Нерідний син

0
79

Читаю розповіді про щасливі родини і радію за них. Люди розуміють ціну справжнього сімейного щастя.

А в мене складається не все гаразд. Ось уже три роки, як одружена вдруге. І чоловік, і я пройшли тернистою стежкою незгод і непорозумінь за першого шлюбу і, здається, знайшли нарешті щастя. Покохали одне одного, одружилися, маємо свій дім. Народився у нас синок. Але я не почуваюся щасливою.

Почала помічати неприязнь чоловіка до мого старшого сина. І день у день вона дужчає. Почав чіплятися до пасинка за будь-яку дрібничку й карати. Мені здається, неприязнь переросла у нього в якусь тупу ненависть до нерідної дитини.

Спільне наше дитя і вередує, і не слухається. Нічого. Цілує, балує. А нерідного сина наче й ім’я забув. Тільки принизливими прізвиськами його називає. Штурхає іноді дитину так, що в мене серце кров’ю обливається…

Пробувала заступитись — зчиняється сварка. З болем пригадую його слова, коли одружувались: «Любитиму тебе й твою дитину… Усиновлю дитя».

Забулося. Хлопчикові шість років. Тихенький, заляканий. Не по літах дорослий. Якось мені каже: «Мамо, тато все сердиться. А я ж і читати, і писати вже вмію, і в магазин ходжу, й гроші вмію лічити, знаю, скільки здачі треба…».

Рознервована якось була, крикнула на сина. Забився десь у куток, і не видно. Придивилася — плаче. Хоче, щоб батько не помітив, бо і за те лаятиме. Я до нього, а він: «Віддайте мене бабусі, бо я сам утечу…».

Стає хлопчик замкнутим, нервовим. Помічаю, інколи намагається викрутитися, вигородити себе, щоб не одержати паска… Чоловік виховує так: його слово закон, своєї думки дитина не повинна мати. Якою ж людиною виросте син?

Думала якось забрати дітей і виїхати кудись. Сама хіба не виховаю? Та кохаю чоловіка. Отак і живу між двох вогнів…

Оксана А.,
Миколаївська область