Рік любові — ще одне подароване життя

0
46

Вони обоє жили в Миколаєві, та велінням долі їх звело у невеликому степовому містечку на чужому весіллі. Віктор звернув на жінку увагу ще біля ЗАГСу — з-поміж гостей вона виокремлювалася не лише вродою та елегантним одягом. До неї тулилися дві гарненькі дівчинки у білих платтячках та з великими бантами.

Під час урочистої реєстрації шлюбу племінника його погляд сам по собі повертався до вродливої незнайомки. А в неї на обличчі відображалася ціла гама почуттів…

За столом познайомились. Людмила після закінчення Харківського інституту культури працювала в обласній бібліотеці ім. Гмирьова, її донькам було 7 і 5 рочків.

«Щасливий ваш чоловік, що має таких красунь», — зауважив Віктор. Людмила на те промовчала.

— А я сам як палець! Так уже склалося. Дітей дуже люблю, радів, що в нас із дружиною буде маля, але вона не захотіла народжувати. Як потім з’ясувалося, просто не збиралася зі мною жити…

Людмила уважніше придивилася до чоловіка: чорнявий, великі сірі очі випромінюють доброту. Делікатний, привабливий і костюм йому пасує.

Проговорили весь вечір — їм було цікаво вдвох.

Через кілька днів Віктор розшукав її в бібліотеці. Відтоді почали зустрічатися. Запросив Людмилу до себе. Гадала, побачить незавидне холостяцьке помешкання, однак була приємно вражена — охайне житло, смачна вечеря. Правду кажуть, що можна багато чого взнати про людину, побувавши в її оселі. Книжки, ще книжки, диски із записами улюблених виконавців. Показував їй фотографії, розповідав про родину. Згадав про службу в Афганістані, але продовжувати тему не став. Вочевидь, пекли йому ті спогади.

Одного дня Віктор зателефонував і запропонував Люді разом сходити в гості до друга, відзначити народження сина. Подякувала, але відмовилась, бо погано почувається. За півгодини він дзвонив у двері її квартири. Люда відчинила. Була бліда, притримувала халат біля горла.

— Що з тобою? Де болить?

Кинувся до неї й побачив, що шия та руки жінки в синцях…

— Хто це зробив?

Люда мовчала, схиливши голову. Їй було соромно зізнатися, що то сліди розправи колишнього чоловіка.

На перший погляд Ігор був нормальною «цивілізованою» людиною. Прожили разом дев’ять років: чотири — нормально, п’ять — мов у пеклі. Спершу став їй нудно вичитувати за кожен крок, на його думку, неправильний. Потім виникла ревність — жорстока, безпричинна. Людмила не витримала і подала на розлучення.

Чоловік переїхав до своєї матері, та продовжував переслідувати колишню дружину. Погрожував:

— Спробуй тільки зв’язатися з ким-небудь! Побачиш, що я з вами зроблю!

І от тепер побачив, що в Люди з’явився Віктор, і знову з неї знущається.

Розповідаючи все це, Люда трималася за серце, кілька разів пила заспокійливі краплі. Віктор зірвався з місця:

— Виходь за мене! Ти ж знаєш, що люблю тебе. Буду заступником, а дітям — батьком.

Субота, день реєстрації їхнього шлюбу, видалася погідна, сонячна. У небі ані хмаринки, на серці теж.

Вже у ресторані, де святкували весілля, Люда, вибачившись, на кілька хвилин вийшла у вестибуль підправити макіяж і чомусь довго не поверталася. Віктор відчув якусь тривогу і пішов її забрати. Ступив у вестибуль і неподалік великого дзеркала побачив страшну картину: Люда стояла притиснута до стіни, закривши обличчя руками, навіть не кричала, а Ігор різав бритвою на смужки легеньку сукню, в яку вона була вдягнута, і та тут же забарвлювалася кров’ю. Колишній чоловік у нестямі вигукував:

— Ось тобі весілля! Ось тобі!

Віктор кинувся на знавіснілого нападника, так рвонув його руку, що той скрикнув од болю. Хтось викликав «швидку допомогу» й міліцію.

Коли в лікарні з Людиної палати нарешті вийшов хірург, Віктор метнувся до нього:

— Як вона? Чи дуже погано?

Лікар мовчав, придивляючись до чоловіка, не міг одразу відповісти, що стан пораненої критичний. Приголомшений горем Віктор опустився на стілець, заплющив очі, а в уяві раптом зринув епізод із далекого дитинства.

… Він ріс у гарному селі на Київщині, що розкинулося біля самої Росі. Однієї бурхливої весни річка сильно розлилась, вода діставала майже порога хати. А в кінці їхнього городу росла розлога яблуня, що родила смачні плоди. Повінь вимила її з корінням. Коли вода спала, яблуня лежала на городі, вся вкрита рожевими пуп’янками з манюсінькими зеленими листочками. Красива, але від цього було чомусь страшно.

Вітя плакав, просив батька:

— Тату, давай її посадимо, вона ж іще жива, ось пуп’янки!

— Ні, сину, не прийметься ця яблуня, бачиш — вона зломлена. Не плач, ми посадимо іншу, яка ростиме разом із тобою.

Тепер йому здавалося, що ту яблуню таки посадили. Бачив, мов навіч, як зійшлися чоловіки, обв’язали її мотузками, підняли. І вона прийнялася! Зацвіла…

Отямився від дотику медсестри. Стрепенувся:

— Що з Людою? Їй уже краще?

Медсестра заперечливо похитала головою. Була майже певна, що та молода жінка навряд чи виживе. Пожалівши чоловіка, дозволила йому зайти до палати.

Люда лежала вся в бинтах, обплутана дротами, під’єднаними до приладів. Припав до її рук, гірко заплакав — чи не вперше з часів дитинства. Шепотів: «Ти моя яблунька, ти будеш жити, цвісти…» Шепотів і шепотів, поки не вловив у відповідь ледь чутне:

— Я твоя яблунька…

… Минув рік. Лише один рік любові. Не знаю, хто сказав: «Рік любові — ще одне подароване життя», але це свята правда.

Нині Люда в декретній відпустці. Дівчатка просять:

— Мамо, купи нам хлопчика, маленького, отакісінького, — і показують руками, якого саме.

Любов МАТВІЄНКО
Миколаївська область