ЗОЗУЛІ НА РУШНИКУ

0
205

У вікні стоїть повний місяць. Наче просить вслухатись у тиху рапсодію ночі, поринути в спокій, якого прагне зболене серце. В такі хвилини прозоріше бачиш прожиті дні, що стають схожі на чисте, як перший сніг, полотно. І руки, не звиклі до спочинку, знову тягнуться до шиття, кладучи хрестик до хрестика.
Ось вони, її витвори: килим із північними оленями на стіні у спальні, ікона, барвисті дитячі подушечки для онуків, серветки, що роблять інтер’єр таким вишуканим. А ще — рушник, так схожий на її долю… Чорними нитками вишита на ньому журба жіноча і печаль материнська, а червоними — безмежна любов до дітей і до життя.
… Кажуть, біда сім’ю зміцнює, а їхнє родинне вогнище загасив перший же вітровій. П’ятирічний Вітя, пустуючи, травмував голівку, і йому довелося робити нейрохірургічну операцію. Лариса Власівна з дитиною — по лікарнях та інститутах, а чоловік із друзями — за чаркою.
У шість років хлопчик пішов до школи, бо дуже хотів учитись, але зоставався хворобливим і слабеньким.
Якось, повертаючись додому з уроків, він посковзнувсь і, впавши на спину, зазнав компресійного перелому хребта. На жаль, це сталося не випадково. Обстеження підтвердили затаєний у хлопчикових кістках безжальний діагноз.
— То був найтяжчий період у моєму житті, — пригадує Лариса Власівна Кузнецова. — Вітя лежав у гіпсовому ліжечку. Старший, Саша, закінчував восьмирічку і готувався вступати до технікуму в Одесі. Чоловік топив наше сімейне горе в оковитій…
Треба було робити вибір. І в неї вистачило мужності подати на розлучення, пережити суди-пересуди, щоб уже більше не розтрачувати душевні сили на збереження згасаючого сімейного вогнища. Вона мала зібратися для порятунку сина.
Невідступне горе блукало по закутках її домівки, самотня жінка не стуляла очей біля дитячого ліжечка. Шістдесят чотири нестерпних дні провела вона на стільцях біля дитини в ортопедичному відділенні, цілий рік носила хлопчика у двір на прогулянки з п’ятого поверху. Лікарі не вірили, що Вітя ходитиме, а вона терпіла і сподівалась на диво. Оберігаючи синові сни, вишивала ночами свої витончені полотна. Ними розраховувалася за дорогі ліки, лікарняні послуги, дарувала за увагу і чуйність лікарям. Довіку зберігатиме Лариса Кузнецова глибоку вдячність київському лікарю Миколі Серафимовичу Токарському, бо саме він вселив їй віру в те, що Віктор житиме.
Впродовж восьми років домашнього навчання хлопчик успішно опанував навчальну програму, в старших класах став відмінником, закінчив школу із золотою медаллю і вступив на стаціонарне відділення Одеського економічного університету.
Старший син Олександр чим міг допомагав мамі й братику. Сашко закінчив технікум, після першого року служби в десантниках вступив до вищого військового училища зв’язку. На четвертому курсі одружився.
Вітя після закінчення університету, як і старший брат, оселився в Одесі, де знайшов престижну роботу.
Коли Лариса Власівна вийшла на заслужений відпочинок, сини потурбувалися, щоб матуся не відчувала себе самотньою. Без особливих вагань вона продала квартиру в Звенигородці й оселилася ближче до синів. Допомагає їм тепер ростити їхніх галасливих діток.
…Таки стомилася від нічного вишивання. Тільки невтомні думки стелять удалеч цілі сувої полотна. Кортить вигаптувати весільні рушники на майбутнє, для внуків. Пов’язати ними дорогих сватів, щоб милувались її роботою та чудовими барвами національного орнаменту.
Лиш одного рушника із вишитими на ньому зозулями вона не подарує нікому. Кажуть, що зозулі на полотні — то гірка самотня жіноча доля.
А може, все-таки щаслива?..
Раїса БІЛЕЦЬКА,
м. Звенигородка
Черкаської області