Зміна намолених місць

0
95

Чому українці не проти виселення УПЦ МП із храмів-музеїв

Коли спостерігаєш за тим, як заповідник і Міністерство культури за підтримки правоохоронців і певного роду громадських активістів буквально по корпусах «відвойовують» територію Києво-Печерської лаври, створюється враження, ніби дивишся знайоме кіно, тільки задом наперед. Корпуси Лаври знову з боями переходять — тільки тепер не від заповідника до церкви, як двадцять років тому, а навпаки — від церкви до заповідника. І це теж не перший епізод «перетягування храмів». Історія церкви в Україні нагадує гойдалку — раз у раз повертається до початкової точки. Ніби чекає, що ми нарешті щось зрозуміємо, а може, навіть виправимо.

Із музеїв — у церкви

Історія нинішнього конфлікту навколо Києво-Печерської лаври почалася не вчора. Перші серії цього серіалу губляться за горизонтом історичних подій. Я ж нагадаю короткий зміст минулого сезону.

Незалежній Україні серед іншої спадщини СРСР дісталися наслідки атеїстичної політики. Церква відроджувалася, виходила з підпілля, місцями переживала справжній бум популярності. Вона здобувала колосальний вплив у суспільстві й водночас — помітну політичну вагу. На цьому тлі вона прагнула повернути собі майно, втрачене в період войовничого атеїзму, — і це їй непогано вдавалося. Особливо після того, як 2002 року президент Кучма підписав указ про реституцію церковного майна.

Процес реституції зовсім не був однозначним і безхмарним. Приміщення храмів і монастирів здебільшого не стояли пусткою. Щоб передати їх церкві, доводилося відселяти (часто «в нікуди») установи культурної або соціальної сфери, які й так переживали не найкращі часи. Десь «виселяли» лікарню, десь — туберкульозний санаторій, десь — музичну школу.

Однак усе це були проблеми районного масштабу, до яких доводилося ставитися по-філософському, — повернення майна церкви сприймалося як відновлення справедливості.

Справжня драма розгорталася навколо пам’яток історії та архітектури. Тут я вперше побачила тріщину в «справедливості» реституції церковного майна. Їх було достатньо, цих тріщин: «справедливість», особливо «історична», — досить підступний вираз. Але в конфлікті між музеєфікацією культурної спадщини та «справедливістю» стосовно церкви було щось особливо прикре й незручне.

Почати з того, що цей конфлікт виглядав неприродно. Здавалося б, усе має бути навпаки: культурна пам’ять, відродження традицій були точкою, в якій зустрічалися інтереси й церкви, й музею, й народу, який після багатьох років соціального експерименту відновлював (або конструював) нову спільність та ідентичність. Церковна приналежність навіть без відвідування богослужінь — частина національної та культурної самоідентифікації. Не тільки в нас — це явище дослідили й описали соціологи релігії.

Проте конфлікт між церквою та культурними установами перебігав дуже гостро. І річ тут була не лише в конкуренції за звання «головного інженера людських душ».

Церква опинилася в кращому становищі, ніж державні культурні установи. Церковники заручалися підтримкою найвищих політичних і найвпливовіших ділових кіл. Вони легко перемагали музейників і витісняли їх із зайнятих раніше заповідних майданчиків. Причому з колишніми господарями нерідко поводилися вкрай безцеремонно. Зрізати замки, викидати просто на вулицю майно (зокрема таке, що мало музейну, наукову, культурну цінність), улаштовувати пікети з «вірян», які сипали прокльонами на адресу кожного, хто заходив чи виходив, виставляти кордони «тітушок» — усе те, що нині так обурює представників і захисників «святинь» у поведінці «гонителів віри», успішно практикували вони самі в попередніх сезонах. Правила залишилися колишніми, змінилася тільки розстановка сил.

Конфлікт між церквою та музеєм мене інтригував. І за службовим обов’язком мені доводилося вислуховувати обидві сторони — й музейну, й церковну. Я не могла не визнати, що кожна зі сторін була в своєму праві й мала власні аргументи. Музей прагнув законсервувати пам’ятку в первозданному вигляді, перетворити її на ідеальний експонат, чисту репрезентацію культурної пам’яті. Церква ставилася до «пам’ятки» утилітарно — вона не була самоцінною, служила тільки релігійним цілям. І якщо вона в цій якості «погано працювала», «відслужила своє», її потрібно було виправити або замінити.

Однак також очевидним було те, що церква активно експлуатувала «музейну» славу храмів, їхній культурно-історичний міф. Історичні храми просували як «місця сили», «намолені місця», де діє певна «особлива благодать». Тому між конфесіями точилися справжні війни за храми-пам’ятки.

Контроль над пам’яттю

Та для церкви володіння пам’ятками має значення не тільки в контексті «історичної справедливості» або залучення прочан. Церква не лише використовує, а й «редагує» значення «святого місця». Для церкви це — давно усталена практика. Наприклад, було прийнято будувати християнські храми на місцях язичницьких капищ. Люди звично тягнулися до «традиційного місця поклоніння» — «намоленого місця» — й поступово наверталися в нову релігію. Духовне життя суспільства «редагувалося» — «виправлялося», спрямовувалося в нове русло, наповнювалося іншими сенсами.

Контроль над «святим місцем» ставав важливим компонентом формування ідеології. Одна річ — говорити про «християнське коріння нашої культури», геть інша — коли ці слова підкріплені матеріальним втіленням — тисячолітнім храмом, у якому церква й далі проводить богослужіння. Саме з цієї причини — як видиме втілення історичної спадкоємності, щось незмінне, непроминальне на тлі стрімкої зміни епох — церква є одним із найважливіших чинників національної та культурної самоідентифікації як для вірян, так і для невіруючих людей.

І саме тому суспільство — навіть здебільшого геть байдуже до церкви — так ревниво ставиться до питання, яку саме «самоідентифікацію» диктує та чи та церква. Якому богу молиться віруюча меншість, за що молиться, якою мовою, — усе це не «особиста справа вірян». Церква сама позиціонує себе в суспільстві як «носія традиції» — і саме на цій підставі отримує свої привілеї. Такі, зокрема, як можливість використовувати для своїх богослужінь пам’ятки, які є спільним історичним надбанням народу.

У контексті «контролю над пам’ятками» — і, відповідно, над історичною пам’яттю — цікавим є те, що в період найактивнішої — «кучмівської» — реституції «чемпіоном» із освоєння храмів-пам’яток була УПЦ Московського патріархату. Це було цілком природно, — вона користувалася незмінною прихильністю української влади та величезною політичною й фінансовою підтримкою Москви.

Ця підтримку можна було пояснити й виправдати не лише тим, що УПЦ МП була гарантом запобігання розколу й охоронцем «канонічної території». А й тим, що, володіючи храмами-пам’ятками, вона мала широкий вплив на формування історичної пам’яті — саме в той ключовий період, коли ця пам’ять заново формувалася після епохи забуття. І, гадаю, геть не випадково на більшій частині території України за підтримки української влади левова частка храмів-пам’яток опинилася під контролем ідеологів Святої Русі, охоронців єдності «русского міра». Культурно-історична ідентифікація, в українців, як і багатьох народів сучасного християнського світу, органічно пов’язана з церковною приналежністю, стала заручником чужого та, як виявилося згодом, ворожого міфу.

Місія здійсненна. Але не здійснена

Однак найцікавіше, що це їм не допомогло: за двадцять років по тому, як церква отримала все майно, яке хотіла, задля якого вдавалася до сумнівних угод, виправдовуючись необхідністю «вести людей до Бога», кіно почало «крутитися назад». Києво-Печерська лавра знову переходить — корпус за корпусом — у відання заповідника. Десятинний МАФ, згідно з рішенням суду, має бути ліквідовано, тобто історична пам’ятка набуде колишнього, музейного, вигляду. Музей як місце зберігання історичної та культурної пам’яті відновлює свій вплив.

Що ж сталося?

У церкві нарікають на пропаганду, конкурентів, масонів. Особливо чесні — на Путіна й навіть на самого патріарха Кіріла. Всі ці здогади лягають близько до мети, та жоден не вціляє в «яблучко». «Московські попи» й «агенти Кремля в рясах» — яскраві образи, здатні збурити публіку. Але вони — лише привід, а не причина. Причина ж у тому, що УПЦ МП як була, так і залишилася «страшно далекою від народу», серед якого мала здійснювати місію.

Асоціація з більшовицьким погромом, яку так люблять (про)російські біляцерковні пропагандисти, справді доречна. Тільки в геть іншому контексті. Сто років тому храми РПЦ підривали не марсіани й не агенти ЦРУ — їх підривали люди, в абсолютній більшості своїй хрещені в цій церкві, виховані на її доктринах. І мало було готових вступитися за «свою» церкву, — бо мало хто вважав її своєю. Що ж вона їм проповідувала, цим іродам, якщо вони зробили те, що зробили? І не лише з храмами — Бог із ними, — а з близькими своїми, братами у Христі? Втім, дивлячись нині на патріарха Московського та його церкву, можемо принаймні здогадуватися.

Точно так само за УПЦ МП — і конкретно за Лавру або Десятинний МАФ — готові вступитися критично мало людей. Це означає, що українці в масі своєї не вважають УПЦ МП і навіть конкретно Лавру своєю святинею. Її «намоленість», її історико-культурне значення не лише не збільшилося за час володіння монастирем УПЦ МП — його було дискредитовано й втрачено. Бажання багатьох українців бачити Лавру знову музеєм — це бажання повернути вкрадену святиню. Повернути «місце пам’яті» про самих себе, замість якого в Лаврі (та й в інших «святих місцях») продавали в золочених обгортках вариво з російського імперського міфу, нетерпимості й марновірства.

Біди УПЦ МП походять від того, що народ, серед якого ця церква мала проповідувати Христа, не асоціює себе з нею. Не просто не приходить на богослужіння, а не асоціює себе з цією церквою як з власною традицією та культурною приналежністю. Для більшості українців боротьба УПЦ МП за свої привілеї й навіть за саме своє існування — це «чужа війна». Отримавши величезний аванс на зорі незалежності, УПЦ МП не зуміла «конвертувати» його ні в нову євангелізацію українців, ні навіть просто у встановлення довірчих відносин із помітною частиною суспільства.

Катерина Щоткіна