«Святая Русь», напіврозпад

0
62
Чи приведе ліквідація УПЦ Московського патріархату до деколонізації українського православ’я

Сюжет про долю Московського патріархату в Україні рухається до кульмінації. І з її наближенням проясняється інтрига та підвищуються ставки. Ще донедавна можна було гадати, яку стратегію вибере влада: переслідування конкретних священнослужителів за конкретні злочини чи пряму законодавчу заборону на діяльність структур Моспатріархату на території України. Свої переваги й вади є в обох. Перша — складніша технічно і триваліша, але відносно безпечна з погляду можливих обвинувачень у порушенні свободи совісті. Друга — швидша й рішучіша, але поєднана з усілякими ризиками.

Детектив, якого нам не показали

У певний момент можна було припустити, що українська влада піде шляхом довшим, але й надійнішим — шляхом переслідування згідно із законом священнослужителів, котрі просували під церковними вивісками «рускій мір». Візити СБУ до монастирів та єпархій, імена одіозних священнослужителів у санкційних списках та списках підозрюваних і навіть «зливи» компрометуючих матеріалів у медіа здавалися провісниками майбутніх допитів і судів.

Та, на жаль, у довгоочікуваному серіалі «СБУ проти УПЦ МП» далі пілотної серії справа не пішла, — все вщухнуло так само несподівано, як і почалося. Все, що ми отримали після такого багатообіцяючого прологу, — невеликий санкційний список та новини петитом, що когось із фігурантів «позбавили українського громадянства». Тобто фактично вивели з-під юрисдикції українського кримінального законодавства.

Єдиним відчутним результатом рейдів СБУ та інформаційної кампанії, яка його супроводжувала, стало те, що в суспільстві — у масі своїй досить байдужому до церковного питання — образ УПЦ МП як ворога набув більш опуклого й завершеного вигляду.

Але, зважаючи на все, реально чистити авгієві стайні УПЦ МП від агентів «руского міра» ні СБУ, ні інші органи державної влади наміру не мають. Їх можна зрозуміти: це складно, довго й не телегенічно. І головне — навіщо, коли проблему можна вирішити набагато швидше й ефектніше? Одним рішучим політичним ударом — прямою забороною на діяльність структур МП в Україні.

Думка експертів: УПЦ — МП!

Підготовка до ліквідації структури УПЦ МП передбачає два важливих етапи: прийняти закон про недопустимість роботи церковних структур, афілійованих із центрами у країні-агресорці, та довести афілійованість УПЦ з її московським центром.

Зібрати й проаналізувати докази мала експертна комісія, скликана при Департаменті етнополітики та свободи совісті. Вивчивши документи УПЦ МП і РПЦ, комісія дійшла висновку, що УПЦ МП була й залишається структурною частиною РПЦ. Попри запевнення в «повній автономії» та рішення собору, яке, по суті, у статусі УПЦ МП нічого не змінило. Цей експертний висновок у Київській митрополії, звісно, оскаржують. Але матеріали, опубліковані комісією, мають цілком переконливий вигляд.

Це означає, що після ухвалення «закону про ліквідацію» в УПЦ МП залишиться не так багато простору для маневру. Або погоджуватися на повний і фактичний розрив із Московським патріархатом, або переходити на напівлегальне становище й намагатися зберегти свої парафії в умовах децентралізації. Обидва шляхи вкрай неприємні.

Розрив із Московським патріархатом поставить УПЦ МП у складну канонічну ситуацію. Фактично, вона опиниться в розколі — тобто в становищі, в якому довгі роки існувала УПЦ КП патріарха Філарета. У МП дуже довго лякали своїх парафіян «розколом», тож тепер пройти цим шляхом буде особливо складно.

Але шлях децентралізації не менш складний. Після заборони на діяльність УПЦ МП парафії, що належать до цієї церкви, муситимуть перереєструватися. Як «вільні», тобто не приналежні до жодної з наявних централізованих церковних структур (сумнівно, що вони захочуть зразу приєднатися до ПЦУ). У перспективі, такий «розсипаний» стан призведе до ослаблення зв’язків між парафіями, появи різних центрів тяжіння, і зрештою або виникне нова церковна структура, або те, що було колись УПЦ МП, почасти маргіналізується, почасти тихо розчиниться в киплячому казані новітньої історії.

В обох випадках можна було б говорити про успіх ліквідації Моспатріархату в Україні. Але є нюанси.

Церковна карта світу і війни

«Ліквідація церкви» звучить скандально для вуха, не оглушеного вибухами і сиренами повітряних тривог. УПЦ МП та її російські помічники не покладаючи рук трудяться над тим, щоб скомпрометувати цю ініціативу за межами України. Переважно на Заході. «Гоніння на церкву» захисники «єдиної канонічної церкви України» регулярно згодовують і західним телеглядачам, і «братам у вірі» — світовим церковним лідерам, включно з Папою Римським та владиками помісних православних церков. На телевізор інколи можна махнути рукою — пропаганда така пропаганда…

Але з церковним протестом — якщо він виникне — може вийти незручно. А виникнути він може, оскільки зачеплені «цехові інтереси» — формується неприємний для церковних організацій прецедент, коли в європейській державі влада з політичних міркувань може втрутитися в діяльність церкви тощо.

Саме на це й розраховує УПЦ МП, натискаючи на всі важелі: звертається до світової спільноти через ЗМІ, засипає колег по церковному служінню зверненнями, в яких змішує грішне з праведним і правду з брехнею, не знаючи, що саме спрацює в кожному конкретному випадку.

Щось може, звісно, спрацювати. Але гарантії немає. У світовому православ’ї і церковному полі взагалі, так само, як і в полі геополітичному, все залежить від військового й політичного успіху України. Як зміниться політична карта в нашому куті Всесвіту — так зміняться й розклади на світських і церковних гральних столах. Де в цей момент усе завмерло в очікуванні, коли одна шалька терезів упевнено переважить.

В УПЦ МП звично апелюють до московських православних сателітів — Болгарської церкви, Польської, Сербської, частково Грузинської — упевнені, що вже ці підтримають, завжди підтримували. Але становище РПЦ похитнулося не меншою (навіть більшою) мірою, ніж становище Кремля на світовій арені. Короткі повідці, на яких МП тримала своїх православних сателітів, трохи ослабли. А при хорошому вітрі — успіху України в її війні з імперією — в них з’являється шанс і взагалі позбутися цих повідців. Розстановка сил і впливу у світовому православ’ї вже змінюється і може ще більше змінитися в найближчому майбутньому.

На вихід із «руского міра»

Не слід ображатися на тих, хто «за наш рахунок» вирішує свої проблеми. Політика — мистецтво можливого, і кожен користається з тієї можливості, яка йому дається. Добре, якщо скористається. Гірше, якщо так і житимуть міфами й ілюзіями минулого.

Нас це стосується тією самою мірою, що й умовних «їх». Бо один із основних ризиків вибраної владою стратегії боротьби з МП в Україні — стратегії ліквідації та заборони — полягає навіть не в тому, що про нас скажуть по Fox News, на Радбезі ООН чи під час папської аудієнції. А в тому, чи зуміємо ми перемогти таким шляхом, чи ні, і що саме ми назвемо перемогою.

Проблема стратегії ліквідації без розслідувань та кримінальної відповідальності конкретних виконавців — такий самий напівзахід, як переслідування конкретних виконавців без політичного рішення про ліквідацію філіалу «руского міра» на території України. Це два боки однієї монети, і без того чи того ця монета не варта й ламаного гроша.

Доктрина «руского міра» і «єдності Святої Русі», яку просуває УПЦ МП, — це імперський проєкт, за який ми платимо занадто високу ціну. Він має бути закритий — так само, як були заборонені нацистська та комуністична ідеології. І, до речі, історія заборони й осуду цих двох ідеологій може послужити нам уроком.

Перемогу над нацистською ідеологією було закріплено Нюрнберзьким трибуналом. Комунізм не отримав свого Нюрнберга, — нікого не засудили за конкретні злочини, скоєні в ім’я ідеології комунізму. В результаті, до декомунізації та десовєтизації ми йдемо шляхом, залитим нашою власною кров’ю.

Так само й ліквідація МП в Україні може не стати крапкою в історії деколонізації українського православ’я та України загалом. Навіть якщо доктрина «святої Русі» буде засуджена, а УПЦ МП — розпущена. Єдиний спосіб поставити цю крапку — знайти винних, довести їхню вину й виконати вирок. Без цього завжди залишиться місце для спекуляцій і сумнівів у тому, «а чи був хлопчик».

Покарання винних — це не про «кровожерне прагнення помсти». Зовсім навпаки: це про недопустимість колективної відповідальності. І водночас — гарантія того, що заборонені структури та ідеологія не будуть у найближчому майбутньому реабілітовані й не воскреснуть під новими брендами.

Катерина Щоткіна