Парубок замінив маму і тата для чужих дітей

0
88

Парубок замінив маму і тата для чужих дітей
– Алло… Вибачте, мені потрібен Богдан. Я  по оголошенню знайомств. Воно мене вразило…
Той, кого назвали Богданом, поняття не мав, про яке оголошення йде мова, але підтримував розмову. Вікторія (так назвалася незнайомка) розказала трохи про себе. Її голос хлопця заворожив. Цікаво побачити, яка вона? Богдана не стримало навіть те, що Віка на вісім років старша.
Напарники-комп’ютерники з цікавістю слухали цей діалог, а коли хлопець поклав трубку, майже в один голос випалили:
– Ну що? Як дама? – друзі по-зрадницьки переморгнулися: – Це ж  ми зареєстрували тебе у «Службі знайомств»! По приколу. Тоді добряче врізали.
Зустріч на каві перевершила всі сподівання Богдана. Він боявся побачити тридцятирічну даму, обтяжену проблемами і кілограмами. А прийшла мініатюрна худенька чорнявка. Поруч з нею він геть не почувався малоліткою. Розповіла, що живе із сином і донькою. Куди подівся чоловік, незручно було питати, а вона не сказала.
…На роботі стали помічати, як Богдан майже щодня в обідню перерву кудись зникав. Повертався щасливий, веселий, навіть не треба було питати, де був. Закохався!
– Синку, вона тебе використає й викине! Ти геть не знаєш жінок. Хочеш світ собі зав’язати у двадцять один рік? Краще візьми ножа і заріж мене, щоб я не бачила цього позорища! – кричала мати і обіцяла, що перепише квартиру на чужих людей.
Та закоханий по вуха син її не чув. Грюкнув дверима і з тиждень навіть не дзвонив. Коли маму розбив інсульт, прийшов до лікарні, плакав, цілував нерухомі руки. Тієї ж ночі її не стало…
Після похорону Богдан  перебрався до Вікторії. Коли минуло сорок днів, завів розмову, що треба було б одружитися. Але щаслива жінка  чомусь не хотіла.
– Сонечко моє, хіба нам так погано? Без штампу в паспорті ти мене будеш менше любити? – муркала йому на вушко.
Виявилося, Віка ще з колишнім своїм заміжжям не розібралася. Не можна їй під вінець, бо на спадщину колишнього чоловіка право втратить. А Ганнуся й Стасик і так називають його татом. Спочатку  хлопцеві дивно було чути це слово з дитячих вуст. Він – і тато… А потім звик, ніби завжди так було. Подорослішав відразу, змужнів. Почав крутитися на двох роботах, бо треба  було годувати сім’ю. З друзями спілкувався все рідше. А через трохи геть пішов з роботи. Знайшов іншу, ближче до хати.
…Коли зустріли Богдана років через сім у місті, не впізнали. З молодого хлопа став сорокарічний чоловік, замучений, недоглянутий і геть розгублений. Ледь затягли у найближчу кав’ярню на каву. Та розколоти на відверту розмову не вдавалося навіть при допомозі коньяку. Бодя рішуче відставляв рюмку убік:
– Хлопці, я не можу! У мене діти…
– Чого тільки у тебе? У них мати ще є.
І тоді його прорвало. Жадібно ковтнув коньяк, відсьорбнув гарячу каву, щоб прогнати клубок, що підкотив до горла:
– Нема у них ніякої мами… Віка поїхала в Італію п’ять років тому. Діти зі мною. Приїжджала тільки раз, покрутилася з пів року і знов чкурнула. Якби не моя бабця, не знаю, як би справився. Вона за ними наглядає, як мене немає, навчила молитися. Я працюю тільки в нічну зміну, бо бабця удень з ними не справиться. Доньці вже дванадцять, синові десять…
– А мати гроші хоч висилає?
– Висилала. Вже давно ні слуху ні духу. Кажуть, Віка там, в Італії, дитя від сеньйора народила.
– А ти що? Будеш далі чужих дітей няньчити? Бодю, не гроб себе. Вони  тобі ніхто. Для того інтернати є. Чи ти їх усиновив?
– Ні. Хіба це щось міняє? Хлопці, не можу я… Прийшов якось, двері в дитячу привідчинив, а донька стоїть на колінах перед іконкою і молиться: «Боженько, зроби так, щоб тато не віддав нас  в інтернат».
…Віка таки приїхала зі своєї Італії десь через рік після цієї зустрічі. Про дитя, яке народила там, – ні пари з вуст. Спали у різних кімнатах, як чужі. Зранку заварила італійську каву й покликала Богдана на сніданок:
– Треба поговорити… Що, зневажаєш мене? Але ти не був у моїй шкірі! Не можу я зараз повернутися, просто не можу. І дітей забрати поки немає можливості. У мене там невеличкий бізнес. Все складно.
– Твій сеньйор не знає, що вони у тебе є? Чого ж не призналася дітям, що у них в Італії братик народився?
– Звідки знаєш? Луцьк і справді велике село…
– Татку, хай вона їде звідси! І без неї проживемо, – на порозі кухні стояла донька. – І подарунки свої можеш забрати!
Через тиждень Віка знов відлетіла в Мілан. Поплакала трохи дорогою до Львова, та й по всьому. На неї чекав сеньйор і подароване ним кафе. А в маленькій кімнатці луцької багатоповерхівки дівчинка вклякла перед іконою й тихо шепотіла: «Господи, не забирай у нас татка»…
Ніна РОМАНЮК