ПЦУ ‒ спокуси на шляху

0
81

Про випробування, що стоять перед ПЦУ

ПЦУ стоїть на порозі випробувань. Випробувань спокусами. І від того як вона їх пройде, буде залежати розвиток православʼя в Україні.

Спокуси базуються на попиті суспільства на новий вітчизняний, незамараний православний бренд. Керівництву держави теж хотілося б спиратися на православну структуру проукраїнську, лояльно налаштовану і не помічену в співпраці з рф. І тут криється спокуса перша. Симфонія зі світською владою. Власне, це давня хвороба православʼя і йде вона ще від часів Візантійської імперії. Свого апофеозу набула в російській імперії, де російська православна церква стала частиною державного механізму, і продовжилася в СРСР, і в рф після 1991 року. Бонуси така співпраця дає лише керівникам церкви, але не рядовим священникам, котрі крім додаткових навантажень отримують ніц.

Спокуса друга, котра виходить з першої. Спокуса на православну монополію. Та й мало хто зміг би втриматися від неї. Є підтримка значної частини влади, населення, військовослужбовців. Існує реальний шанс збільшити кількість парафій, храмів, земельних ділянок, священнослужителів, прихожан. Позбутися більшості конкурентів. І все можна зробити доволі швидко.

Проте… Попри значні плюси монополія, хоч в би в чому, вкрай небезпечна. Вона не дає розвитку. А навіщо? Конкурентів і конкуренції немає. То який сенс намагатися щось покращити, вдосконалити? В церковних справах так само. Прихожани і так ходитимуть, бо їм же діватися нікуди. Майже нікуди. Спонсори будуть. Незадоволених священників, дияконів, ченців, архієреїв теж майже не буде. Бо куди ж їм діватися? Хто захоче залишити більш-менш знайоме і облаштоване місце і піти в нікуди? І так майже в усьому.

Ось тут виникає спокуса третяПочивання на лаврах, коли здається, що все більш-менш позитивно стабілізувалося, викликає ейфорію. А вона спокушає до недооцінки ситуації. До думок про всенародну любов і про те, що ніхто не зможе спробувати перемогти переможців. Між тим це буде помилкою. І ось чому:

– Всередині ПЦУ далеко не всі і зовсім не одностайно сприймають владу чинного Предстоятеля. І бажаючі стати очільниками нової Церкви нікуди не зникли. Вони лише припинили публічні контрдії, і продовжили непублічні.

– Владика Філарет, багаторічний керівник УПЦ КП, теж на місці. Більш того, продовжує працювати над розбудовою своєї Церкви. І з медійного поля нікуди не зник. А ще, Владика як ніхто інший вміє дивуватиОсобливо колишніх друзів.

– УКГЦ. Через суперечку за право служити в Почаївській Лаврі, стосунки між ПЦУ та УГКЦ котрі і раніше не були простими, ще більше ускладнилися. Це при тому, що УКГЦ системно розвиває свою структуру по всій Україні. Має згуртовану команду архієреїв, парохів та ченців, впливову підтримку серед вірних і на всіх щаблях влади.

– УПЦ МП. Навіть якщо юридично її структур і не буде, то нікуди не дінуться ані прихожани, ані священнослужителі та монахи. Частина піде в підпілля, а решта перейде до інших церков. Але наскільки щиро…?

Ось тут ховається спокуса четверта«Троянські коні». Відомо, що в ПЦУ відмовляються приймати до себе духовенство з УПЦ МП єпархіями, благочиннями і т.д. Кожну парафію, кожен монастир окремо. Як і кожного священника. Мовляв, щоб знати хто є хто. Між тим реально перевірити з якими помислами переходить той чи інший батюшка, чи матушка не можливо. Як і те, що вони приховують.

Священники бувають навдивовижу винахідливіОсобливо коли є потреба, або йдеться про їхню автономію від єпархії. Як таке можливо? Можливо. Ще й як можливо.

Чимало отців, особливо ті хто служать з 90-х років, мають повний комплект документів на свої парафії від УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, а деякі ще й від низки менших православних юрисдикцій. Попри всілякі електронні реєстри вони мали можливість перереєструвати їх на себе. Тому гарантій, що такий отець не зʼявиться в іншій структурі ніж ПЦУ, немає жодних. І головне – на це не треба навіть згоди нинішнього владики. Треба лише змінити документи. Одні заховати, а інші дістати. І все.

Слід коли врахувати, що велика частина громад, частина єпархіальних управлінь котрі були в УПЦ КП та УАПЦ, а потім увійшли до ПЦУ, насправді і досі юридично знаходяться там де і були, тобто в УПЦ КП та УАПЦ. І ось тут ситуація стає ще цікавіша.

Завершиться війна. Настане мир. Емоції відійдуть в сторону, і настане час раціо. І тоді почнеться переоцінка багатьох людей, вчинків, подій, явищ та речей. Торкнеться вона і релігії. ПЦУ не буде винятком. І тоді кожен зробить свій вибір.

Євген Савісько