Прощаюся з тобою

0
97

Коханий! В юності розійшлися наші дороги. Ти вибрав іншу. Я поважаю твій вибір. Але… кохаю тебе.

Виросли наші діти. Вже скоро будуть онуки. Я… кохаю тебе. Я живу з почуттям нерозділеного кохання, ти — з почуттям провини. Не треба. Не картай себе. Ти ні в чому не винний. Не винний, що без тебе я бачила, як танули сніги і буяли біло­пінні весни. Без тебе половіли жита й одягалась у казкові осінні шати природа. Без тебе так довго і так швидко летіли літа…

Одне тільки маю спитати тебе: коханий, чому, лишаючи мене саму на перехресті життя, ти не зробив так, щоб я забула тебе? Чому сам не забув мене?

Небагато я хочу. Хоч іноді побачити тебе, хоч іноді поговорити. Хоч раз у житті, на хвильку, уткнутися обличчям у твої долоні й забути про все на світі…

Я можу підійти до телефона, набрати номер і почути твій рідний голос. Ні. Можу поїхати і побачити тебе. Ні. Можу зробити крок назустріч тобі. Ні. Я боюсь, що ти не витримаєш і зробиш крок назустріч мені. Ми обоє порядні люди, ми не можемо завдати болю своїм близьким. Я вчиню інакше. Я відступлюсь. Я попрощаюсь із тобою.

Без тебе приходять ранки. Я вмовляю себе: «Вставай. Треба жити». Без тебе котяться дні. Я вмовляю себе: «Я живу». Без тебе на землю опускаються ночі. Я радію: вночі можна не жити. Можна пірнути у небуття сну.

Я без тебе стрічатиму старість. Як боляче. Як порожньо. Як самотньо, коханий…

Олена І.,
Хмельницька область