підтримку абортів. Правильно чи неправильно вчинив католицький ієрарх, відмовивши у Євхаристії, я не беруся судити. Але якщо узагальнювати, чи може політик, який декларує християнство, виступати публічно і за аборти, і за одностатеві шлюби? Чи повинна Церква пом’якшувати своє ставлення до громадянських шлюбів, оцінюючи їх як спробу певний час пожити разом, не даючи обітів? Або до всиновлення гей-парами, наприклад, бідних африканських дітей?

– Христова Церква від самого початку, від першого століття, завжди засуджувала аборти як вбивство, відкидала одностатеві шлюби. Церква засуджує гріх, як таке, що віддаляє нас від Бога, але одночасно Церква піклується про грішників, про їхнє спасіння, про їхнє повернення до Бога. У кожної людини свій унікальний шлях до Бога, і тому настанови духівника унікальні для кожної людини. І кожна людина повинна бачити і засуджувати свої власні гріхи, а не судити ближнього. Про це йдеться в Євангелії, коли Христос каже: «Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого».

– Я колись сперечалася з одним соціологом релігії, який казав, що віруючі у щоденній поведінці та проявах нічим не відрізняються від невіруючих. Мене це зачепило, бо я завжди вважала, що мораль релігійних людей стоїть на міцнішому грунті. По-вашому, які головні маркери для віруючої людини. “Хронометраж” молитви? Таїнства? Обов’язкове дотримання постів? Мені здається, що в бідних країнах, наприклад, це важко. Неухильне дотримання моральних заповідей?

– Христос у Євангелії відповідає на ваше запитання: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою». Любов до ближнього – характеристика справжнього християнина. Для духовного життя необхідна молитва для спілкування з Богом, і потрібно поститися, для того щоб очиститися і визволитися від людських пристрастей. Святі Отці вчать, що можна визволитися від демонських помислів молитвою і постом, згідно повчання Христа в Євангелії, де сказано що «цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом». Оця духовна боротьба не по наших, людських, силах. Тому необхідна благодать Божа, яка нам дається через таїнства Церкви. Тому для нашого спасіння потрібна Церква. Тому ми молимся і постимося тоді, коли нас закликає Церква. І тому потрібний нам духівник, який дає нам правило молитви і посту, який пристосований до нашого духовного стану. Нагадую, що шлях до Бога унікальний у кожної людини.

Лана Самохвалова

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here