Так і поніс він із собою жіночу гірку образу

0
35

У грудях млоїло. Якась тривога, немов ящірка, крутилась неподалік і не хотіла полишати. Це було якось незвично. Фросині захотілося вийти в садок і на вітрі розчесати волосся. Як колись у молодості. Аж засміялася — ну й дивина. Сто років не чесала у саду волосся. Та й від розкішної коси залишилась худенька гулька…

Зазвичай у Фросини надвечір болять ноги. Не знає, куди й покласти. Молоденька лікарка, яку чомусь називають сімейною, хоча сім’ї у неї в Зозулинцях не було, якось прийшла до неї додому і прискіпливо почала розпитувати, коли та як хворіла, чим лікувалась. Смішна, невже так просто розповісти чужій дитині, нехай і лікарці, про своє те далеке, давнє. А ноги, так ходити їм довелося цим світом довго… Але що із серцем, чому так тривожно, як перед великим вітром, що ладен рвати дах її благенької хатини? Ковтнула пігулку, що її радила ота «сімейна», та й погасила світло, нехай уже швидше світає. Незчулася, як посіріло, півень розбудив ранок. Чи здалося, чи й справді хтось клямку торсає? Поки відчиняла засув, Грицько, розсильний із сільради, уже виводив свого велосипеда з обійстя. «Я того, тітко Фросю… — замовк, немов завагався, говорити чи ні. — Ну, щоб знали, — дядько Степан померли…»

Вона чекала цієї темної, мов хмара, звістки. І страшенно боялась її почути. Казали ж у селі — вже не виходив він із хати, хоча пригріло весняне сонечко. Ходила туди, на його куток, сестричка із Червоного Хреста, доглядала Степана. А вона, Фросина, жодного разу так і не переступила за той поріг. Грицько поїхав, а жінка важкими, болючими, немов будяків до п’ят приклали, ногами подибала до хати. Цокав старенький будильник. Раптом згадалося вечірнє бажання розчесати в саду волосся. Збагнула — то Степан із нею прощався перед своєю останньою далекою дорогою… Згадав її молодою. І зайшлася таким плачем, як тоді, у гірку свою пору…

Вони кохалися. Біля старої верби над ставом, що ховала їх від усього світу. Здибалися під копицею сіна на леваді у Фросининому обійсті. У ліску, що підступав до села. А ще обоє гарно співали. У гурті молоді на сільських оказіях, весіллях, та й просто «на пеньках», де збиралися на посиденьки, їхні два голоси вирізнялися з-поміж усіх. Обоє були такі юні: Фросі ледь 16 виповнилось, Степан трохи старший. Мати взяла її влітку скиртувати солому від комбайнів. Ось там, біля скирти, якось дівчина відчула нудоту і непереборне бажання з’їсти скоринку чорного хліба з часником. Валя, подружка, поділилася окрайцем, ще й сала шматочок врізала, а тоді аж зблідла від здогадки: «Ти, часом, не того?» Що справді «того», стало відомо дуже скоро. Нікому зізнатися в тому Фросина не могла. Батько був дуже суворий і важкий на руку, а мама його теж побоювалась. Тому сподіватись на підтримку в сім’ї марно. Увечері, як здибались зі Степаном, зі слізьми обняла коханого: «Дитя у нас буде…» Відтоді їхні зустрічі стали нечасті — хлопець її уникав. А коли мати запитала: «А ти що, на проводи з дівчатами не йдеш — Степана в армію беруть?» — зрозуміла, що залишилась зі своєю бідою сам на сам.

Допомогла Валюшка. У неї в райцентрі була знайома проворна тітонька, яка удома підпільно «допомагала» жіночкам. Ніхто не казав Фросі, що буде так боляче, страшно і соромно. Удома злягла з температурою. Мати прикладала їй мокру хустину до чола, а про те, що дівчина на межі між життям і смертю, і гадки не мала. А на ранок треба було йти скиртувати. З поля Фросину відвезли до лікарні. Було це пізнього літа, а повернулася сивої осені. Те, що у неї не буде дітей, сприйняла якось байдуже. Мовчки вислуховувала й батькові нарікання. Вийшла на легшу роботу — у тракторну бригаду їсти механізаторам варити. Це була зовсім інша Фросина: із веселої та дзвінкої стала мовчазна, відсторонена, немов спостерігала життя збоку, наче воно її не стосувалося.

А Степан, повернувшись із армії, невдовзі оженився. Оселився на «восьмому номері» — так у них чомусь називався куток на околиці села. Завели там хазяйство. Якось у магазині Фрося побачила його дружину з випнутим під кофтиною животиком — на порі була. Після того нарешті згодилася на заміжжя — Данило, колгоспний механізатор, давно упадав за дівчиною. Пішла за нього не з любові, швидше, з бажання втекти від одвічних батькових нарікань і маминої скорботи.

Данило виявився хорошим чоловіком — майстер на всі руки, господар. За ним, мов за міцним муром, була. Жодним словом не дорікнув, що з жінчиної вини діток їм Бог не дав. На чужих молодиць не задивлявся. Але й свою в любові не купав. Жили спокійно. Її душа звикла до того, як звикає людина до прісного хліба, коли немає здоби. Якось погожого дня Фрося вийшла на леваду. Світило таке сонце! В озерцях відбивалися пір’їсті хмаринки. Від небесної блакиті заболіли очі. І так згадалася та її молода весна зі Степаном, так защеміла душа… Захотілося пройтися по воді босоніж. Тепла захотілося… А тільки ступила на те плесо, так і обпекла вода, холодна, мало не крижана! І все стало на місця, і пішло життя далі звичною колією.

Вони зі Степаном, хоча й жили в одному селі, але ніколи зблизька так і не бачилися. А здалеку… Колись попросила Валю: «Давай пройдемось тим «восьмим номером». У палісаднику висапувала бур’ян жінка, чоловік ремонтував у дворі мотоцикл, поруч гралося дитя. Більше туди не ходила.

А зустрітися довелося через багато років. Їх обох безжально пошматувало життя. Важко хворіючи, помер Данило. У армії загинув Степанів син, не витримала того дружина і наклала на себе руки. На старості обоє залишилися самотні. Фросина пам’ятає, як приходив він до неї. А от що казав, не пригадує. Була, немов у тумані. Здається, просив вибачення, казав, що їм би зійтися. Виходить, сватався. А її тоді накрила хвиля несамовитого розпачу. Виказувала, як могла, била словами, мов прутом, — за сплюндровану любов, за дитя ненароджене, за здоров’я загублене. Він уже вийшов за ворота, зіщулившись, а вона все жбурляла вслід той свій дикий гнів. Так і не пробачила. Так і поніс він із собою жіночу гірку образу.

…Наплакавшись, Фросина святково вбралася, немов до церкви, і пішла на «восьмий номер»: «Я нарешті тебе простила, Степане…»

Ганна Бойчук,
Запорізька область