У березні 2022 року Олеся разом з донькою виїхали з Одеси до Німеччини. Та в листопаді 2024-го вони повернулись додому: донька хотіла продовжити навчання саме в Україні та вступила до юридичного коледжу.

Олеся ж почала пошук підрозділу, в який можна піти служити. «Я хотіла піти у військо ще у 2022-му, але довелось вивозити доньку в безпечне місце. Восени 2024 року після повернення в Україну я знову почала думати про службу. Однак доньці ще не було 16 років, тож мене не брали. Після того як їй виповнилось 16 років і відгуляли випускний — наступного ж дня я зателефонувала в 101-шу бригаду ТрО».

Вперше про підрозділ жінка почула торік — приїхала на Закарпаття в Іршаву в гості до друзів, які родом з Одеси. Там і почула про 101-шу бригаду територіальної оборони Закарпаття від місцевих, які проходять службу в підрозділі.

Розпитала в них про службу у бригаді «зсередини». Потім пів року постійно читала матеріали про бригаду, аналізувала і, зрештою, вирішила, що хоче служити саме тут.

Свій намір служити у війську пояснює просто: батько жінки — професійний військовий, у Збройних Силах служать її племінник та чоловік сестри.

«Батько через вік і стан здоров’я вже не може служити, через що дуже жаліє. Постійно каже, що пішов би в армію, щоб хоч магазини хлопцям заряджати. Не зміг служити він — то послужу я», — говорить військовослужбовиця.

Позивний в Олесі «Ревізор» — саме ревізором вона працювала до війни. З такою професією військову до себе одразу забрали логісти. До того як здобути освіту бухгалтера, Олеся здобула медичну освіту, а нині навчається на юридичному за напрямом «Правоохоронна діяльність».

Фото: 101 бригада ТрО Закарпаття

The post Повернулася з Німеччини та приєдналася до ЗСУ appeared first on Ukrainske Slovo.

За десятки, а інколи й понад сотню кілометрів у тилу ворога дронарі батальйону безпілотних систем Black Sky 3 бригади оперативного призначення НГУ «Спартан» шукають ворожі цілі й завдають ударів. Як саме нищать ворожу логістику, які переваги middlestrike дронів та які цілі найскладніше уразити, розповідають військові.

«Фізрук» мріє знищити ворожий «град» 

«Уражень було дуже багато. Від малої техніки до великої. Це і легкові автомобілі, якот пікапи, «буханки», «ниви», і великі фури, бензовози, «урали», КамАЗи. І був їхній «тигр». За добу може бути два ураження, може три, якщо по далеких цілях. За один день рекорд був шість чи сім уражених цілей. Ми знищили автомобілі, які підвозили або вивозили ворожі групи», — каже пілот з позивним «Фізрук».

За його словами, екіпаж працює на великих дистанціях: від 30 до 170 км.

«Долітали, бувало, до Таганрога. Якщо батареї вистачає, то можна туди дістатися. Найцікавіше ураження — це «буханка» з боєкомплектом. Вона повна була під зав’язку, бо вибух був дуже феєричний. Це сталося десь за Чумацьким. Автомобіль стояв посередині траси між деревами. Загалом таких уражень багато буває», — продовжує розповідь захисник України.

Раніше «Фізрук» працював маляром. Після строкової служби встиг побути цивільним лише місяць, а далі почалося повномасштабне вторгнення рф. Одразу пішов у військкомат і потрапив у бригаду «Спартан».

«На харківському напрямку був дуже сильний тиск. Треба було швидко вчити людей. Ми почали літати вже на харківському напрямку на «мавіках». Потім був фотоліт «Мара». На ньому я пролітав пів року чи рік. Задаєш йому місію, пускаєш, і він за цією місією летить і фотографує місцевість», — пригадує він.

Пізніше йому запропонували працювати на ударних безпілотниках, і доводилося керувати різними дронами, але найбільше сподобалися middlestrike.

«Вони у всьому переважають. Маневреність, стійкість до зовнішніх перешкод, більша бойова частина, кайфове управління й автозахоплення цілі. А ще у них крейсерська швидкість 110—120 км за годину», — розповідає пілот.

Загалом «Фізрук» вже пройшов запорізький, харківський напрямки й Бахмут.

«У Роботиному було найважче. У Бахмут ми могли заїхати без страху. А в Роботиному всі дороги, якими заїжджали, неспроста називали дорогами смерті. Там у них вся артилерія була пристріляна на заїзд. І ми потрапили в той час, коли згаданий шлях вороги почали буквально розбирати. І сховатися на цій дорозі було нікуди, бо всі поля заміновані», — зітхає «Фізрук».

Спогади спогадами, а щодо майбутнього захисник України мріє знищити російські «гради» і ТОСи (важка вогнеметна система).

«Колись випадково ми побачили ворожий «град» у роботі. Обстріляли його район, але він, на жаль, навіть пошкодженим встиг поїхати. Тому якщо хтось скаже, що бачить «град», я відразу буду кричати: «Не чіпай! Я вже лечу». Це ціль номер один, яку дуже хочу вразити. Ще дуже цікаво уразити ТОС. Вона гарно горить», — усміхається пілот.

Результат уражень підтверджує й агресор 

Основним завданням екіпажу залишається знищення ворожої логістики на тимчасово окупованих територіях. Саме автомобілі військові називають найскладнішими й водночас найцікавішими цілями.

«Здебільшого уражаємо вантажівки й «буханки». Працювали по гарматах, по танку в посадці. Найцікавіші ціліК— це саме автомобілі, тому що вони рухаються. Мішень рухома, та ще й з особовим складом. Отож найскладніша, але водночас і найцікавіша ціль. Ми колись уразіли автомобіль, а потім з перехоплень дізналися, що там ліквідували командира взводу. Ось так буває», — уточнює штурман з позивним «Тор».

Його безпосереднє завдання — довести безпілотник до цілі.

«Обираю маршрут і направляю дрон туди. Буває, що кидають ціль, яку треба вразити. Або ми вилітаємо на полювання на дорогу і шукаємо військовий вантаж», — розповідає він.

«Тор» також прийшов у військо добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення РФ. До цього був підприємцем.

«Коли загарбники ішли на Київ, відразу збагнув, що треба йти воювати. Спочатку служив в іншій бригаді стрільцем, воював у Серебрянському лісі, а потім перевівся до бригади «Спартан» і перейшов на «мавіки». Згодом зазнав поранення. Я шукав нову позицію, прийшов на точку. Ми зробили звідти виліт. Все було чудово. І коли виходили, прилетів ворожий КАБ метрів за 15. Осколок влучив у шию і плече. Коли лікувався, приїхав командир і каже: «Є нова тема — крило». І все — навіть не відгуляв відпустку. Відразу поїхав на навчання, бо крила — це ж щось нове, це було дуже цікаво», — згадує «Тор».

Військовий уже встиг попрацювати і пілотом, і штурманом на кількох ударних БпЛА. Особливість далекобійних ударів у тому, що інколи результат своєї роботи екіпаж може добре роздивитися у ворожих пабліках.

«Ми робимо виліт в один бік. Захоплюємо ціль і уражаємо. І коли «наші агенти» допоможуть нам і покажуть, тоді можемо роздивитися, як машина горить. Наприклад, так наш змінний екіпаж уразив військовий бензовоз», — розповідає штурман.

Ще один член екіпажу — споттер з позивним «Бродяга». Він у війську теж кілька років. Нині готує безпілотники до вильоту. Його робота для сторонніх може бути непомітною, однак саме від нього залежить, чи зможе дрон злетіли й знищити ціль.

«Перевіряємо, щоб усе було робоче. Лише після цього встановлюємо БК і запускаємо», — лаконічно уточнює він.

Головне завдання їхнього екіпажу важливе: позбавити російську армію можливості перевозити боєприпаси, провізію, пальне та особовий склад. Кожна спалена вантажівка, бензовоз чи «буханка» означає зірвану логістику. Доки транспорт загарбників рухається окупованою територією, до нього вже може наближатися дрон, екіпаж якого терпляче чекає лише одного — моменту для точного удару. Приміром, поки ми спілкуємося з дронарями, вони встигають уразити ще один ворожий КрАЗ.

Дар’я МОСКАЛЕЦЬ

The post В очікуванні моменту для точного удару appeared first on Ukrainske Slovo.

За зовнішньою звичайністю можуть ховатися зовсім інші розрахунки: які ліки купити цього місяця, а з якими почекати? Чи заплатити всю суму за комунальні послуги? Чи можна витратити ще частину заощаджень? Чи варто знову переїжджати, якщо безпекова ситуація погіршиться? І скільки ще можна відповідати «нормально» на запитання про власний стан?

Масштаб цього менш видимого виміру війни показало мультисекторальне дослідження гуманітарних потреб, проведене Польською гуманітарною акцією (PAH). У шести областях — Дніпропетровській, Харківській, Херсонській, Запорізькій, Сумській та Миколаївській — дослідники опитали 3690 домогосподарств у 14 районах та провели 64 глибинних інтерв’ю з представниками місцевої влади, соціальної сфери та громадських організацій.

Результат важко назвати історією про поступове повернення до норми. 85% опитаних домогосподарств мають гуманітарні потреби: 56% — помірні, 23% — серйозні, ще 6% — критичні. Лише 2% не мали виявлених потреб. А майже три чверті домогосподарств не можуть стабільно забезпечувати свої базові потреби.

Проте за відсотками немає абстрактного «вразливого населення». Є люди, які навчилися пристосовуватись — іноді настільки добре, що їхню вразливість складно помітити.

Розповідаємо історії трьох із них.

Галина: «Нічого навіть планувати не можу»

Галина поспішає на потяг, тому одразу просить говорити недовго. Позаду вже дві доби дороги з Донецька, але до місця призначення вона ще не дісталася. Спочатку — Київ, потім — село на Черкащині, де живе її донька.

«Дорога була дуже довга, складна, важка», — каже вона. У Донецьку залишився будинок, але майже не залишилося людей, які робили його домом. Чоловік Галини помер, батьків теж немає. Сусіди переважно виїхали. Останніми роками вона майже весь час проводила вдома, доглядаючи тяжкохвору матір, і, за її словами, майже ні з ким не спілкувалася.

Тепер Галина їде до доньки — «надовго». Що буде після цього, не знає. «Нічого навіть планувати не можу в такій ситуації, як зараз».

У дослідженні PAH ця невизначеність постає як частина значно ширшої картини. Тривала війна поступово виснажує те, що роками допомагало людям триматися: доходи, заощадження, соціальні зв’язки, можливість залишатись у власному домі й планувати майбутнє.

Галина не працює. На запитання, яка допомога їй зараз потрібна, відповідає просто: «Фінанси завжди потрібні». І знову її особиста відповідь збігається з тим, що показують тисячі інтерв’ю дослідження: майже три чверті опитаних домогосподарств мають труднощі зі стабільним забезпеченням базових потреб. Люди скорочують витрати, витрачають заощадження, позичають гроші або відкладають оплату комунальних послуг.

Але в історії Галини є ще одна, менш очевидна вразливість — самотність. MSNA зафіксувало низькі показники психологічного благополуччя у 85% опитаних, причому майже половина з них (48%) перебувають у найнижчих категоріях.

Наразі майбутнє Галини має дуже короткий горизонт: наступний потяг, Черкащина й донька. «Далі планів поки що немає».

Олена та Інна: життя у двох сумках і плани на майбутнє

Олені — 83, її онуці Інні — 17. З окупованого Енергодара вони виїжджали разом. Дорога мала тривати щонайменше чотири дні: попереду були Вінниця, родичі, а для Інни — ще й Київ та вступ до університету. Із собою родина взяла дві сумки.

— Це все життя у двох торбах?

— Так, — відповідає Олена.

Головною причиною виїзду стало майбутнє Інни. В окупації вона продовжувала навчатися в українській школі онлайн. Робити це доводилося непомітно. Інна згадує, що майже не виходила на вулицю, бо боялася, що її змусять піти до російської школи. Олена додає: треба було стежити, «щоб ніхто нічого не чув, нічого не бачив», коли онука навчалась українською.

Тепер Інна готується вступати на економічний факультет в Україні. Їй подобається математика, у вільний час вона вивчає корейську мову, а професію пов’язує з майбутнім країни: «Потрібно починати із себе, щоб покращувати країну».

Олена дивиться на майбутнє інакше. Вона перенесла три операції, має проблеми із зором, після виїзду родині ще потрібно відновити для онуки виплати у зв’язку з втратою годувальника. На запитання про власну мрію відповідає: «Щоб мир був. Оце найкраща мрія. Більше нічого не хочу».

Одна родина тут одночасно стикається з потребами в освіті, соціальному захисті, здоров’ї, базовій допомозі та адаптації після переміщення. Саме таку множинність вразливостей фіксує дослідження. Також воно показує, що статус ВПО сам собою не пояснює рівня потреб: значення мають вік, стан здоров’я, доходи, склад родини, житлові умови та доступ до послуг. Коли кілька таких чинників збігаються, здатність родини впоратися самостійно суттєво зменшується.

Особливо це помітно серед переміщених родин. 70% опитаних ВПО не завжди можуть забезпечити базові потреби й змушені обирати, які витрати покрити першими; ще 15% не можуть забезпечити їх узагалі. Більш як половина скорочує витрати на непродовольчі товари, 36% використовують заощадження, кожне четверте домогосподарство позичає гроші або їжу.

Надія: «У нас було все. Не було світла, газу, води і зв’язку»

Надії 75 років. До грудня 2025-го вона з чоловіком залишалась у Куп’янську-Вузловому. Коли її запитують, чому не виїжджали раніше, спочатку відповідає: «У нас було порівняно тихо». А потім сама уточнює, що означало це «тихо»: «Нас обстрілювали, КАБи літали, все. Ну, не так, як Куп’янськ».

У власному будинку було те, що давало змогу триматися: город, запаси їжі, підвал. Не було іншого: понад два місяці — електрики, газу, води та зв’язку. Не працювали аптека, лікарня, пошта. Їжу готували на вогнищі, але з появою дронів робити це вдень стало небезпечно. Тож очікували сутінків. Згодом навчилися навіть розрізняти дрони за звуком.

Ця деталь добре пояснює один із висновків дослідження: наявність власного житла ще не означає, що людина має нормальні умови для життя. У прифронтових районах пошкодження енергетичної та водної інфраструктури, перебої з транспортом і зв’язком безпосередньо обмежують доступ до медицини, соціальних послуг та інших базових речей. Для старших людей і людей з обмеженою мобільністю ці бар’єри стають іще відчутнішими.

Зрештою залишатися стало неможливо. Під час евакуації Надія з чоловіком кілька разів потрапили під обстріл, одну з машин пошкодило. Їхній власний будинок теж серйозно постраждав: сусідка розповіла, що дах знесло, частина стіни обвалилася.

«Відновити будинок ми самі не зможемо», — каже Надія. Її історія відображає ще один висновок дослідження: пошкоджене житло рідко означає лише потребу в ремонті. Воно тягне за собою необхідність тимчасового проживання, фінансової підтримки та доступу до базових послуг. Людям старшого віку самостійно впоратись із цим особливо складно.

Але коли Надію запитують, що їй потрібно зараз, вона називає не будинок. І навіть не гроші. «Мені потрібна швейна машинка».

Надія 35 років працювала медсестрою, з них вісім — у пологовому будинку. Саме звідти почалася її колекція ляльок: коли жінки виписувалися з немовлятами, замість шампанського приносили їй ляльок. Згодом Надія сама почала шити, вишивати й робити мотанки. «Кожна дитина індивідуальна. Так само — кожна лялька», — пояснює вона.

У Куп’янську залишилися матеріали, роботи її матері та більшість колекції. Частина ляльок опинилася під уламками будинку, і сусідка намагалася їх відкопати. Розповідаючи про це, Надія плаче.

І, можливо, саме тут сухе поняття «гуманітарна потреба» набуває найточнішого змісту. Історії Галини, Олени та Інни, Надії — лише кілька з тисяч історій людей, чиї потреби не завжди помітні з першого погляду. Вимушене переміщення, життя під обстрілами й в окупації, втрата дому, доходу та звичних зв’язків часто створюють одразу кілька потреб. Саме тому PAH у своїй роботі застосовує комплексний підхід до гуманітарної підтримки, враховуючи не лише найнагальніші потреби, а й те, що допомагає людині поступово відновлювати своє життя. Адже таких «невидимих» історій в Україні сьогодні тисячі.

Польська гуманітарна акція (Polish Humanitarian Action, PAH) — найбільша польська гуманітарна організація, яка працює в Україні з 2014 року — після початку повномасштабного вторгнення значно розширила свою діяльність, надаючи комплексну гуманітарну допомогу людям, які постраждали від війни. Організація працює у сферах захисту, грошової допомоги, водопостачання та санітарії (WASH), забезпечення житлом і непродовольчими товарами, а також підтримує розвиток місцевих партнерських організацій.

Якщо вам або вашим близьким потрібна гуманітарна допомога чи консультація, ви можете звернутися на гарячу лінію PAH 0 800 750 678 або електронною поштою feedback.ukraine@pah.org.pl. Графік роботи: понеділок—п’ятниця, з 10:00 до 17:00.

Анна ПономарьовА,
головна експертка з комунікації та адвокації Польської гуманітарної акції (PAH) в Україні

Фото: Польська гуманітарна акція (PAH)

The post Люди, яких не видно: як змінилися гуманітарні потреби українців на п’ятому році великої війни  appeared first on Ukrainske Slovo.

Продовжуємо розповідати історії життя героїв-захисників. Зовсім юні і вже досвідчені, чоловіки і жінки, вони прийняли рішення стати на захист Батьківщини, усвідомлюючи, що без них ворога не здолати.

Вже з перших боїв вони писали близьким про те, що ворог підступний, добре підготовлений і жорстокий. Різними словами, але з одним сенсом вони писали, що не хочуть, аби його нога ступила на поріг рідного дому, що хочуть, аби ця нечисть була вигнана з рідної землі.

І ця непримиримість давала їм сили воювати, подекуди зі старою зброєю, у жахливих умовах, з постійним ризиком бути вбитими. Вони закривали свої сім’ї, друзів, свій улюблений Київ і Україну.

Одним з добровольців, які пішли до лав ЗСУ у перші дні війни був і киянин Кирило Сидоришин. Відмовити від служби його не зміг ніхто. Ані мама, ані брат, ані родичі.

З самого початку він служив на Донеччині. Його війна тривала чотири місяці…. Молодий українець загинув від куль «вагнерівців», коли йшов на бойове чергування на позиції і та перестрілка врятувала інших — ворога виявили і знищили.

Про ціну кожного дня у час війни і про те, що встиг зробити і як прожив свої 22 роки Кирило «СІД» Сидоришин кореспондентці розповіла його мама, брат і сестра. Їх свідчення — документальні.

Деталі і подробиці дають зрозуміти, якого справжнього чоловіка втратила столиця і країна.

Ганна, мати Кирила, гортаючи великі альбоми, де серед світлин дітей є й фото її середнього сина, каже:

«Чотири місяці на фронті — це ніби зовсім трохи. Але роти, де він служив, майже не залишилося, більшість побратимів загинули… І я збираю цю пам’ять по крихтах. Він прожив це життя так, що мені не соромно за жоден його день. І поки ми пам’ятаємо його посмішку — він поруч».

ПРОМЕНІ СОНЦЯ НА КАШТАНОВІЙ

Уся історія родини Сидоришиних міцно сплетена з київською Троєщиною. Вулиця Каштанова, де пройшло життя батьків, а потім і дітей, 264-та школа, де навчалося кілька поколінь сім’ї, гамірні подвір’я…

Кирило виріс у цьому ритмі. Він ніколи не міг всидіти на місці: сьогодні футбол, через два місяці — волейбол, потім бокс, комп’ютери, музика, молодіжний реп, який він невпинно зачитував удома.

Ганна, його мама, мріяла про велику родину, й так і склалось: троє дітей, дружні родичі, друзі дітей, бабусі й дідусі, яких шанують і люблять.

Мама згадує, що з трьох дітей у родині Кирило завжди жив ніби на особливій, невидимій орбіті. Старший син зростав серйозним та відповідальним, молодша сестричка потребувала дівчачої уваги, а Кирюха…

«Кирюха був утіленням самого дитинства. Це просто дитина від Бога. Не можу сказати, що він був найулюбленішим, але з першого дня між нами існував якийсь особливий зв’язок. Коли підбирали ім’я, думали про Микиту. Але ім’я Микита — надто м’яке, а от Кирило — воно мужнє, чоловіче. Так і назвали й охрестили малого. І воно йому дуже пасувало», — пригадує пані Ганна.

Його життя було в постійному русі. За словами мами, вчитися Кирило не дуже любив — оцінки доводилося «витягувати», проте його обожнювали геть усі.

«Будь-яку провину чи шкільну шкоду він міг роззброїти єдиною фірмовою посмішкою та спокійною фразою: „Мам, ну чого ти починаєш? усе ж добре, я сам усе вирішу“», — розповіла мама.

А старший брат Максим згадав, як у дитинстві вони планували «подвиги», які в реальності часто виявлялися чималою бешкетністю. Якось у селі гралися із сірниками й підпалили сіно… Побачили вогонь і сховалися в глибині бабусиної хати. Коли ж вона зайшла — брати вибігли й почали обіцяти, що ніколи такого більше не зроблять. Як виявилося, бабуся про підпал дізналася з їхніх слів і встигла швидко покликати сусідів та загасити пожежу.

Тісний зв’язок Кирила з родиною був настільки сильним, що бабуся навіть пішла працювати до дитячого садочка — аби тільки бути поруч із цим ніжним, ласкавим, але водночас «шебушним» онучком.

Батьки Кирила втілили мрію й побудували власний будинок у Зазим’ї. Красива природа, неподалік — Десна, будинок розташований так, ніби на острові — усе навкруги видно.

Тут збиралися рідні та друзі, тут проживалося те, що згодом стане у спогадах найщасливішими митями життя. Де всі — поруч, у променях сонця, зігріті любов’ю. Хтось готує свої «коронні» страви, хтось дегустує, лунає улюблена музика, багато сміху й жартів…

«МАМ, Я НЕ БУДУ СИДІТИ ВДОМА…»

Після 9-го класу Кирило Сидоришин пішов навчатися до Київського фахового коледжу туризму та готельного господарства. А потім — півтора року відслужив в армії.

У грудні 2021 року він повернувся зі строкової служби. Тільки-но встиг пройти стажування та влаштуватися на роботу менеджером, як настало 24 лютого…

Рідний будинок у Зазим’ї опинився просто на перехресті тривог: навколо видно було спалахи в Броварах, Пухівці, Вишгороді.

Старший брат із дружиною розповіли, що поки всі хвилювалися й не знали, як діяти, та ховалися у підвалі, Кирило залишався на першому поверсі поруч із батьком, який пересувається на кріслі колісному, та матір’ю.

«Безстрашний, на позитиві, він намагався жартувати й підтримувати кожного. Спав біля батьків, озброївшись ножем… Це було єдине, чим він міг їх обороняти», — поділився брат.

Але тривати так довго не могло. Уже за кілька днів після початку вторгнення юнак упевнено сказав: «Мам, усе. Я не буду сидіти вдома. Я не можу. Поїхали у військкомат».

«Я дуже здивувалася й намагалася його переконати, довести, що ще три роки він може не бути мобілізованим — йому ж тільки 21…», — змахуючи сльози, розповіла кореспондентці Ганна.

Жінка увесь час розмови гортала великі альбоми — вона впорядкувала світлини з життя сина так, що можна дивитися ніби фільм: кадр за кадром, фотографія за фотографією. Подекуди серед фото — скриншоти з листування сина у смартфоні.

Після загибелі мама перечитала його життя… І тепер ці цитати — як голос Кирила, з його жартами, «приколами» й переживаннями…

Того ранку, коли Кирило все ж вирушив до військкомату, його мама плакала, сестричка була в істериці… Але згодом Ганна зрозуміла: це доросле, чоловіче рішення її сина, і вона не має права його зупиняти.

Біля школи, де збирали добровольців, стояли дорослі, кремезні чоловіки. І серед них — її високий, худий, 22-річний хлопчик. Вона дивилася на нього з невимовною гордістю та страхом за майбутнє.

Кирило поділився новинами зі свого нового життя з дідусем, приїхав до нього. Дідусь і бабуся страшенно пишалися онуком і підтримали його. У родинному альбомі на згадку про ту зустріч залишилося фото.

ДОНЕЧЧИНА: ДОНЕЦЬК, БАХМУТ, КОРОТКЕ І ЯСКРАВЕ ВОЄННЕ ЛІТО

Після швидкого вишколу Кирила, який вже мав позивний «СІД», зарахували до складу 44-го окремого стрілецького батальйону (військова частина А4049).

Потяг із затемненими вікнами ніч за ніччю віз молодих хлопців на схід. Першою базою стала Костянтинівка, потім — Покровськ, а згодом почалися криваві бої на Донеччині.

Він ніколи не скаржився. У телефонних розмовах мати чула гучні вибухи, а Кирило її лише переконував: «Мам, це все за кадром, у нас усе добре, усе супер». Щонайбільше намагався віджартуватися, надсилав смішні відео з побратимами.

Тільки згодом, розбираючи його листування та давні повідомлення, мати збагнула: він усе розумів.

Він знав, куди йде, і в його юнацьких фразах «гордися мною, колись казатимеш, що твій колишній був героєм» крилося глибоке усвідомлення власного вибору.

ОСТАННІЙ ДЗВІНОК

18 липня 2022 року був дивовижно сонячний, яскравий день. Збіг чи передчуття, але Кирило того дня обдзвонив абсолютно всіх: друзів, сестру, батька, матір.

По відеозв’язку він посміхався, жартував із молодшою сестрою. Соня згадує, як брат обіцяв, що «контролюватиме всіх її залицяльників».

А батькові син щиро зізнався: «Па, я так задовбався… Так хочу додому, поїсти твоїх шашликів і ковтнути трохи горілочки…»

Це була їхня остання розмова.

На світанку 19 липня 2022 року під Бахмутом під час зміни чергування на позиції 22-річний Кирило загинув.

Свій останній бій захисник героїчно прийняв поблизу н.п. Покровське на Донеччині. Боєць разом із побратимами виконував бойове завдання, коли потрапив під ворожий обстріл.

Зав’язався бій, під час якого «СІД», попередивши групу про наступ ворога, отримав смертельне поранення.

У червні йому виповнилося 22 роки.

Кирило «СІД» Сидоришин нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

ПЕРШЕ КОХАННЯ, СВІТЛИЙ СЛІД, ПОБРАТИМИ…

Його життя у дорослому, усвідомленому віці виявилося коротким — лише кілька місяців військової служби, армія, відпустки та фронт.

Мати щиро зізнається: інколи їй здається, що часу було занадто мало, аби наговоритися досхочу про його мрії, про майбутнє. Проте Кирило встиг залишити глибокий слід у серцях тих, хто його любив.

Його першим і найсправжнішим коханням була Даша, дівчина з Фастова, з якою вони ділилися найпотаємнішим. А киянка Маша, яка жила по сусідству, була більше закохана в нього. Вона й досі щомісяця — кожного 19-го числа — виставляє пам’ятні історії про нього, зберігаючи у своєму серці куточок для цього світлого хлопця.

Обидві дівчини вже вийшли заміж і чекають на первістків. Мама Ганна спілкується з ними й підтримує.

Також у житті родини з’явився побратим Кирила — Денис. Вони познайомилися ще по відеозв’язку, коли Кирило був живий.

Денис лагідно називав пані Ганну «МамАня». Пізніше, вже після важкого поранення на фронті, коли Ганна приїхала до нього в київський шпиталь, вона обійняла його зі словами: «Деню, як би там не було, це твій квиток у життя».

Дениса лікарі вилікували від тяжкого поранення голови й обличчя. Він одружився, і на його весіллі була «МамАня».

У Ганни тепер зовсім мало часу. Викроїти пару годин для спілкування з кореспонденткою було проблематично. Жінка багато й системно допомагає хлопцям на фронті.

Щодня в них закупівлі, пакування, відвантаження та відправка всього необхідного. Вона так завзято й віддано підтримує військових, як робила б це для власного сина. І якраз у ті моменти, коли Ганна розповідає про бійців, на її обличчі з’являється посмішка.

«Я ЧУЮ ЙОГО ГОЛОС У КОЖНОМУ СЛОВІ»: РОЗШИФРОВАНІ ТЕКСТИ ТА ПАМ’ЯТЬ, ЩО ЖИВЕ ДАЛІ…

Після загибелі Кирила мати знайшла його старий телефон.

Там, серед тисяч повідомлень, фотографій та чернеток, відкрився той вимір життя її сина, який він зазвичай тримав у приватності. Кирило завжди любив вирішувати свої проблеми сам і намагався не обтяжувати дорослими турботами рідних.

«Я його ніби й знала, і не знала водночас. Читала його листування — і в моїх вухах лунав його голос, його сміх. Я не побачила там нічого, чого б не хотіла побачити. Це просто підтвердило, наскільки чуйним, щирим та мужнім він був. Тепер я переношу всі ці дописи, спогади й історії до окремих альбомів та журналів — щоб це залишилося для дітей, для онуків, для пам’яті», — ділиться Ганна.

Мама розповіла, що за той час, що минувся від загибелі сина, вона бачила його уві снах фрагментарно лише декілька разів. Він не розмовляв з нею. А потім і взагалі перестав снитись…

Але близька подруга їх родини каже, що Кирило доволі часто приходить їй уві сні.

Якось він говорив із нею, і в нього був ніби застужений голос.

Кирило розповів, що це тому, що намагається щосили докричатися до мами — просить її не плакати за ним так сильно.

Але вона його не чує, плаче… Кирило сказав, що не повернеться звідти, де він є, і що йому там дуже добре…

СВІТЛО, ЯКЕ НЕ ЗГАСНЕ

Зараз про «СІДА» зняли пам’ятний документальний фільм.

Його світлини з перону, де він усміхнений їхав на службу, знімки з армійського альбому, дитячі фото з двоюрідною сестричкою (яка навіть зробила татуювання з його портретом) — усе це складається в єдиний мозаїчний портрет справжнього українського Героя.

Він не вірив у якісь абстрактні речі, але вірив у дію, у захист рідної домівки, у свою Троєщину, улюблений Київ та свою родину.

Поховали захисника на Лісовому кладовищі, де знайшли останній спокій його предки.

Журналістці Ганна показала чимало світлин та відео. На деяких — Кирило у окопах, розказує їм про воєнні будні. А на одному з фрагментів — вже після загибелі сина, Ганнин давній товариш, військовий, заряджає гармату снарядом з написом «За Кирила Сидоришина!»

Він прислав це відео Ганні, щоб підтримати її. Жінка кілька разів дзвонила йому того ж дня, щоб подякувати. Та виявилось, що Сергій Коваленко загинув буквально за кілька годин…

На Майдані Незалежності, де облаштували рукотворний Меморіал пам’яті загиблих героїв, серед тисяч прапорців є й той, де написано: Кирило «СІД» Сидоришин. Щоправда, каже мама Ганна, коли його поставили — поруч було набагато менше світлин, ніж зараз…

«„СІД», любий синку, брат, онук, ти назавжди у наших серцях. 19.07.2022», — написано на особистому прапорці Кирила Сидоришина.

На будинку на Троєщині, де ріс Кирило Сидоришин та на його рідній школі — меморіальні дошки в пам’ять про 22-річного захисника.

А до 4 роковин загибелі сина Ганна зібрала світлини зі своїм безстрашним усміхненим воїном, щоб виплеснути гордість і біль.

Ольга СКОТНІКОВА

Фото: родинний архів Сидоришиних

The post «Колись казатимеш, що я був героєм»: історія 22-річного добровольця Кирила Сидоришина appeared first on Ukrainske Slovo.

До останнього вірив, що вийде

35-річний Олександр Складановський з Надвірнянщини до повномасштабного вторгнення багато років працював ковалем на місцевому підприємстві. На другий день великої війни пішов добровольцем. Потрапив до 63-ї окремої механізованої бригади водієм бойової машини піхоти. Стояв на обороні Миколаївщини і Херсонщини. У полон потрапив під час штурму в жовтні 2022 року – з побратимами опинилися у кільці.

«Того дня вони вже знали звідки ми будемо наступати, яка техніка буде… – каже ветеран. –  Мало хто з наших вижив. Вивезли два КамАЗи двохсотих, скинули в братську могилу. 60 людей взяли в полон».

Контуженого Олександра «засік» ворожий дрон на полі, яке постійно обстрілювалося. Весь день росіяни полювали на нього. Прикарпатець відчайдушно боровся за себе – заповз у важкодоступну ділянку, всіяну розтяжками. Через контузію він непритомнів, приходив до тями і знову непритомнів

«Я до останнього вірив, що зможу вийти», – продовжує ветеран. 

Коли його схопили, то допитали і закинули в яму. Цілу ніч росіяни пиячили і кололи собі сильні знеболювальні препарати. Для розваги прострелили Олександру ногу. Далі шість днів його везли в Крим, до тюрми у військовій частині. Поки везли, поламали ніс і ребра, імітували розстріл. На голові від побоїв «виросли» такі великі ґулі, як качан кукурудзи.

«Це була показова в’язниця, – пригадує ветеран. – Туди приїздили представники Червоного Хреста. Тому умови не геть погані, давали якісь медикаменти, були книги і навіть настільні ігри. Інший полонений – медик – зміг трохи підлатати мене, вдалося зберегти ногу».

У Криму Олександр перебував три місяці, далі його перевели до тюрми у Камишині Волгоградської області.

Щоб мама з татом дочекалися

«Там усе стандартно. Спочатку прийомка, де тебе луплять з усіх боків і всім, чим тільки можна, – каже ветеран. – Одного заїздили шокером аж до інсульту. Став немічним, до туалету ми його носили на руках. Іншому хребет переламали, по сьогодні не ходить».

У полоні били кожен день. Найгірше було «на бані». Лупцювали шокерами, ґумовими палицями, пластиковими трубами від опалення, які часто ламалися просто на бранцях.

«За один похід у баню вони відбивали все, що можна. Назад у камеру ми ледве ноги тягнули, – продовжує прикарпатець. – Нирки так боліли, що навіть на нари не міг вилізти. При цьому вони ще примушували робити зарядку. І мусив робити, бо доб’ють».

Пройти допит – пекло. Особливо, якщо допитують офіцери ФСБ. Зазвичай під’єднують струм: до геніталій, вух, пальців…

«Чим сильніше він крутить, тим більше ти відриваєшся від землі і висиш у повітрі в конвульсіях», – говорить Олександр. 

У камерах грибок, сирість і холод. Полонені постійно хворіли. Постійно були голодні. Декотрим снилася їжа і вони жували ковдру уві сні. А якось на день народження Олександра побратим подарував йому свої сніданок, обід і вечерю – то було велике свято.

Ветеран каже, що в неволі його найдужче тримало бажання встигнути побачити батьків. А ще він багато мріяв: звести капличку в себе на подвір’ї, купити автомобіль, перебудувати родинний дім. Щодня молився. Перший рік просив Бога, щоб швидше вибратися додому. А далі – просто, щоб мама з татом дочекалися.

У квітні 2025 року на Великдень Олександра обміняли.

Не по-людськи

За два тижні у шпиталі чоловік набрав 20 кілограм – ніяк не міг наїстися. Спершу «сидів» на заспокійливих, щоб можна було нормально виспатися. Далі ветеран відновлював себе рухом і активністю – здійснював мрії. Затіяв будівництво. Влаштувався на роботу.

«Все, що запланував ще в полоні, я хотів негайно побачити реалізованим, – усміхається прикарпатець. – Наздоганяв те, що втратив за два з половиною роки».

Олександр каже, що його дуже підкосив конфлікт з колишньою цивільною дружиною, який переріс у судовий позов. Через сильний стрес ветеран почав працювати з психотерапевтом.

Річ у тім, що поки чоловік перебував у полоні, обидві його колишні дружини отримували виплати від військової частини, оскільки мають спільних неповнолітніх дітей. Після звільнення ветерана одна жінка одразу повернула всі нараховані гроші. Частину з них Олександр переказав на рахунок їхньої доньки.

Інша жінка, за словами Складановського, відмовилася повертати, пояснюючи, що ці гроші отримала на законних підставах.

«Я намагався якось врегулювати конфлікт мирним шляхом, пропонував різні варіанти, але без результату, – каже чоловік. – Вважаю, це не по-людськи. Суть навіть не в грошах, а в принципі. Тільки я повинен вирішувати, як розпоряджатися своїми заробленими грошима. І стосунок до них може мати лише наш син».    

Наразі прикарпатець скерував позов до суду.

Як пояснює адвокат ветерана Костянтин Щавінський, гроші переказували колишній цивільній дружині на законних підставах. Однак це не означає, що сума автоматично стала її особистою власністю або що після припинення підстав для виплат ці кошти не потрібно повернути — у цьому випадку після звільнення Олександра з полону. Отримане грошове забезпечення, додає адвокат, не є безповоротною соціальною виплатою, а частиною винагороди за військову службу, яка належить ветерану.

Жінка отримувала виплати не як власний дохід, а як законна представниця дитини, і кошти мала використовувати тільки на потреби дитини.

«Але колишня дружина військового не надала доказів, що кошти витрачали дійсно в інтересах дитини. Саме це є одним із ключових питань у цій справі, – стверджує адвокат. – І ще важливий момент. Із зарплати військового також постійно виплачували аліменти на дитину. Тобто базове утримання дитини й так було забезпечене окремою сумою. Відповідно до решти грошового забезпечення жінка не мала ніякого стосунку».

Не так давно Костянтин Щавінський вже займався ідентичною справою. Розгляд дійшов до Верховного суду. Торік наприкінці грудня там постановили стягнути гроші з колишньої дружини військового як безпідставно отримані.

Наталя МОСТОВА

Фото: з сімейного альбому

Розстріл автобуса змінив її життя: Олеся стала військовою і тепер підтримує побратимів

Після розстрілу евакуаційного автобуса, в якому їхала її подруга з дітьми, Олеся пішла до війська. Нині вона допомагає військовим відновлюватися.

Історію оприлюднило Оперативне командування «Захід».

Олеся долучилася до війська у 2022 році після трагедії, яка сталася під час евакуації цивільних.

Російські військові розстріляли автобус, у якому їхала її подруга з дітьми. Її син загинув, а сама жінка та її донька зазнали поранень.

Після цього Олеся вирішила стати до лав Збройних сил України.

Нині вона служить старшим офіцером групи психологічного супроводу та відновлення 129-ї окремої важкої механізованої бригади.

Олеся також звертається до військовослужбовців, які перебувають у самовільному залишенні частини (СЗЧ), із закликом не зволікати та повернутися до війська.

Вона наголошує: військовослужбовець може обрати підрозділ і продовжити службу.

Скористатися програмою повернення із СЗЧ можна до 20 вересня 2026 року.

The post Спір на мільйон: після полону прикарпатський ветеран намагається повернути виплати, які отримувала колишня дружина appeared first on Ukrainske Slovo.

«Я змалку обожнював їзду на велосипеді, на пенсії стало більше часу для подорожей, тому багато мандрував рідною Полтавщиною, — розповідає Олександр Каніболоцький. – Щоправда, в мене «Україна» 1980-х років, отримав її у спадок від тата. Але велосипед міцний. Колеса хороші, дещо підфарбував, а син мені подарував ліхтарик. У 2022 році, у розпал великої війни, я хотів йти добровольцем на фронт, але мені через вік відмовили. Тому зрозумів, що завдяки роверу можу закривати збори для бійців. Почав з благодійної поїздки до Батурина, здолав 500 кілометрів Зібрав 12 500 гривень, то купили шини. Тоді була подорож до Бучі, здолав 850 кілометрів та зібрав 26 тисяч гривень, допоміг придбати машину воїнам… Найдовшим був третій велопробіг, який становив 1200 кілометрів. Об’їхав Полтавську, Черкаську, Київську, Чернігівську та Сумську області, зібрав близько 1,6 мільйона гривень. А минулого року зібрав 130 тисяч гривень, вони пішли на закупівлі електронної техніки для 116-ї окремої механізованої бригади та ремонт машини.

Кожного разу відбуваються історії, які назавжди закарбовуються в серці. Наприклад, коли їхав з Бучі до Чернігова, зустрів жіночку й спитав, де тут недалеко можна перекусити. І що ви думаєте? Вона дістала з сумочки два пиріжки та пригостила зі словами: «Це я брала на роботу, але мені не шкода, бо ви робите важливі справи».

Цього разу волонтер влаштував веломарафон з рідної Опішні до Чопа. Довжина маршруту — 1500 кілометрів. Пенсіонер взяв у дорогу воду, трохи їжі, одяг і ліки, які помічні при хворобах серця та проблемах з тиском. В середньому долав велосипедом 140 кілометрів на день.

«Ніяк не готувався, адже перед тим багато працював на городі — садив бульбу, сіяв насіння, косив, — розповідає волонтер. — Але крутити педалі значно важче. Перші 50 кілометрів проїхав і трохи перепочив у лісі біля Сорочинців.

Загалом до Пирятина за перший день здолав 176 кілометрів, то дорога була надзвичайно важкою. Кожен кілометр було проїхати непросто, адже давалися взнаки і втома, і біль у ногах, які вже не слухались, і боротьба із собою. Але коли їдеш заради тих, хто щодня боронить нашу країну, то зупинятися не маєш права. З Гребінки до Драбова їхав жахливими дорогами, це створювало ще більше навантаження на кінцівки. Загалом за другий день здолав 124 кілометри, шалено втомився.

У Каневі мене надзвичайно тепло зустріли волонтери. Організували екскурсію на Тарасову гору, смачний обід, комфортний відпочинок у готелі. Справжнім випробуванням для мене стала дорога з Канева до Узина, це 87 кілометрів. Найважча поки за весь час, бо постійно, поки їхав, відчував сильний вітер в обличчя. А потім ще й дощ був таким, що змокнув до нитки. Довелося вдягати дощовий костюм, а на ноги натягувати пакети, щоб хоч трохи врятуватись від води. Так, під холодним дощем і з вітром, проїхав близько 40 кілометрів. Було відчуття, що сили закінчаться, ноги не слухались. Але не здавався.

Від Узина до Ружина я здолав 102 кілометри. Знову ж погода складна, бо того дня постійно лив дощ. Змушений був перечікувати негоду у посадках і на автобусних зупинках. Весь одяг мокрий, аби хоч не захворіти. Мотивувало те, що згадував, як свого часу возив допомогу воїнам на Харківщину та Донеччину і як горіли їхні очі на знак подяки. Ось ми спілкуємось 1 червня, то я у Тернополі”.

Про свою мандрівку пенсіонер розповідає у соціальних мережах, там розмістив реквізити, куди охочі можуть задонатити. Також його впізнають на вулиці й долучаються до допомоги.

За словами Олександра Каніболоцького, часто кошти скидають ті ж самі військові, які нині звільнені зі служби за станом здоров’я. На сьогодні волонтер зібрав близько 67 тисяч гривень. Сподівається, що до кінця благодійного веломарафону сума стане значно більшою, і вже тоді він знатиме, на які потреби захисників вона саме піде.

Вікторія МИКИТЮК

The post «Мотивують вдячні очі військових»: 66-річний волонтер з Полтавщини вирушив у черговий велотур, аби допомогти ЗСУ appeared first on Ukrainske Slovo.

«По дорозі на роботу нас накрили FPV-дронами, — повідомив спокійним, але сумним голосом. — На жаль, три побратими загинули, ще три мають поранення. Удар прийшовся по одній з наших автівок, яка згоріла вщент. Ситуація з перевезенням бійців і вантажів зараз дуже складна, оскільки вкрай бракує транспорту. Отож через твою газету просимо патріотів і небайдужих людей допомогти нам з придбанням пікапу або течіка. Номер карти Монобанка 4441111067904916». 

Євгеній Поздняков, який звернувся із цим проханням до газети, на службі з перших днів повномасштабної війни. Пішов добровольцем якраз у ті дні, коли його рідний Харків масово покидали всі, хто не мав сміливості чи бажання піти на фронт першим.

Філолог за фахом, він ніколи не планував брати зброю до рук, але тримає її вже п’ятий рік поспіль. До речі, труд військових, які без пафосу і зайвих слів зміцнюють, а часом і прикривають собою лінію оборони, часто залишається непомітним.

Втім, саме завдяки їм фронт зупинився там, де він проходить зараз. 

«Які сумніви? За Україну — і все!»

— Євгенію, до повномасштабного вторгнення ти вже було встиг набути у Харкові репутацію активного майданівця і патріота. А як для тебе почалася велика війна? Певні сумніви були — йти чи не йти?

— Ну які сумніви? За Україну — і все. Дружині збрехав, що йду волонтерити, а сам — до військкомату. Як з’ясувалося, двері там зачинені. Тоді хтось із друзів підказав, що на території заводу імені Шевченка набирають в ТрО. Приходжу, а там вже чоловік 60 стоїть. Нас записали, видали автомати, патрони, форму, броніки. Це було 27 лютого. Спочатку ми охороняли блокпости у Харкові, а далі — Донбас. 

— А як же «учебка»?

— Яка «учебка»? Наказ прийшов, і наш батальйон рушив до села Богородичне. Це в районі Слов’янська і Краматорська. Кругом вже все було розбите. Ми викопали собі бліндажі, бо навколо жодного прихистку. Перша лінія оборони пролягала трохи попереду, а перед нами стояло завдання контролювати дороги, перешкоджаючи просуванню російських ДРГ. Із зброї видали автомати, кулемети й іноземні гранатомети. Як для піхоти, цілком пристойно. Ми стріляли по окупантах, вони — по нас. Влітку 22-го, на жаль, з’явилися перші поранені і вбиті. 

Росіяни теж зазнавали чималих втрат. Восени нас перевели до села Пасіка, околиці якого, без перебільшення, були всіяні ворожими трупами. Через обстріли їх ніхто не закопував. Так і лежали просто неба. До речі, у Пасіці нам пощастило з напівзруйнованим будинком, що мав досить міцний підвал. Ми в ньому жили й по черзі виходили на чергування. А вже через два місяці нас направили під Бахмут. Почалися серйозні контактні бої з вагнерами. Ту жорстку історію навіть сьогодні згадувати важко. 

— Наскільки я розумію, то вже був листопад-грудень. Ви стояли у чистому полі?

— Так. Кожен викопав собі окоп. Прихисток не надто надійний: зверху впоперек клали три лопати й накривали клейонкою від дощу та снігу. В тих, можна сказати, ямах цілодобово жили, з них же стріляли й по ворогу. 

— А грілися де?

— Грілися? Ну це смішно. Там вміщувався мій бронік, рюкзачок, протигаз і гумові чоботи. На щастя, тоді дрони були здебільшого у нас (ми мали у цьому сенсі перевагу), тому, коли стихала стрілянина, бігли до бліндажу ротного, щоб узяти патрони чи якусь консерву. Туди ж нам підвозили макарони з тушняком або капусту. З водою було все непросто, оскільки вона замерзала у флязі. Ото погрієш трохи в руках чи у спальному мішку потримаєш, і все. Пізніше, правда, у мене з’явилася маленька газова пічка. Побратим привіз. 

— І яка перед вами стояла задача?

— Досить проста. Вони починають лізти, а ми по них відкриваємо вогонь. Нам простіше, бо окоп трохи захищає, а вони сунули шеренгами, мов живі мішені. Стопудово їх чимось накачували, бо йшли трохи задурені. Нормальна людина як поводиться у такій ситуації? Десь пригнеться під вогнем чи упаде на землю. А вони йдуть прямо, ніби їх це не стосується. Падали лише поранені та вбиті. Людина не під «кайфом» чи якимись іншими речовинами так себе не поводить. 

Пересувалися вони і шеренгами, і групами. Інтервал — кілька кроків один від одного. Бували періоди, коли москалі знаходили на своєму шляху будинок чи ферму, то ховалися там і вже звідти стріляли по нас, а ми по них. У кого з наших був гранатомет, то лупили з цієї зброї. Трошки позаду сидів наш дронщик й наводив мінометку.. Якось прибіг у вечері і каже: «Молодці, хлопці, більше сотні орків поклали». 

Наша вахта тривала 17 діб поспіль. Син мій Михайло був у Бахмуті, а я на околиці. Зайти одразу до міста кацапи не могли, тому продавлювали оборону по флангах. Ми прикривали один з таких флангів. Потім нас вночі поміняли. Зайшла якась інша частина. 

— А твій син також пішов добровольцем? 

— Так. Спочатку виїхав із сім’єю до Івано-Франківська, а звідти — на війну. Для нас із дружиною вигадав навіть історію. Мовляв, ішов парком, і його схопили просто неба. Але потім зізнався — пішов сам. Тоді йому було 27 років. Як я вже казав, захищав Бахмут, Покровськ. Мав поранення і чотири контузії, проте служить досі. 

«Осколки попали в ногу і поперек»

— Тобто ви з побратимами незмінно провели фактично просто неба, на морозі, 17 діб? Й погрітися не було де?

— На ніч окопні свічки запалювали. Слава Богу, тоді ще люті морози не настали. Так, примерзне трохи, але терпимо. Та й, зрештою, ми ж добровольці. Скаржитися не маємо звички. Потім поїхали в Костянтинівку. Три дні просто відсипалися, їли, помилися, відпочили. А далі — Часів Яр. Тоді там ще не було запеклих боїв. Несли здебільшого караульну службу. У тому місті зустріли й новий рік. 

А вже в січні нас перекинули до Кліщіївки. Ми з побратимом заступили на чергування 23 числа — знайшли там окопчик глибиною десь по коліно. Глибше викопати неможливо, оскільки земля вже добре промерзла. Ось там нас обох і поранило. 

— По вас відкрили вогонь?

— Так. Із «сапога», тобто СПГ. Це невелика гарматка. Навіть не знаю, як нас вирахували. Снаряд влучив у дерево, а осколки посипалися в наш окоп. Тихона поранило в бік, а мене в ногу і поперек. По рації передали, що ми «трьохсоті» і що евакуації не потребуємо. Мовляв, самі дійдемо. 

З Кліщіївки нас відвезли до Павлограда, а звідти я поїхав до харківського госпіталю. Хірурги в обох містах сказали, що осколки застрягли глибоко, тому витягти їх складно. Є шанс, що «закапсулюються» й не заважатимуть. Так з двома і живу. Того, що в попереку, наразі взагалі не відчуваю. А той, що в нозі, дає про себе знати при тривалій ходьбі. Особливо, коли доводиться проходити пішки 6-7 кілометрів. 

— І скільки тобі дали часу на відновлення? 

— По тижню лікувався у Павлограді та Харкові. Потім місяць відпустки — і знову в стрій. Далі був Золочів Харківської області. У самому селищі ми жили і відпочивали, а на позиції виїжджали на самісінький кордон. З бінокля видно було кацапське село. Як зараз пам’ятаю назву — Щітіновка. Ми стежили за тим, щоб орки не лізли на нашу територію. Нас навіть жартома називали прикордонниками. 

Контактних боїв там не вели. Лише мінометні й автоматні обстріли. Правда, один з побратимів, на жаль, загинув. Андрюха з позивним «Манюня». Їхав недалеко від кордону машиною, і в нього влучив дрон. Пробули ми там більше року. Умови терпимі. Інколи навіть до Харкова вдавалося з’їздити, бо всі ж — харків’яни. А восени 2024-го — знову Донбас. Цього разу нас направили під Покровськ. Служба та сама. 

Правда, вже на тих позиціях участі безпосередньо в боях я не брав, тому що пройшов ВЛК, і мені призначили обмеженість у зв’язку з пораненням, контузією і високим тиском. Та й вік нагадував про себе. Зараз мені 57. Тоді було трохи менше, і все ж… 

Словом, зібрали тих, хто має обмеження й направили копати окопи. Точніше, копав екскаватор, а ми лопатами розрівнювали стіни, робили бійниці, клали з дерев’яних колод перекриття. Зрештою, нас, пошарпаних війною, перевели до саперно-інженерного батальйону, дислокованого в Краматорську. Там служу і зараз. 

«Вірити Путіну не можна»

— Тобто ти з побратимами наразі будуєш лінію оборони?

— Так. 

— Зараз є чимало нарікань щодо надійності таких інженерних конструкцій. А як би ти оцінив кінцевий результат роботи свого батальйону? 

— Якщо за 5-бальною шкалою, то на 4. А якщо за 12-бальною, то на 8-9. 

Звичайно, не існує укріплень, надійних на всі 100 відсотків, але маємо надію, що ворог або їх не здолає, або понесе величезні втрати у процесі штурму. 

— Якщо зараз ведеться будівництво під Краматорськом фортифікаційних споруд, отже, Сили оборони не планують вестися на пропозицію Путіна віддати не окуповану територію Донбасу без бою?

— То все якась маячня. І дурню зрозуміло, що через рік-півтора кацапи накопичать людей та зброю й попруть знову. Вірити їм не можна. Отож нехай зараз витратять сили на цій території, аніж ми просто її віддамо. 

— Ти повідомив, що ваш батальйон оголосив збір коштів на автомобіль. Але як взагалі складаються справи із забезпеченням?

— Єдине, чого нам не бракує, так це продуктів. Тут Міноборони працює відмінно. Але багато чого доводиться купувати за свої кошти. Наприклад, бензопили і ланцюги до них, спеціальні рукавиці — каги. Але є речі, які вкрай необхідні, проте дорогі. Це електропристрої з антеною і телевізором, що реагують на наближення до наших позицій дронів. Літають БпЛА над нами постійно.

Ми їх збиваємо з рушниць, отож вкрай необхідно мати установки, які подають відповідний сигнал. Будемо дуже вдячні, якщо волонтери допоможуть нам з їхнім придбанням. Сьогодні ці пристрої вже випускають українські фірми. Їх є ціла серія — «Чуйка», «Кажан», «Щезник». Якість досить пристойна. 

— Чи є у тебе відчуття, що війна скоро закінчиться? 

— Так. Може восени або наприкінці року. Недавно спілкувався з хлопцями, що на передку. Кажуть, орки зараз несуть величезні втрати. Взагалі Путіну пощастило з народом, бо всі інші вже давно збунтувалися б проти цієї дурні й не йшли на вірну смерть. Здавалося, на вулиці ХХІ століття, безліч усього цікавого. Пізнавай, живи, розвивайся. Але ні. Їм треба йти вбивати. Росіян неабияк розгнівили проблеми з інтернетом, а те, що на фронті гинуть, їм абсолютно начхати. Це що, люди взагалі? Ні! Сміття.

Лариса САЛІМОНОВИЧ

The post Євгеній Поздняков: «Ми добровольці, тому звички скаржитися не маємо» appeared first on Ukrainske Slovo.

Його дружина Наталія розчулила привітанням для чоловіка, яке опублікувала в Інстаграм.

«Кажуть, великі лідери з’являються тоді, коли земля найбільше потребує захисту, — написала вона. — Ти народився з особливою місією для цієї країни і кожен твій день на війні — це доказ твоєї надпотужної сили.

Ти — символ незламності для мільйонів. Людина зі сталевою волею, шаленою працездатністю, лідер, за яким йдуть тисячі, і командир, яким пишається народ України.

Людина, яка створила легендарний підрозділ та змінила філософію сучасної війни. Відданий державі та народу всеціло. Бажаю тобі міцного здоров’я, залізної витримки, чистого неба для твоїх «птахів» та математичної точності в кожному стратегічному рішенні.

Моя найбільша повага та любов належить тобі. Мої «Крила» завжди міцно та надійно обійматимуть тебе. Я, немов скеля, буду твоєю опорою вічно. Дякую за міць, незламність, силу, характер, стійкість та м’язи. Безмежно кохаю тебе, мій Мадяр! Вбережи себе для мене, для дітей і для України».

До слова, наприкінці червня Наталія та Роберт Бровді відзначили 30-у, «перлинну», річницю шлюбу.

«Перли загартувалися. 30 років у шлюбі, з котрих чотири плюс на війні. Кохання під час війни живе, а не просто існує, хоч не про квіти. Берегиня та Крила підрозділу, Ти тримаєш мій всесвіт», — звернувся тоді до дружини «Мадяр». 

Надія ВІРЕНКО

The post «Вбережи себе для мене, для дітей і для України». Легендарному «Мадяру» — 51 рік appeared first on Ukrainske Slovo.

Таким був вирок окупаційного суду молодому хлопцеві з Полтавщини, який у січні 2019 року під час виходу на нічне бойове чергування потрапив у ворожий полон під Горлівкою.

За сфабрикованими свідченнями його звинуватили у «спробі захоплення влади». 

Та після повернення на рідну землю йому довелося пройти чимало поневірянь, перш ніж удалось відновити справедливість, йдеться в офіційному повідомленні Офісу Військового омбудсмана.

…Станіслав підписав контракт зі Збройними Силами у 2017 році, одразу після досягнення повноліття. Служив кулеметником. Та коли військовослужбовець  перестав виходити на зв’язок, частина оголосила його особою, що самовільно залишила підрозділ.

Перебуваючи в полоні, хлопець пройшов через допити, катування і так званий «суд» окупаційної адміністрації.  

У серпні минулого року хлопця звільнили під час обміну. Попри офіційно підтверджений факт перебування в полоні, військова частина відмовляла йому у скасуванні статусу СЗЧ. Через це він не міг відновити військовий квиток, оформити 90-денну відпустку й отримати виплати, передбачені за час перебування в полоні. 

 «Я звертався до різних органів і отримував лише відписки. Після полону необхідно було лікувати спину й коліно, пошкоджені зуби, займатися з психологом. Поки перебував у реінтеграційному центрі, це було безплатно. Але для подальшого лікування я не міг отримати направлення з частини. Держава визнала мене військовополоненим, а військова частина — ні. Це абсурд», — розповідає Станіслав. 

Тоді він подав скаргу до Офісу Військового омбудсмана. 

«Найскладніше у цій справі було відновити хронологію подій 2019 року. Військова частина, в якій служив Станіслав, після повномасштабного вторгнення була розформована. Її особовий склад і документацію передали до іншого підрозділу. Ми знайшли копії службового розслідування про його зникнення і співставили дані з інформацією СБУ про полон. Передали всі матеріали новій частині та вказали на виявлені порушення. Після цього частина визнала безпідставним подання в СЗЧ і скасувала цей статус», — пояснює заступник начальника управління проведення перевірок Вадим Приймак, який відновив порушені права військовослужбовця. 

Тож Станіславу зарахували перебування в полоні як проходження військової служби та видали наказ про виплату грошового забезпечення за весь період неволі. Наразі він очікує на відновлення військового квитка, направлення на лікування і оформлення документів для подальшого звільнення з військової служби.

«Шість із половиною року я «був у СЗЧ». Ці роки мого життя просто викреслили. Військова частина майже рік мене ігнорувала. Після моєї останньої скарги до Офісу Військового омбудсмана питання вирішили за чотири дні. Для мене це важливо не лише через можливість отримати виплати і пройти лікування, а передусім через визнання правди про те, що мені довелося пережити», — говорить Станіслав. 

Ганна ВОЛКОВА

The post Полонений, а не дезертир. Вйськовому з Полтавщини знадобився ще рік, щоб відновити справедливість appeared first on Ukrainske Slovo.

Зрештою, поновитися на службу вдалося всього за чотири дні завдяки спрощеному алгоритму в Армія+.

Про це військовослужбовець 23-го штурмового полку «Р.У.Г» 2 корпусу «Хартія» Національної гвардії України розповів у коментарі.

— Спочатку я пробував через суд перевестися, як і всі робили до цього нововведення. Чекав пів року на рішення суду, але це було дуже довго, неефективно.

А потім з’явилася ця можливість завдяки спрощеному механізму через рапорт в Армія+ — й усе стало набагато простіше, — сказав він.

Завдяки новому алгоритму те, що не вдавалося вирішити близько шести місяців, вдалося всього за чотири дні.

— Оцей механізм поновлення зайняв менше ніж тиждень, усього п’ять чи навіть чотири дні. Дуже швидко все відбулося — рапорт розглянули і затвердили за чотири дні.

Тепер так само вже робить мій побратим, який на моєму прикладі побачив, наскільки це просто, зручно і швидко, — розповів військовий.

Для повернення на службу «Мафія» обрав 23-й штурмовий полк «Р.У.Г» 2-го корпусу НГУ «Хартія», до якої хотів потрапити від самого початку.

У частині не лише оперативно відреагували на звернення військовослужбовця, але й урахували його побажання щодо майбутньої посади.

— На попередньому місці служби я був пілотом «Мавіків», займався розвідкою, а потім скидами, хотів займатися FPV, але не давали. Тому і в «Р.У.Г» я хочу стати оператором безпілотників, виконувати завдання з розвідки, — повідомив «Мафія».

Тож майбутню посаду для військового обирають з урахуванням його побажань на підставі співбесіди з майбутнім командиром.

Також у бригаді забезпечили проходження для бійця двотижневого курсу підготовки і так само двотижневого злагодження в підрозділі.

— Родом я з Вінниці, але 15 років прожив у Києві. До служби був студентом, навчався на IT. Працював адміністратором у клубі, потім служба.

Рішення піти у СЗЧ було імпульсивним — пішов у відпустку і просто залишився дома. Тепер настав час це виправити, — пояснює військовослужбовець.

Він переконаний, що новий спрощений механізм повернення на службу після самовільного залишення частини — шанс, яким не можна знехтувати.

Це наочно засвідчує його особистий досвід повернення на службу за чотири дні після марної шестимісячної судової тяганини.

Тож «Мафія» закликає інших військовослужбовців, які зараз перебувають у СЗЧ, не зволікати.

— Звісно, повертатися, як же інакше. Тут вам точно дадуть роботу, яку ви хочете виконувати, — підсумовує «Мафія».

До речі,повернутися на службу можна за спрощеною процедурою через застосунок Армія+ з можливістю обрати новий підрозділ.

Програма діє для військовослужбовців Збройних Сил України, Національної гвардії та Державної спеціальної служби транспорту, які самовільно залишили частину до 12 червня 2026 року. Скористатися нею можна до 20 вересня 2026 року.

Подати рапорт можна безпосередньо в застосунку Армія+. Після повернення військовослужбовцю відновлюють усі види забезпечення, а протягом шести місяців його не можуть перевести до іншої частини без письмової згоди.

Якщо не скористатися програмою до 20 вересня, право самостійно обрати підрозділ буде втрачено, а повернення до служби відбуватиметься через батальйони резерву та судові процедури.

Детально про умови повернення із СЗЧ читайте за посиланням.

Антон ПЕЧЕРСЬКИЙ

The post Спроби «Мафії» в суді були марними пів року, а спрощений алгоритм в Армія+ допоміг повернутися із СЗЧ за 4 дні appeared first on Ukrainske Slovo.