Про паралелі, меридіани й літературні вподобання Папи Франциска

0
32

Папа Римський Франциск не втомлюється нагадувати нам про мир та інші важливі речі — такі як прощення, примирення, жертви та страждання. Дуже шляхетно з його боку, хоча найчастіше — недоречно й невлад. Принаймні з українського погляду. Можна було б подумати, що «недоречність» ця — лише через те, що пацифістський дискурс взагалі виглядає непереконливим на тлі ракетних обстрілів.

Та ось що цікаво: Папа Франциск, попри свій хвалений антиколоніалізм, не поспішає критикувати політику Росії щодо України, обмежуючись констатацією «трагедії» та «неможливістю вирішити проблему зброєю». І це відбувається на тлі «антиколоніального» розвороту Кремля: втративши торговельні та інші відносини з колективним Заходом, Росія сподівається зайти противнику в тил — і для цього гарячково шукає союзників на глобальному Півдні. У цій точці інтереси Папи Франциска й Кремля сходяться.

Не читав, але поважаю

Розмірковування Папи про «велику російську культуру» стали його візитівкою під час російського вторгнення в Україну. Востаннє ці розмірковування пролунали на борту літака дорогою з Бахрейну під час прес-конференції Папи Франциска. Тієї самої, де «про Достоєвського» і «великий народ». Італійський журналіст Антоніо Пелайо запитував його зовсім про інше — про «стражденну Україну», яка не сходить із вуст Папи; про те, на якому етапі «мирні переговори», які також не сходять із папських вуст; про те, чи розмовляв Папа з Путіним і чи збирається це зробити.

На це запитання Папа не відповів. Натомість він чомусь вчепився в «російський гуманізм» і Достоєвського. А також здійснив екскурсію меморіалами Другої світової, на могили давно полеглих «хлопчиків», над якими, за словами Папи, він пролив чимало сліз. Окрім того, було згадано інші війни та геноциди, які відбуваються на планеті, — що ж це ми все про Україну?

Загалом склалося враження, ніби Папа відповідав сам собі, а не журналісту. Він набагато більше переймався щойно опублікованим Associated Press розслідуванням бучанської різанини. З усіма моторошними подробицями та, найголовніше, доказами того, що розправи над мирним населенням не були «поодинокими інцидентами», окремими ексцесами війни, — вони були масовими й, понад те, спланованими.

Як нам не розуміти Папу Франциска, котрий намагається відмахнутися томиком «знакового письменника», захистити свій крихкий внутрішній світ від вторгнення нещадної реальності?

Судячи з лінії самозахисту, яку обрав Папа, можна дійти кількох висновків. Перший: про Достоєвського він чув, але навряд чи читав. А якщо навіть читав, то в якійсь адаптованій версії для студентів семінарій. Ті, хто читав Достоєвського у всій його повноті, навряд чи здивуються різанині в Бучі та, звісно, не поспішать нарікати Федора Михайловича «гуманістом».

Другий висновок: важко грати роль пацифіста під час війни. Цілком гідна роль для мирного часу — коли рани більш-менш загоїлися, а демонструвати травми стає непристойно в суспільстві, яке наполегливо вимагає «примирення» й «прощення». Але під акомпанемент умовної Бучі чи Маріуполя говорити про «мир загалом», «мир за будь-яку ціну», демонстративно не розрізняти жертв і агресора — це знецінювати не лише самі жертви, героїзм та інші земні явища. Це — зрівнювати в правах добро та зло.

Зрештою, висновок третій: Папа Франциск не полишає надій на співпрацю з Росією. Не з цим патріархом, то з наступним, не з цим Путіним — то з якимось іншим. А втім, навіщо відкладати на потім, якщо Кремль уже зараз подає сигнали, що дуже подобаються «Папі з глобального Півдня»?

Теологія з географією

Багато чого в нинішній політиці Ватикану визначається саме цим: папський престол займає представник «глобального Півдня». Бути «голосом тих, кого зазвичай не чують» — мета, заявлена Хорхе Бергольо під час сходження на  престол. Та лише згодом стало зрозуміло, що він має на увазі не всіх тих, кого не чутно в цьому світі, а тільки й саме глобальний Південь. Відповідно, головним об’єктом папської критики — «головним злом» сучасного світу — став «новий білий колоніалізм», прихований під маскою глобального капіталу.

Конклаву не відмовиш у дещиці мудрості: самим фактом свого понтифікату Папа Бергольо є живою відповіддю критикам, які дедалі частіше та гучніше асоціюють католицизм — «західне християнство» — з колоніалізмом. Що ж, це правда: глобальний Південь отримав християнство від «білих чоловіків». А те, що святий престол традиційно займали вихідці з європейського континенту, завжди було зухвалим нагадуванням про це. Для Католицької церкви, основна паства якої перебуває за межами «Заходу»/«Півночі», дуже важливо змістити акценти. Адже на глобальному Півдні все, що пов’язано з білим колоніалізмом, — болюча тема.

Отже, Франциск на свій лад є Папою свого часу та місця — епохи BLM і #MeToo.

Та ось що цікаво: антиколоніальний запал понтифіка закінчується на українському питанні. Точно як російський лібералізм. Збіг?..

Вузькість погляду «аргентинського Папи» тут як на долоні: колоніалізм і боротьба проти нього виявляються прерогативою глобального Півдня, — це завжди в тій чи іншій формі є боротьбою проти «білого супрематизму». Ми ж зі своєю занадто білою шкірою та явно європейським походженням не вписуємося в знайомий і зручний для Папи контекст «деколонізації». Нас не можна порівняти навіть із двома африканськими племенами, які ріжуться одне з одним уже не першу сотню років, бо в Африці це прийнято пояснювати тим самим «колоніальним впливом» (і це часто є правдою).

Наша ж війна, хоч і з великими застереженнями, є антиколоніальною в прямому й навіть трохи архаїчному сенсі цього слова, оскільки це війна безпосередньо проти російського колоніалізму. Але тут «антиколоніальний» Папа чомусь зовсім не готовий відверто підтримати українців у їхній боротьбі.

Просто з погляду Папи Франциска, роль втіленого Зла вже зайнята й лінії фронтів проведено — без урахування нашої війни. Протистояти умовному «Заходу» з його сумнівними «цінностями», які завжди так чи інакше диктуються інтересами капіталу, — приблизно так виглядає геополітика Ватикану епохи Папи Франциска. Навіть географію ми з Папою, як бачите, сприймаємо дуже по-різному: ми під словом «Північ» маємо на увазі радше Соловки та Колиму, а він — вашингтонський обком. Що ж, світ набагато складніший, ніж ми звикли думати й казати, сидячи кожен на своєму фрагменті суші. І навіть тіара понтифіка не рятує від вузькості погляду.

Однак так уже склалося, що Папа шукає союзників у своїй боротьбі серед тих, хто так чи інакше протистоїть умовному «Заходу». Задля цього союзництва він веде наполегливі переговори з Китаєм. Цим самим прагненням до союзництва проти «західного способу життя» пояснюється його дивна любов до Росії. Настільки сильна, що жодна Буча не змусить його визнати неспроможність «російського гуманізму».

Про «пригноблені народи» та «визволителів»

Гарна новина для Папи: в Кремлі теж говорять уголос про «новий колоніалізм» (звісно, американський) і хочуть не просто взяти участь, а, якщо буде можливо, очолити «антиколоніальний рух» глобального Півдня.

Цю не нову, але дедалі важливішу для Кремля геополітичну лінію чітко позначив очільник російського МЗС Сергій Лавров. Він іще в серпні опублікував у газетах Єгипту, Конго, Уганди та Ефіопії програмний текст про те, що «наша країна, яка не заплямувала себе кривавими злочинами колоніалізму, завжди щиро підтримувала африканців у їхній боротьбі за звільнення від колоніального пригноблення». Логічним продовженням цього здається той факт, що три дні тому Путін особисто дав відмашку неназваним «вітчизняним історикам» підготувати матеріали про жахи колоніалізму до саміту Росія—Африка 2023 року.

Погана новина для Папи: йдеться зовсім не про захист інтересів пригноблених народів. Для Росії це теж just business, — тільки про освоєння Африки «кухарем Путіна» Пригожиним написано кілометри журналістських розслідувань. Просто Росія — на відміну від Китаю, який теж активно освоює ресурси «глобального Півдня», — звикла загортати свої суто економічні міркування в строкаті фантики «прогресивної ідеології». Так із just business народжується «необхідність протистояти новому колоніалізму» (головним рушієм якого є, звісно ж, вашингтонський обком).

Нічого нового: російська влада любить приписувати іншим те, що має намір зробити (або вже робить) сама. Приклад цього — нинішня війна, яка має настільки відверто колоніальний характер, що на Заході її називають «жахливим анахронізмом». І справді, ну хто ж у наш освічений час веде кровопролитні колоніальні війни? Хіба немає інших методів? І навіть намагання Росії подати свою українську кампанію як «сміливу спробу протистояти колонізації України Заходом» не витримує критики. Сама лише Буча може розповісти все про жахи російського колоніалізму. А Буча ж, на жаль, не одна. От тільки розповісти — мало. Треба, щоб хтось захотів почути.

Папа Франциск — приклад того, наскільки глобальний Південь не готовий чути про будь-який інший (анти)колоніалізм, окрім власного. Намагаючись простежити логіку Папи Франциска, який постійно, щойно мова заходить про Україну, починає говорити про Росію (це справді так — і це жахливо несправедливо й просто дратує), нам слід розуміти: позиція Папи — це не лише позиція однієї людини, нехай навіть вона сидить на Святому Престолі. Точно так само, як позиція патріарха Кіріла — це не просто «приватна точка зору» чи «наративи Кремля». Позиція глав церков є цілком співзвучною позиції їхньої пастви. Папа Бергольо, як і обіцяв, озвучує думки та сподівання величезної частини світу, яку ми зазвичай «не чуємо». Зокрема і з суто географічної причини: ми орієнтуємося по осі Схід—Захід, а тому величезна частина, названа глобальним Півднем, просто випадає з нашого поля зору.

Однак у Ватикані — як і в Росії — розуміють, що глобальний Південь є величезним ресурсом — зокрема й ідеологічним. Ресурсом, який можна використовувати як на добро, так і на зло. Глобальний Південь не співчуває нашій боротьбі проти російського колоніалізму. Не те щоб він із нами не солідарний — він нас ігнорує, як і ми його. Усе, що там бачать у нашому «кейсі», — конфлікт двох геополітичних «важковаговиків» — Росії та США. І симпатії їхні, звісно ж, не на боці «англосаксів». До речі, ви помітили, що Путін тепер постійно вживає це слово? Чого б це?

З огляду на це готовність Папи Франциска відмахуватися від жахів Бучі (й усіх інших) томиком «великого гуманіста» Достоєвського є дуже тривожним сигналом для нас. Готовність захищати «великий народ», нехай навіть він улаштував геноцид своїм сусідам, лише тому, що вони «проти Америки», — це вибір не однієї людини на ім’я Хорхе Бергольо. Це загальний глас величезної частини світу. Глас, який ми просто погано чуємо через особливості світової акустики.

Голос Папи

Ватиканська остполітік значно еволюціонувала й ускладнилася з часів Папи Павла VI. Тепер понтифік не просто прагне залишатися «містком», перекинутим в обхід «залізної завіси», екстреним і, можливо, останнім відкритим каналом зв’язку з диктаторським режимом. Хоча й це, безумовно, теж. І тут треба віддати належне Папі Франциску: його участь, наприклад, в обміні українських полонених важко переоцінити. Точніше, її навіть оцінити важко, оскільки свої дипломатичні можливості та канали Ватикан звик зберігати під покровом таємниці. Тому, дорікаючи Папі в бажанні залишатися на зв’язку з Кремлем, не варто захоплюватися й забувати про те, що цей зв’язок комусь може коштувати волі чи навіть життя.

Та це не скасовує загроз, пов’язаних зі спробами Папи не просто залишатися «понад конфліктом» і «тримати канали відкритими», а задля цього відверто нівелювати фундаментальні орієнтири — такі як добро та зло — задля шляхетних, але недоречних і неможливих на цей момент цілей. Понад те, говорити про мир, знехтувавши інстанцією зла та необхідністю захистити від нього й світ, і власну людську гідність, — це знецінювати й подвиг, і страждання, й гідність, і смерть, і життя. І навіть сам подвиг Христа, який, напевно, теж міг обрати життя, але все-таки чомусь обрав хрест.

Папа Франциск — це, звісно, лише ще один Папа на ватиканському престолі. Скажімо, Дональд Трамп зміг стати президентом, — але запасу міцності політичної системи США вистачило (хоча, може, і впритул), аби це пережити. Католицька церква старша за США й можна припустити, що її запасу міцності теж вистачить, аби пережити Папу Франциска.

Та є нюанс. Постать президента США ніколи не була й не вважалася сакральною. Постать Папи є сакральною. Принаймні, вважалася такою до останнього часу. Бажання Папи залишатися «голосом тих, кого зазвичай не чують», є дуже похвальним. Але водночас відмова Папи говорити з позиції істини (хоча саме її голос останнім часом теж рідко почуєш), як і його відмова говорити від імені та в ім’я всієї своєї пастви, усіх католиків світу — незалежно від їхніх географічних та ідеологічних координат — це дуже погана новина й для церкви, й для світу.

Катерина Щоткіна

 

Папа засудив масовані ракетні обстріли: Господи, подай українцям стійкість

Як і кожної середи, Папа Франциск завершив загальну аудієнцію закликом не переставати молитися за Україну, зробивши також окремий заклик, присвячений масованим ракетним обстрілам, що сталися напередодні.

«З почуттям болю та тривоги я сприйняв новину про нову, ще потужнішу ракетну атаку на Україну, що завдала величезну шкоду багатьом цивільним інфраструктурним об’єктам. Молімося, щоби Господь навернув серця тих, хто досі робить ставку на війну, й аби щодо багатостраждальної України переважило прагнення миру, щоби запобігти будь-якій ескалації та відкрити дорогу до припинення вогню і до діалогу», — сказав Папа Франциск наприкінці загальної аудієнції в середу, 16 листопада 2022 року. Про це інформує українська редакція «VaticanNews».

Привітавши різні групи італійських прочан, Святіший Отець додав: «Підношу мою молитву за невинні жертви теракту, що цими днями трапився у Стамбулі. Наша неустанна молитва також підноситься за багатостраждальну Україну: нехай же Господь подасть українцям утіху, стійкість у цих випробуваннях і надію миру», — сказав Папа, додавши: «Можемо молитися за Україну, кажучи: Поспіши, Господи!»

А вітаючи польських паломників, Святіший Отець скерував окремі слова до представників польської фундації сім’ї Ульма SOAR та виконавців з Польщі, України, Ізраїлю та інших країн, що беруть участь у «Фестивалі Псалмів Давидових» і прибули до Риму на концерт «Псалми миру та милосердя». Серед них — український гурт «KALUSH», переможець конкурсу «Євробачення». «Бажаю, аби ця мистецька та духовна подія сприяла постановам і проектам братерства та згоди», — сказав Папа.