Захотілося четвертого щастя, яке почав шукати на дні чарки

0
58

Сталося це ще за тих часів, коли за 50 копійок можна було купити три буханці чорного хліба. «Не хлібом єдиним…» — жартома сказали одне одному новоспечені вчителі трудового навчання Степан і Стася та віддали 50 копійок, отриманих на здачу у віконці залізничної каси, за лотерейний квиток. Учорашні студенти мали от-от побратись і їхали в гості до Степанових батьків.

Коли ж у газетах опублікували таблицю з виграшами, очам своїм не повірили: номер їхнього квитка стояв точнісінько навпроти… автомобіля! Так у молодого подружжя, яким стали Степан і Стася, з’явилося перше щастя.

Другим було призначення на роботу в те село, де жили батьки хлопця. Маючи власне авто, молодята могли їздити до них хоч щодня!

Батько Степана — механізатор широкого профілю, а ще — токар, слюсар, зварник… Словом, майстер на всі руки. Саме він і подарував синові з невісткою третє щастя — звів для них будинок, та не простий: із мезоніном, на два поверхи. Туди молоде подружжя і принесло з пологового будинку свого первістка.

Степан і Стася жили в мирі, викладали в місцевій школі, ростили-виховували своїх діток. Одне на двох кохання, двоє діток рідних сонечок і три щастя — хіба мало?

Виявилося, замало. На початку дев’яностих захотілося Степанові четвертого щастя, яке почав шукати на дні чарки. Шукав-шукав, але так і не знайшов. Педагогічний колектив, в якому пропрацював, уважай, півжиття, як не шкода було, а таки розпрощався зі Степаном Миколайовичем. Дружина Анастасія Іванівна пішла зі школи із власного бажанняя — соромно було за чоловіка перед учнями та колегами. Сімейний дохід зовсім змізернів, і Степанів батько поспішив на виручку — перейшов працювати у газове господарство. Там платили чи не найвищу в районі зарплату. Совісність і безвідмовність слюсаря із золотими руками відразу ж оцінили, незважаючи на те що був уже пенсійного віку.

Синові ж батько купив конячину — господарюй удома, заготовляй корми худобі та свиням. Той трохи поїздив гужовим транспортом, а далі закомизився: досить мені копирсатися в гною, хочу між люди! Поміркував тоді старший і вирішив поступитись своїм місцем синові. На той час безробітних були сотні, а в газовому господарстві платили регулярно.

Степана взяли: гадали, який батько, такий і син. А він, якийсь час потрудившись по-людськи, не втримався й знову запиячив. Умовляли його не тільки рідні люди та колеги, а й начальство, та де там! Мати ж справу з газом питущому вкрай небезпечно. Звільнили й звідти…

Осів знов удома, переймаючись лиш однією проблемою: де дістати чергову порцію оковитої? Їздив до райцентру, де жив його шкільний товариш — чи не єдиний, хто ще жалів Стьопу, якщо піднесену чарку горілки можна назвати жалістю…

Стрілися ми якось у рейсовому автобусі, що віз людей до містечка, і я поцікавився: де ж той автомобіль, якого вони зі Стасею виграли в лотерею?

— Їхав я колись, так сказать, під мухою, так мене дорожній патруль зупинив, — хизуючись, голосно заговорив Степан, — сів до мене в машину даішник і каже, що, мовляв, п’яний ти, треба тебе наказати… А я йому: не треба мене наказувать, ти водить умієш — на тобі ключі й забирай цю машину! Всьо! Як прийшло, так і пішло!

Степан нетверезо розсміявся, а мені тієї миті спало на думку, що то він своє перше щастя віддав. Другого — улюбленої роботи — позбувся ще раніше. Дружина з дітьми виїхала до своїх рідних, а батько, золотий Степанів Батько (тільки так можна його писати), передчасно помер від туги, якої завдав йому син.

Матір забрала до себе наймолодша донька, батьківське дворище продали. Тільки будинок, де жила родина Степана та Стасі і якому колись по-доброму заздрило все село, стоїть тепер порожній. Чекає на Стасю або дітей і старішає на очах, мов людина, котру спіткало горе. Добротний будинок із білої цегли, викладеної візерунками, третє Степанове щастя, котрого, як і попередні, він не оцінив…

Леонід ЧУБКО,
с. Савинці
Рокитнянського району
Київської області