Є ювілеї, які вимірюють роками, а є такі, справжню глибину яких можна відчути лише через людські долі. Двадцять п’ять років священничого служіння — це хрещення дітей, благословення молодих родин, розмови після сповіді, молитви біля лікарняного ліжка. Це вміння знаходити слова, коли чужий біль позбавляє слів, і залишатися поруч, коли людині найбільше потрібна підтримка. Саме за таку присутність українська громада Чикаго дякувала протоієреєві Іванові Лимарю, настоятелеві українського православного кафедрального собору святого великого князя Володимира, відзначаючи 25-ліття його священничої хіротонії.
Розділити радість ювіляра, його родини та парафіян прибув архієпископ Даниїл. Біля входу до храму представниця парафіяльної управи Марія Глібка зустріла владику традиційними хлібом і сіллю. У цьому українському звичаї було стільки щирості, що він став природним початком родинного свята: тут чекали дорогого гостя, з яким хотіли разом помолитися й подякувати Богові.
Особливо теплою була мить, коли квіти архієпископові вручила донька ювіляра Олена. Владика знає її ще чотирирічною дівчинкою — від часу, коли він, тоді диякон Володимир, разом із дияконом Іваном служив у духовному осередку Української Православної Церкви США в Нью-Джерсі. Відтоді минули десятиліття, змінилися місця служіння, виросли діти. Та збереглася близькість людей, яких поєднали віра, праця і спільна дорога. Ця коротка зустріч із квітами нагадала: церковна історія живе також у пам’яті родин.
Архієпископ Даниїл очолив Божественну літургію у співслужінні ювіляра, протоієреїв Андрія Шельваха та Миколи Лимаря, отця Михайла Дроф’яка і диякона Андрія Акуленка. Молитовного настрою додавав спів кафедрального хору під керівництвом Володимира Поповича. У злагоджених голосах звучала вдячність за роки, протягом яких настоятель і громада вчилися разом долати труднощі, берегти віру й підтримувати одне одного.
Особливу молитву піднесли за митрополита Антонія, який через стан здоров’я не зміг прибути на урочистість. Саме його руками двадцять п’ять років тому отець Іван прийняв священство. Тож у ювілейній радості було місце і вдячній пам’яті про початок покликання, і проханню до Господа зміцнити здоров’я духовного батька.
Під час малого входу, з благословення митрополита Антонія, архієпископ Даниїл удостоїв отця Івана права носіння митри. Так Церква відзначила його багаторічну пастирську працю в Атланті, Трентоні, духовному осередку Митрополії в Нью-Джерсі та нинішнє служіння в Чикаго. За назвами цих міст — люди, для яких він став порадником, співрозмовником і молільником. Кожна громада залишила слід у його житті, а він — у житті тих, кого Господь довірив його опіці.
Євангельська розповідь про багача і Лазаря, яка прозвучала за Літургією, надала святові особливої глибини. У проповіді архієпископ Даниїл говорив про небезпеку байдужості: можна знати про трагедії далекого світу й водночас не помічати самотності людини поруч. Можна щонеділі вітатися у храмі, але так і не запитати по-справжньому, що болить ближньому. Цей заклик до чуйності став нагадуванням про щоденний зміст християнської любові.
У день священничого ювілею такі слова звучали особливо доречно. Адже пастирське служіння часто починається з готовності зупинитися, вислухати, не відкласти чужу тривогу до зручнішого часу. Водночас і священник потребує доброго слова, молитви та людського розуміння. Громада стає родиною тоді, коли турбота в ній взаємна, коли підтримку знаходить кожен — і той, хто просить допомоги, і той, хто звик допомагати іншим.
Наприкінці богослужіння владика вручив ювілярові пам’ятний наперсний хрест із прикрасами. Орденом Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви США було відзначено також добродійку Лілію — за двадцять п’ять років підтримки чоловіка та жертовної праці для добра Церкви. Це була вдячність за служіння, яке не завжди помітне, але без якого багато добрих справ було б значно важче здійснити.
Після Літургії понад двісті осіб зібралися в церковному залі. Тут урочистість набула зовсім домашнього звучання: спогади, пісні, щирі привітання. Особливо зворушив присутніх лист добродійки Лілії, зачитаний громаді. У ньому відчувалася глибина спільно прожитих років — із радощами, відповідальністю та випробуваннями. Донька Олена поділилася роздумами про батьків внесок у її життя, а син Володимир разом з іншими учасниками подарував пісенне привітання. Для парафіян отець Іван — настоятель, а для дітей він передусім тато, чия любов залишається з ними назавжди.
Генеральний консул України в Чикаго Костянтин Ворона подякував ювілярові за діяльну участь у житті української громади. Слова пошани звучали також від православних і греко-католицьких священнослужителів, друзів та парафіян. У цих привітаннях поставала громада, для якої собор є місцем молитви, зустрічі поколінь і збереження української духовної спадщини.
Сам отець Іван дякував Богові за благодать священства, митрополитові Антонію — за духовне батьківство, дружині й дітям — за любов, а всім присутнім — за спільний шлях. І, мабуть, саме ця вдячність найкраще передала настрій свята. Чверть століття біля престолу продовжується в людських серцях, у добрих справах і молитвах. Нехай Господь дарує отцеві Іванові, добродійці Лілії та їхній родині здоров’я, мир і сили, а двері собору святого Володимира завжди залишаються відкритими для кожного, хто шукає розради й надії.
Ізидор СТАРИЦЬКИЙ,
«Українське Слово»
Фото: Yaroslav Bilohan













































