Привіт від Олександрівни

0
53

У народі кажуть: купуй не хату, а сусідів. У цих словах вивірена роками мудрість. Змалечку знала, що сусіди бувають ближчими за родичів. Радість чи горе — добрі сусіди поруч: співчувають, співпереживають. Взаємодопомога вважалася звичною справою. Часом і дітей не ділили на своїх і чужих — усі зростали на одній печі.

Все це згадалося, коли нам із чоловіком довелося у місто переїздити. Хоча до душі й припала одна з квартир, не квапились її купувати. Поговорили з бабусями, які зазвичай сидять біля під’їзду. Ніби все гаразд, але я чомусь вагалася. Вирішила ще раз розпитати конкретно про мешканців квартири, сусідньої з тією, яку ми облюбували.

Цього разу на лавочці сиділа лише одна жінка пенсійного віку. Підсіла до неї. Поговорили про те, про се, а потім я й запитала про своїх можливих майбутніх сусідів. Моя співрозмовниця трохи дивно на мене глянула і тихо мовила: «Гарні сусіди». Як не намагалася її розговорити, більше вона нічого не сказала.

Невдовзі ми вселилися в нову квартиру. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що моя співрозмовниця біля під’їзду і є нашою сусідкою, та ще й моєю землячкою. Вона, як і я, звикла до сільського укладу життя, де сусіди — близькі люди. Так у нас і повелося: спечу щось смачненьке, занесу бабусі, а вона моєму синочкові цукерок передасть — «від зайця». Кажу їй: навіщо ви клопочетеся? А вона у відповідь: як же я вас із квартири без гостинчика відпущу? Ось так у нашого сина з’явився зайчик, який постійно передавав солодощі, мандаринки, подарунки на Миколая, день народження…

Спливали роки. Олександрівна (так усі зверталися до моєї сусідки) після смерті чоловіка на свою малу батьківщину вже не їздила, роки давалися взнаки. А я, їдучи до батьків на Полтавщину, завжди подумки передавала привіт її рідній Мокіївці. А потім жартома звітувала перед Олександрівною, мовляв, привіт від вас передати не забула. Сусідка відразу веселішала, розповідала про своє минуле сільське життя, про родину…

Коли у її життя непрохано ввірвалася підступна хвороба, злетілися діти. Доглядали, виходжували, але хвороба не відступила.

Я саме гостювала у батьків. Мені наснилася Олександрівна, а вранці зателефонувала її дочка: «Мамі дуже погано, просить, щоб ви приїхали». А я за 300 кілометрів од неї! Попрощатися не встигла…

Я й тепер, як і колись, завжди передаю селу вітання від Олександрівни.

Олена КАРБАНЬ