Бронь священна

0
49

Священнослужителі люблять носити вбрання, що нагадує жіночі сукні. Однак під цими «сукнями» — все-таки чоловіки. Зокрема придатні для проходження військової служби. Про цей факт держава нагадала представникам церкви: згідно з новою редакцією закону про мобілізацію, ні відстрочки, ні броні, ні альтернативної служби для священнослужителів наразі не передбачено.

Не те щоб це була випадковість, недогляд законодавців, які, згадавши про культурні установи, заводи, держслужбовців і журналістів, просто випустили з уваги, забули про церкву. Аж ніяк. Питання про те, що робити зі священниками, обговорювали депутати, порушували в пресі й на зустрічах представників церков із державним керівництвом. Однак далі розмов справа поки що не пішла: у фінальній редакції закону немає жодної згадки про церкву, а від запитань про це законодавці відмежувалися тим, що тут, мовляв, питання складне, воно заслуговує на окремий документ. Який колись напишуть і ухвалять.

Насправді такий документ уже є — це проєкт постанови Кабміну «Порядок бронювання військовозобов’язаних під час воєнного стану». І про священнослужителів там не забули, присвятивши їм пункт 13 (чи не найбільший). Проєкт наразі не ухвалили — він подорожує заплутаними лабіринтами Кабміну. Але судячи зі стриманої поведінки глав церков, вони мають якісь гарантії стосовно цього.

У цьому пункті 13, на перший погляд, усе, «як у всіх». Керівники релігійних центрів і організацій складають списки тих, кого бронюють, Державна служба України з етнополітики та свободи совісті й органи реєстрації статутів збирають списки, подають їх на затвердження до Міноборони. Якщо з цим не виникне проблем, священнослужитель після кількох оборотів неспішної бюрократичної машини потрапляє на такий собі «спеціальний облік» і мобілізація йому більше не загрожує. Водночас у проєкті (принаймні поки що) немає обмежень як за кількістю (абсолютною чи відсотковою) тих, кого бронюють, так і за часом, на який служба Господу замінить їм військову службу.

У церквах очікують, що бронювати зможуть усіх священнослужителів — єпископів, священників, дияконів. Без квот і будь-яких інших обмежень. Тобто духовенство планує опинитися поза межами досяжності ТЦК повним складом.

Це, втім, не надто відповідає очікуванням народу: згідно із соцопитуванням, однією з головних вимог населення щодо мобілізації, є рівність усіх громадян перед ТЦК. Тобто мобілізовувати варто було б усіх незалежно від походження, віросповідання, майнового та соціального статусу. А також професії.

Але позицію церков можна зрозуміти: для них мобілізація на загальних підставах була б серйозним ударом. Відсутність броні може призвести, наприклад, до того, що частина приходів — здебільшого сільських — залишиться без священників. Літні парохи зі свого боку фізично не зможуть «обслуговувати» декілька приходів. І якщо в багатьох інших професійних галузях можна розраховувати на часткове заповнення традиційно чоловічих вакансій жінками, то для церкви це з очевидних причин — не варіант.

Не кажучи вже про те, що згідно з правилами християнської церкви, священнослужитель не має права брати зброю до рук. Навіть для самозахисту. Згідно з 55-м правилом Василія Великого, священника, який убив розбійника, слід позбавити сану. Втім, Василій Великий був переконаним пацифістом — він і мирян у разі вбивства задля оборони пропонував на три роки відлучати від церкви.

Але українська влада в усій цій історії явно ризикує потрапити у двозначне становище. Яке стане наслідком грубих прорахунків у церковній політиці. Ключове запитання: як бути з представниками УПЦ МП? Невже «московські попи» одержать бронь разом із усіма? А якщо ні, то як це виглядатиме з погляду національної безпеки — відсилати на фронт і видавати зброю людям, чия лояльність викликає в держави побоювання (щодо цього навіть рішення РНБО є)?

У мережі, дискутуючи про це, навіть посилаються на Сталіна, який під час Другої світової відмовився мобілізовувати священнослужителів саме тому, що сумнівався в лояльності цього «класово чужорідного елемента». Посилання на «навітьсталін» на одному полюсі думок і заклики «мобілізовувати московських попів, щоби змивали кров’ю провину за єресь «русского міра», — на іншому приблизно окреслюють картину й показують рівень публічної дискусії (й ментального здоров’я) у сфері релігійної політики нашої держави.

Влада теоретично могла б спробувати відкласти питання про бронь для церков до ухвалення закону «Про заборону УПЦ МП». У такому разі питання про право релігійної організації на бронь вирішували б із огляду на те, чи не є ця організація «забороненою». Інакше кажучи, УПЦ МП не мала б змоги бронювати своїх священнослужителів — так само, як не може посилати капеланів до армії.

Але в цьому не зацікавлені самі церкви, оскільки священникам уже почали видавати повістки, а декого з них уже мобілізували й відправили до армії — бо потрапили в часовий розрив між ухваленням закону про мобілізацію (в якому священники не згадуються) та постанови про бронь (якої й досі не затвердили).

До того ж доля закону «про заборону в Україні РПЦ/УПЦ МП» є досить туманною — його й відклали через те, що західні партнери його не сприймають. Україні так і не вдалося переконати їх у тому, що обмеження діяльності Московського патріархату в Україні є необхідною частиною національної безпеки.

Та якщо такий досить травоїдний закон не можуть ухвалити через обурення західних партнерів, які вбачають у ньому порушення права на свободу совісті та віросповідання, то уявіть собі, якою буде їхня реакція, якщо «бронь для священників» затвердять, але до списку тих, хто має право на відстрочку, увійдуть не всі релігійні організації.

Залишити все на ручному управлінні — найлогічніший крок у цій ситуації. В кожному конкретному випадку під час погодження з Міноборони (або СБУ) діятимуть механізми, які одним дадуть змогу одержати відстрочку, іншим — мобілізуватися в статусі некомбатанта, а комусь навіть такої розкоші не нададуть і відправлять воювати на загальних підставах, незважаючи на сан.

Ручний механізм розподілу відстрочок для окремих священнослужителів і цілих конфесій може виявитися досить дієвим. У нашій церковній ситуації важко тиснути на «церкву загалом», оскільки церква — це конгломерат окремих, юридично незалежних релігійних організацій — парафій. У цьому полягає головна слабкість законопроєкту «Про заборону УПЦ МП» — доведеться мати справу не з якимось одним митрополитом чи єпископом, а доводити в судах «зв’язок із керівним центром у країні-агресорі» для кожної сільської парафії (а зробити це може бути досить важко). Мобілізація священників, визначення для них відстрочок і військових ролей у ручному режимі дає змогу впливати безпосередньо на парафії та їх настоятелів. Якщо можна налякати (або навіть «покарати») повісткою за критичне висловлювання, за незгоду з генеральною лінією або просто з конкретним начальником (який, до речі, складає списки на бронювання), то чому б не застосувати цього механізму забезпечення лояльності щодо церкви?

Катерина Щоткіна