Крим, Рим і світ

0
29
У дзеркалі візиту Вселенського патріарха Варфоломія.

Вселенський патріарх Варфоломій побувв Україну. Не вперше, але саме цього разу його візит викликає особливий інтерес, настрої публіки коливаються між роздратуванням і натхненням — як ніколи раніше. Уперше в нашій історії патріарх Варфоломій на українській землі — не просто один із гостей, а зірка першої величини, до нього прикута увага і віруючих, і невіруючих, і шанувальників, і противників. Це заслужена слава: внесок, який ця людина зробила в нашу історію та нашу незалежність, заслуговує теплої зустрічі.

Від купелі до Платформи

Патріарх Варфоломій прибув в Україну на запрошення президента Володимира Зеленського. Це цікавий факт, бо Володимир Зеленський поки що єдиний президент, котрий прийшов до влади не тільки без церковної підтримки, а й узагалі без жодного розуміння того, яку вагу та значення церкви відіграють в українській політиці і суспільному житті.

Досвід — найкращий учитель. Зовсім скоро президентові довелося вибачитися за «термос», а там й ініціювати візит Вселенського патріарха в Україну. Ті, хто вважав, що «проєкт ПЦУ» згорнеться разом із відставкою Петра Порошенка з президентської посади, що ПЦУ буде предметом роздратування та ревнощів із боку президента Зеленського, помилялися. З низки причин Зеленський не просто змирився з перемогою попередника, а й намагається її розвинути й осідлати: не сумніваюся, він із величезним задоволенням вітав у Києві патріарха Варфоломія.

Не тільки тому, що це сподобається тій частині електорату, яку він сподівається перетягти від Порошенка. Візит патріарха Константинопольського саме в ці дні дуже доречний у зв’язку з Кримською платформою. Сама присутність патріарха Варфоломія в Києві — поруч із делегатами Платформи — дуже символічна: вона нагадує, що київське хрещення має кримський пролог. Не тільки кримські татари, всі ми, українські християни, пов’язані з цією землею пуповиною хрещення.

А хресна хода — проти

Медійну частину підготовки до візиту Вселенського патріарха майже повністю взяли на себе УПЦ МП та її спонсори. Спочатку вони, знехтувавши аномальною спекою і карантинними обмеженнями, провели в День хрещення Русі багатотисячну хресну ходу, яка рясніла плакатами у стилі «Варфоломій, гоу хоум». У результаті, зумисне чи мимоволі, хресна хода на честь хрещення Русі виявилася «хресною ходою проти Варфоломія». «Хресна хода проти…» — оригінальний жанр, характерний саме для російського православ’я.

Офіційні спікери митрополії потім відбивалися від журналістів у тому сенсі, що плакати — це «ініціатива знизу», що це «голос нашого народу» тощо. Ми, мовляв, цього не санкціонували. Але хай знає Вселенський патріарх, що його тут не чекають.

Не знаю, хто що санкціонував, але згодом в УПЦ МП знову вибухнули креативом, — соцмережами поплив флешмоб «Варфоломей, мы тебя не звали». Ініціаторкою називають Запорізьку єпархію УПЦ МП, на чолі якої стоїть одіозний митрополит Лука (Коваленко). Креатив вийшов у стилі радянської піонерії — дівчата й тітоньки в хустинках стоять на ґаночку церкви й тримають ватман із посланням такому собі Варфоломію. Дивлячись на суворі обличчя дівчат, розумієш, що варто цьому Варфоломію — ким би він не був — поткнутися до них на поріг, вони його віником, віником…

Ввічлива людина не ходить у гості без запрошення. Тому патріарх Варфоломій навряд чи порушить священний спокій суворих дам Запорізької єпархії. Він прибув в Україну на запрошення президента Володимира Зеленського. За якого, найімовірніше, голосувало чимало цих дам. Тож запорізькі плакати комічніші вдвічі.

Креативники якщо цього й не розуміють, то відчувають і беруть на тон вище. На авансцену проштовхується організація «Миряни» (ще місяць тому навряд чи хтось про неї чув) і закликає во ім’я спасіння православ’я блокувати… Верховну Раду. Щоб не пустити туди Варфоломія. Не запитуйте, чому саме ВР, а не, скажімо, Софійський собор, у якому патріарх правитиме недільну літургію. Очевидно, православним «Мирянам» така локація, як ВР, ближча, зрозуміліша й більш відома, ніж головний собор Київської Русі.

Креативу не зупинити — він б’є по площах: одночасно з суворими дівчатами і розв’язними «Мирянами» в медіапросторі з’являється «лист інтелігенції» із закликом до патріарха Варфоломія відкласти візит. От не скасувати, а саме відкласти. До слушного часу, так би мовити. Чому? По-перше, тому, що це «посіє ворожнечу». Тобто має місце звичайний шантаж. По-друге, це, на думку підписантів — людей із академічними ступенями та медійною популярністю, неодмінно принесе страждання українським віруючим. Саме так, у третій особі, — чиста, нескаламучена «турбота про ближніх».

Рядки про «страждання віруючих» у листі небайдужих академіків і телепродюсерів резонують із заявами представників УПЦ МП. «Страждання мільйонів українських віруючих» кочують із тексту в текст. За цими спекуляціями на почуттях віруючих ви безпомилково впізнаєте російське православ’я путінського ізводу. Причому повага до «страждань» в офіційних голосів Московського патріархату (і в Україні, і за її межами) дуже вибіркова. Коли, наприклад, головорізи Гіркіна «робили візит» в Україну — і це справді принесло страждання мільйонам і віруючих, і невіруючих, —вони чомусь не протестували. Ніхто не вивів віруючих із плакатами «Гіркін, ми тебе не кликали» або «Путін, іди геть!». А якщо й надривали ефір «стражданнями», то винними в них дивним чином виявлявся хто завгодно, тільки не «візитери».

Увесь цей креатив має принаймні один позитивний ефект: тепер ніхто з вас не зможе сказати, що ви нічого не знали про прийдешнього Варфоломія!

Між Другим і Третім Римом

Як і слід було сподіватися, патріарха Варфоломія не збентежили ні хресні ходи, ні суворі дівчата, ні навіть академіки з продюсерами. Він приїхав і міг переконатися в тому, що з часу його першого візиту — в 1997-му, коли патріарха фактично не пустили далі Одеси, його авторитет в Україні лише зріс і тепер сягнув апогею. Цього разу він у Києві не просто бажаний — довгоочікуваний гість. Людина, котра розрубала гордіїв вузол розколу, а з ним — й одну з міцних ниток, що пов’язували Незалежну Україну з імперією та радянським минулим.

Безумовно, так чи інакше автокефалія — це політичний акт. Але зразу домовмося: церква не «поза політикою». Ніколи й ніде. Церкви — потужні інститути, що мають величезні ресурси, широкі інтереси та колосальний досвід політичної боротьби і союзів як між собою, так і з «зовнішніми», тобто світськими політичними силами. Те, що ми спостерігаємо зараз у трикутнику Фанар—Київ—Москва, — церковна політика в чистому, майже рафінованому вигляді. Та й самому цьому трикутнику майже тисяча років.

У церковній політиці, як і в політиці взагалі, сила — це ще далеко не все. Наприклад, скільки в патріарха Варфоломія дивізій? А скільки дивізій стоїть на сторожі інтересів Московського патріарху? Проте патріарх Варфоломій може приїхати в Україну. А патріарх Московський — ні. В очах багатьох українців, і воцерковлених, і невоцерковлених, Томос про автокефалію української церкви — приваблива перемога політики, дипломатії і віри над грубою силою.

Приїзд патріарха Варфоломія в Україну — як гостя президента і духовного лідера — може бути сприйнятий як в’їзд переможця в завойоване чи відвойоване місто. Частково так воно і є. Патріарх Константинопольський може приїхати в Київ, а патріарх Московський — ні.

То чия це територія?

Відповідь, утім, не така очевидна, як може здатися, якщо міряти політику Вселенського патріарха московськими лекалами. Для патріарха Варфоломія — це не боротьба за території: навіщо йому території? Це боротьба за вагу й авторитет, який у сучасному світі не має прямої залежності від кількості аршинів, на яких сидиш. Різниця між Візантійською й Московською імперією в цій точці історії помітна неозброєним оком. У Візантії, можливо, і вважають ці території «духовними провінціями», але жодних політичних претензій на них не пред’являють. Лідер обмежується духовною опікою. На відміну від Москви, для якої «духовний зв’язок» дуже швидко виявляється ширмою і приводом до повномасштабної політичної гегемонії і навіть прямої окупації.

Тож кому ми маємо віддати перевагу?

Відповідь знову видається очевидною.

Православний світ патріарха Варфоломія

Однак візит патріарха Варфоломія не варто розглядати тільки як прагнення застовпити територію. Для нього Україна — виграна битва. Але це тільки віха на шляху до амбіційної мети — повернути патріархові града Константинополя ту вагу у православному і, ширше, християнському світі, яка в нього була в кращі часи Візантії. Річ тут не тільки в «амбіціях», «самолюбстві» чи навіть «манії величі». У патріарха Варфоломія є пристрасне бажання об’єднати православний світ, що розпався на безліч «удільних князівств» — помісних церков. Вони зайняті своїми «домашніми» проблемами, внутрішньою політикою, тоді як питома вага православ’я у світі зменшується. І це на тлі помітного зростання найближчих «конкурентів» — католиків, мусульман і протестантів. Нині православ’я на релігійній карті виглядає аутсайдером. Із цим треба щось робити.

Патріарх Варфоломій почувається лідером, який міг би зібрати воєдино православну церкву — без уточнення «національних координат», аби нагадати їй, що вона передусім православна, а вже потім — Румунська, Українська чи Російська. І постаратися дати православ’ю дорогу в майбутнє. Повернути церкві живе відчуття соборності, майже забуте, звужене до формального проговорювання цього слова у Символі Віри та до ритуального перелічування імен предстоятелів згідно з диптихом.

Катерина Щоткіна