Сестра Ліджі: «Лікує Бог, я лише інструмент для зцілення»

0
122

Сестра Ліджі народилася в Індії, а нещодавно через півтора десятиліття життя і роботи в нашій країні отримала українське громадянство. Перемігши молитвою власну смертельну недугу — туберкульоз кісток, вона відвертає болі й хворості від інших людей, бездітним допомагає відчути радість батьківства. Адже усвідомила свою місію — оздоровлювати українців тілесно й духовно.

— Що вас, сестро Ліджі, привело до рішення стати черницею?

— В Індії люди дуже віруючі. Дівчата, подорослішавши, або виходять заміж, або йдуть служити Богові. Це вважають благословенням. У моїй сім’ї, де було дев’ятеро дітей, батьки були не проти мого рішення піти в монастир.

— Скільки вам тоді було років?

— У монастирі я з 15 років. Прийшла за прикладом старшої сестри Аніс, яка зробила цей вибір раніше. Через шість років, коли настав час складати вічні обітниці, генеральна настоятелька, яка приїхала із Франції, сказала, що, можливо, я поїду в Україну, і чи я не проти. Погодилася, щоб виправдати її довіру.

— Якими були перші враження від нашої країни?

— У 2000 році я опинилася за кордоном уперше. Зовсім не знала української мови, місцевих традицій і звичаїв, але не це головне. Особливо дивувало те, що дуже мало молоді ходить до церкви. Як бачила декотрих дівчат із сигаретами, пивом, у коротких спідницях, із хлопцями і таке інше — жахалася. Думала, що моя місія в цій країні зайва: люди не ходитимуть до церкви, якій я служу. Цікавилася, чому не ходять. Коли чула пояснення, що, мовляв, не мають часу, то, бувало, молодим жінкам і дівчатам казала: на догляд за нігтями ви його знаходите, а для душі — ні. Це дуже страшно.

— В Індії в молоді інші тенденції?

— Так, там діти вже із п’яти років обов’язково ходять до храмів. І надалі люди живуть із Богом. Проте згодом мої побоювання щодо невіруючої України відійшли в минуле. Побачила, що тут багато людей теж щиро вірять, у цьому тисячі разів переконувалася.

— Як освоювалися у новому для себе світі?

— Українська мова давалася мені важко, але пообіцяла генеральній настоятельці, що п’ять років тут пробуду. Тому й не відступала. Але сталося так, що тяжко захворіла. В онкодиспансері мені спочатку сказали, начебто великої біди немає, а потім — що вилікувати не можуть і вже маю готуватися помирати. Я хотіла померти вдома, тому й повернулася до Індії. На той час мала 27 років.

— Що чекало на вас удома?

— Лікарі сказали, що в мене туберкульоз кісток на останній стадії. Після того я цілий рік пролежала без змін — і не одужувала, і не вмирала. Тож не мала іншого вибору, ніж звернутися до Бога з молитвами. Під час поступового одужання вісім місяців фактично перебувала в каплиці з молитвою. Зверталася до Нього зі словами: зціли мене і пошли до України на стільки років, на скільки Ти хочеш. І хоч перед тим мені казали, що ніколи вже не встану, я піднялася, почала ходити.

Одужавши, зрозуміла, що бути в Україні — це моє життєве призначення. А ще переконалася, що молитва й віра зцілюють.

— І ви повернулися в Україну. Як вона зустріла цього разу?

— У Києві 2004-го прожила майже рік. Але відчувала, що це місто мені не надто підходить. Попросила свою настоятельку знайти інше місце для мого служіння. Коли дізналася, що на Закарпатті в селі Павшино Мукачівського району є парафія римо-католицької церкви, яка готова мене прийняти, то з великим бажанням сюди переїхала. У той час тут зводили будинок для літніх людей і мені сказали, що зможу в ньому жити, як буде готовий. А доти мешкала у жінки-парафіянки. Через пів року в село приїхали ще дві сестри нашого ордену, а потім прийшла і перша кандидатка в черниці.

— Скільки років у Павшині діє заснований вами монастир?

— Монастир існує 11 років і, завважте, за самі лише пожертви людей. У ньому п’ять сестер, які приїхали з Індії, чотири з України й одна зі Словаччини. При нашій обителі діє геріатричний пансіонат для людей поважного віку, яким ми із сестрами опікуємося. У ньому живуть 20 бабусь. Дякуємо меценатам із Німеччини, що допомогли створити цей притулок.

— Ви зустрічаєтеся з вірянами не лише в монастирі.

— Переважно в монастирі, але певний час проводжу і в поїздках по Україні. Мій графік такий: з понеділка по четвер приймаю в Павшині, а в п’ятницю електричкою їду до Львова. У суботу й неділю зазвичай зустрічаюся з людьми в інших містах: Тернополі, Івано-Франківську, Рівному, Житомирі, Запоріжжі, Вінниці.

— Скільки людей приймаєте у середньому за день?

— По-різному буває, але приблизно 200—250 осіб. Ми мусили запровадити попередню реєстрацію, бо не встигала всіх прийняти, хоч звільнялася лише на невелику обідню перерву.

— Ті радісні зміни, що стаються з людьми після спілкування з вами, приписують вашим молитвам, що зцілюють.

— Коли в Індії тяжко хворіла, одна з молитов глибоко запала в душу, ніби сама промовляючи до мене. Її насамперед читаю над людьми, які приходять для зцілення. Звертаючись до Бога, прошу прощення за гріхи людини, котра страждає. Адже відомо, що Ісус спочатку зцілює душу, а вже потім — тіло. На завершення молитви перехрещу людину, бо хто носить хрест, той і спасенний.

— А якщо просить про зцілення людина іншої віри?

— Це не має значення, бо для Бога всі однакові. Завжди підкреслюю, що сама я лише інструмент для зцілення, а все в руках Бога. Він творить це диво. Вірю, що мене веде Святий Дух. Усі мої знання, вміння, як розрадити й підтримати людину, — від Нього.

— Відомо, що перед молитвою проводите розмову з вірянами. Про що говорите?

— Так, це двогодинна конференція, в якій намагаюся достукатися до сердець людей, і щоб надалі слова молитви лягали на підготовлений ґрунт. Господь хоче бути з нами в наших думках, а не лише щоб ми відстояли в церкві якийсь час.

— Від чого виникають хвороби?

— Від того, що забуваємо про душу, а дбаємо лише про тіло. Якщо наш організм вимагає їжі, то ми вдовольняємо його. Проте з душею цього не відбувається, якщо не молимося, не ходимо до церкви. Годувати душу, приймаючи таїнство сповіді та відвідуючи церкву, де чуємо Боже благословіння через проповіді священника, — це важливо.

— Чи бачите недугу тієї людини, яка до вас звертається?

— Інколи так, а інколи й ні. Усе залежить від того, як Бог мені вказує. За всі ті випадки, коли вдавалося вилікувати або допомогти людям у їхніх стражданнях, треба дякувати Йому. Я, до речі, за професією вчителька.

— Чи відчуваєте біль людини?

— Відчуваю під час молитви. Коли Бог хотів зцілити недужу людину, то і в мене, як молилася над нею, біль посилювався. Але згодом, після молитов, він так само несподівано щезав.

— Молитва зцілює краще за ліки?

— Не беруся цього стверджувати, але й не підтримую, що, коли заболить, одразу поспішати до лікарів. Люди забувають, що є душа, яка потребує молитви, і що в цьому можна знайти справжні ліки. Тоді треба говорити насамперед про духовне зцілення. І якщо недужа людина перестає грішити, то хвороба відступає сама по собі. Тож усім раджу: якщо хворієте, то слід піти спочатку до сповіді — духовно очиститися.

— Більшість людей сповідаються перед Пасхою і вважають, що цього достатньо.

— Ні, треба частіше ходити на сповідь і причастя: таїнства і молитва захищають від напастей, роблять нас не такими вразливими до хвороб, ворожінь. І не треба проклинати тих, хто нам робить щось недобре, навпаки, благословляймо їх. Якщо наша душа чиста, то зло не може її перетягти на свій бік.

— Яку молитву радите людям, насамперед?

— «Отче наш», про яку говорив сам Ісус. Звичайно, є й інші молитви, які теж потрібні, але про цю говорив Христос.

— Ви зцілюєте й допомагаєте іншим людям, але могли б це робити у своїй країні. Чи не жалкуєте, що переїхали?

— Бог має плани стосовно кожного з нас і, очевидно, побачив моє призначення саме тут, на цій землі. Ніколи не почувалася тут чужою і дуже щаслива, що вилікувалась і приїхала саме у вашу країну. Люблю українців та Україну. І коли стало можливим прийняти її громадянство, я з великою радістю зробила це.

— Відомо, що до вас приходили бійці зі сходу України.

— Так, приходили — і здорові бійці, й поранені, і батьки зниклих або загиблих в АТО. Якось прийшли одразу аж 40 воїнів. Я теж їздила на схід, де підтримувала бійців молитвою, словом віри. Прошу Бога про швидше закінчення війни і про мир.

— Торік ви дуже часто зустрічалися з молодими подружжями, які хотіли, але не могли мати дітей.

— Минулий рік був святості подружжя та сім’ї. Тож я чимало зустрічей проводила з такими подружжями. Раділа за багатьох із них за те, що щирі звернення до Бога допомогли їм пізнати радість батьківства. Багато хто приходив уже з маленькими діточками — поспішали поділитися своєю радістю з усіма. Це ще раз підтвердило істину, що Бог не залишає нас на самоті з бідами, а допомагає їх позбуватися, чує наші щирі молитви і неодмінно допомагає.

— Щиро дякую вам за цю розмову і бажаю ще багато років дарувати добро українцям.

Василь БЕДЗІР

Досьє

Сестра Ліджі (Пайяппіллі Варід Ліджі).  Настоятелька монастиря згромадження сестер Святого Йосифа де Сен-Марк Мукачівської дієцезії Римськокатолицької церкви. Народилася в 1974 році в індійському штаті Керал у багатодітній родині. В Україні постійно живе з 2004 року. У липні 2019-го отримала українське громадянство.

Згромадження сестер де Сен-Марк виникло в 1845 році зі старань о. П’єра Поля Бланка, дієцезіального священника із Франції. У цій країні розташовано головний будинок Згромадження, сестри якого є також у Німеччині, США, Індії, Філіппінах, на Мадагаскарі.