Харківський синод. УПЦ МП (о)

0
187
На фото: Собор УПЦ МП

Чому собор УПЦ не осудив патріарха Кирила і не прийняв рішення про повний розрив із Москвою

У Києві відбувся Собор Української православної церкви Московського патріархату. Його результати дуже важко класифікувати — це зрада чи перемога, демарш чи акт покори. І все тільки тому, що тим, хто міг і мусив промовити всього кілька ключових слів, забракнуло на це духу.

Чернець і патріарх

Підготовка до Собору вселяла надію коли не на сенсацію, то бодай на добротну інтригу. Митрополит Онуфрій точно щось задумав. По-перше, вибір місця: зустріч було призначено у Феофанії, де розміщена резиденція митрополита Онуфрія, а не в Києво-Печерській лаврі — місці, не тільки відданому Москві, а й досить чужому митрополитові Київському як «зразковому ченцю». По-друге, підготовка була огорнута глибокою таємницею, — ніхто, крім самого митрополита Київського, не знав достеменно, яким буде порядок денний і до якої межі готовий зайти митрополит Київський у своїй непокорі московському начальству. Чутки ходили різноманітні, але вони більшою мірою відбивали позиції й надії тих, хто передавав ці чутки із вуст в уста.

Від самого митрополита Онуфрія можна було очікувати різких рішень. Як із очевидних причин — війна Росії проти України в усьому її неподобстві, — так і з менш відомих особистих: митрополит Онуфрій ніколи не належав до команди патріарха Кирила, але підкорявся згідно з церковною субординацією й на багато що міг би заплющити (і заплющував) очі задля «користі церкви». Але після того, як рішення та промови патріарха почали явно не стикуватися з користю церкви — не тільки української, а й російської, — розрив між митрополитом Київським і патріархом Московським став питанням часу.

Але якої форми набере цей розрив? Коли і як він станеться?

Відповідь ми могли отримати на Соборі УПЦ МП. Який міг би з повним правом називатися «помісним», якби виправдав покладені на нього сподівання.

Сценарії розриву передбачалися різні — від проголошення автокефалії до приєднання УПЦ МП до РПЦЗ. Говорили навіть про можливе обвинувачення патріарха Кирила в єресі з наступним зверненням про його скинення до Вселенського патріарха. І на основі єресі глави церкви цілком логічно й канонічно можна було б і автокефалію оголосити. Митрополит Київський Онуфрій із його репутацією «зразкового ченця» та образом «старця» здавався майже ідеальним кандидатом на роль «голосу совісті» церкви.

Перемога продюсера 

Однак гора під назвою УПЦ МП залишилася вірною собі — народила мишу. Хоч би якими були спочатку наміри та прагнення проукраїнської частини УПЦ МП і особисто митрополита Онуфрія, сухий залишок виявився мізерним і досить сумнівним.

Митрополиту Онуфрію вдалося здобути тактичну перемогу на Архієрейському соборі, який передує Помісному. На Архієрейському соборі було погоджено документи, котрі надалі виносилися на рішення Помісного, і тут сенсацією стало вже те, що митрополиту Київському вдалося «продавити» через свій єпископат формулювання про недовіру патріархові Кирилу. Не «єресь», звісно, але «недовіра» — теж чимало і могла б стати основою для проголошення автокефалії.

Однак у загальному залі розстановка сил виявилося вже трохи іншою. За інформацією наших джерел, пропозиція про «недовіру» й автокефалію, що випливає з неї, викликала скандал, у якому головна партія належала головному спонсорові УПЦ МП проросійському олігарху Вадиму Новинському. Він, хоч і брав участь у підготовці Собору, судячи з усього, не був посвячений у всі подробиці задуму митрополита Київського. І коли цей задум розкрився, диякон Вадим виявився таким збентеженим, що дозволив собі підвищити голос на очільника своєї церкви. Ця зухвалість, утім, була не покарана, а винагороджена: формулювання про «недовіру» пом’якшили до «незгоди».

Що ж, хто платить — той і формулювання замовляє. Роль утриманки російських олігархів, очевидно, УПЦ МП досі дорожча, ніж кров власних парафіян. Тому що «незгода» — не те слово, якого заслуговують убивства, зґвалтування, мародерство та інші беззаконня. Бути просто «незгодним» зі зрадою, брехнею та благословенням беззаконня з вуст глави церкви — цього надто мало. І якщо владикам забракнуло духу чи любов до грошей виявилася сильнішою, ніж любов до стражденного ближнього, — їм було б краще просто змовчати, коли вже не змогли сказати того єдиного слова, яке було б доречним.

Програш слів

Без цього єдиного правильного слова решта рішень Собору постають у досить дивному, спотвореному, а іноді навіть відверто поганому світлі.

Наприклад, рішення про повну й незаперечну самостійність УПЦ МП та закріплення цього статусу в Статуті.

Почнімо з того, що це не новина. У Статуті УПЦ МП і так ідеться про «широку автономію». Кроком уперед було б проголошення автокефалії, але це слово не тільки не внесене в протоколи, воно навіть не прозвучало. У результаті, рішення «внести зміни до Статуту», видаливши звідти всі і будь-які згадування про РПЦ, видаються просто кон’юнктурним «підчищенням» документа під потреби політичного моменту. Тепер, якщо навіть ВР прийме закон про заборону діяльності «релігійних організацій, котрі мають керівний центр у державі-агресорі», УПЦ МП формально під його дію не підпадає. І можна припустити, що саме це, а не реальний розрив із Москвою, і було метою керівництва УПЦ МП та його «головного диякона».

Сумнівним видається й рішення про право єпархій в умовах воєнного часу «самостійно приймати рішення стосовно тих чи інших аспектів єпархіального життя, які належать до компетенції Священного Синоду чи Предстоятеля». Ось вона, справжня «автокефалія»! Можна висвячувати єпископів на власний розсуд, можна переходити з однієї юрисдикції до іншої, не повідомляючи київське начальство. Не кажучи вже про менші пустощі: монастирі, в яких окупанти облаштовують склади зброї та опорні пункти, панотці з автоматами і проповіддю «русского міра», освячення російської зброї, будь-які форми колаборації — за все це київське керівництво більше відповідальності не несе. Історії з Гіркіним і Кримською єпархією, яка де-факто увійшла до складу РПЦ після анексії, було враховано. Відтепер будь-які спроби влади або громадськості пред’явити церковному керівництву претензії вважатимуться безпідставними «наїздами» і «гоніннями за віру».

Хранителі розколу

Собор спритно ухилився від головного запитання, на яке всі прагнули відповіді: «самостійність УПЦ МП» рівносильна автокефалії чи ні? Побічно на це запитання відповідає інше слово, якого в УПЦ МП, на відміну від «автокефалії», не бояться й не соромляться, — «розкол».

Звісно, ворожих випадів на адресу ПЦУ Собор ніяк уникнути не міг. Частково це можна було б списати на звичку, частково — на конкуренцію, оскільки утримати своїх священиків від переходу в ПЦУ зараз одне з головних завдань керівництва УПЦ МП. У цьому контексті жодне нагадування про «неповноцінність» ПЦУ не буде зайвим.

Та це тільки один бік медалі. Другий — необхідність зберегти церковний розкол і, відповідно, розділення в українському суспільстві. В умовах зовнішньої загрози це особливо складно, але УПЦ МП старається як може. Само за себе говорить уже те, що нинішній Собор приурочений до чергової річниці Харківського собору — головного «свята» УПЦ МП. Нагадаю: Харківський собор, на якому скинули митрополита Київського Філарета, став точкою відліку церковного розколу в Україні. УПЦ МП продовжує відзначати цю дату врочисто й трепетно, як день народження любимого дитяти.

Довгі роки збереження розколу було і, як бачимо, залишається одним із головних завдань Московського патріархату в Україні. Одним із головних завдань УПЦ МП. Судячи з документів Собору, УПЦ МП — хоч би що там казали про самого патріарха чи власний статус — погоджується й надалі беззавітно виконувати функцію Священного Хранителя Розколу. І це головний сигнал Київської митрополії Москві: ніякого «бунту», ніякої серйозної небезпеки для далекосяжних планів Москви в Україні насправді немає. Можна перевести подих і в спокійній діловій обстановці вирішувати, що робити далі.

Навколо — сама Москва

Однак у Москві, судячи з усього, побоювалися, що на Соборі можуть почати сваволити. Перед Собором Московська патріархія посилала сигнали митрополитові Київському про те, що треба, мовляв, поговорити. Але митрополит Онуфрій на зв’язок не виходив, тримав інтригу. У Москві нервували: паралельно з київським Собором у Москві скликали Священний Синод. Владики РПЦ у фоновому режимі розглядали поточні питання й уважно стежили за повідомленнями з Феофанії, готові в будь-який момент вжити радикальних заходів у відповідь.

Але з великої хмари впало лише кілька крапель: «незгода» замість «недовіри» чи навіть «єресі», збереження розколу, а слово «автокефалія» так і не прозвучало… Короткий коментар голови прес-служби РПЦ Володимира Легойди про те, що йому не личить «коментувати події в самокерованій церкві», прозвучав як зітхання полегшення. А роз’яснення «другої людини» Моспатріархії митрополита Іларіона Алфеєва взагалі дозволяє запідозрити в Соборі та його рішеннях звичайний договірняк: нічого, мовляв, не сталося, українська церква тільки підтвердила свій статус самокерованої, яким користувалася з 1990 року, єдність УПЦ МП і РПЦ зберігається й тільки міцніє. Більша частина цього офіційного меседжу розрахована, звісно, на внутрішнього російського споживача, збентеженого «демаршем» і перспективою розвалу РПЦ. Але при цьому представники Моспатріархії не виглядають дуже стурбованими.

Нічого дивного: Московському патріархату жодним чином не загрожує та «самостійність» УПЦ МП, яку вона зайвий раз «підтвердила». Не було б загрози навіть у тому разі, якби вона її перебільшила чи вимовила страшне слово «автокефалія». УПЦ МП, розірвавши відносини із Вселенським патріархом і втовкмачивши в голови своїм парафіянам думку, що «невизнана церква» і «неістинна церква» — це майже синоніми, поставила себе в повну залежність від Московського патріарха. Якщо автокефалію ПЦУ визнали хоча б кілька помісних церков, то автокефалію УПЦ МП можуть визнати тільки Москва та її сателіти у православному світі.

У будь-якій іншій ситуації можна було б запастися попкорном та чекати наступної серії, в якій усе саме так і відбувається: на українську автокефалію від Вселенського патріарха Москва відповідає своєю українською автокефалією, — і ми ще подивимося, чия автокефалія виявиться успішнішою.

Але політичний момент непідходящий для стратегічних ігор. Патріарх Московський більше не гравець — придворний. Усе, що він може, — іти в кільватері Кремля. А якщо, з погляду Кремля, «немає ніякої України», яка може бути українська автокефалія? Максимум, на що можуть розраховувати в церковному Києві, — Малоросійський екзархат у межах Правобережжя.

Місія для біженців

Попри свою неспроможність, Збори УПЦ МП кинули кілька цікавих викликів ПЦУ. Переважно це стосується рішення про відкриття закордонних парафій. Це камінь у город ПЦУ, яка позбавлена такої можливості згідно з Томосом про автокефалію. УПЦ МП намагається показати і своїм, і чужим, що, попри неясність свого канонічного статусу — автономна? автокефальна? — вона має більше прав, ніж ПЦУ.

Намір відкрити парафії за кордоном не сформульований чітко у протоколі Собору. Відзначено тільки, що «надходять прохання» про відкриття таких парафій. І, взагалі, формулювання «розвивати й далі місію за кордоном» здається лукавим, оскільки досі УПЦ МП не мала своїх парафій за кордоном, — це залишалося прерогативою «материнської» РПЦ.

Та головне, що слово сказане: УПЦ МП наполягає на тому, що її самостійність дає їй більше можливостей (хай суто теоретично), ніж автокефалія ПЦУ. Вона стверджує, що може, на відміну від ПЦУ, займатися духовною опікою українців за кордоном «задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності». Тобто, крім суто пастирських завдань, УПЦ МП перетягує на себе роль хранительки культури та традицій у діаспорі.

Може вона це робити чи ні, буде чи не буде — питання неважливе. Для авторів документа головне, що цього не може робити ПЦУ.

Чи зуміє тепер ПЦУ тонко зіграти на цьому випаді, аби переконати греків у необхідності переглянути положення Томосу й відкрити українські парафії за кордоном хоча б для біженців? Це питання справді стоїть руба з перших днів війни: українських біженців на Заході спритно підхоплюють і «ведуть» закордонні парафії РПЦ. Якщо в ПЦУ не вийде перехопити ініціативу, чимало українських душ, які уникнули загибелі від російської зброї, опиняться в тенетах російської церкви.

Таким чином, від Собору УПЦ МП все ще можуть щось виграти ПЦУ та Україна, якщо зуміють скористатися ним як аргументом.

***

Очевидці стверджують, що «бунтівні» отці УПЦ МП виїжджали з Києва втомлені, але задоволені. Вони отримали свою маленьку перемогу: вони більше не поминають патріарха цілком легітимно, за рішенням Собору. У Статуті більше немає згадувань про Москву, які дратували парафіян і владу. У ЗМІ прокотилася гучна «перемога», — хтось дуже постарався, щоб подати спільноті рішення Собору саме в такому ключі. Соцмережі радіють, підраховуючи, скільки грошей втратить РПЦ разом із українськими парафіями. Хотілося б підтримати радість. Але річ у тому, що УПЦ МП уже давно не ділиться доходами із РПЦ. Хіба що «Софріно» втратить якусь кількість клієнтури, та й то, швидше, через війну, ніж через «епохальні» рішення Собору.

Але головне для священиків УПЦ МП не це, а те, що можна більше не каратися моральними дилемами. Не роздумувати про перехід у ПЦУ й не шукати аргументів у суперечках, — у них тепер і так усе гаразд. Вони не «розкольники», але й не «московські». А питання «чиї ви будете?» — адже церква або автокефальна, або (навіть попри найширше самоврядування) входить до складу іншої помісної церкви, — можна просто не помічати. Полегшення — головна емоція не тільки московського начальства, а й рядових учасників Собору.

На тлі нинішніх трагедій самообман не видається великим гріхом.

Катерина Щоткіна