Що судиться — не розгудиться

0
271

Катрусині батьки побралися в один із післявоєнних років. І лелека відразу ж облюбував їхню хату — приніс трьох синочків і донечку Катеринку. Прийде додому тато після роботи — малюки біжать йому назустріч, кожному кортить, аби його підкинули аж під стелю. Катрусю-білявочку тато неодмінно підхопить першою — єдина ж донечка. Розсипався по долівці сріблястий дитячий сміх — найдорожчі килими його не замінять…
Хто б міг тоді подумати, що мине кілька років, і в цю затишну щасливу оселю чорною блискавкою влучить горе. Не стане в дітей мами, а в чоловіка дружини — згорить, сердешна, за кілька місяців…
Катрусі лише п’яте літечко минуло, коли вона осиротіла. Як не намагався батько обігріти своїх пташат, та невдовзі зрозумів, що без жіночих рук малих не виплекати. І одного дня в їхній хаті з’явилася чужа тьотя з хлопчиком. Діти були ошелешені тим, що сказав тато: відтепер ця жінка буде їм за маму. Стояли, знічені, купкою, не знаючи, як поводитись…
Згодом вони зрозуміли: тьотя, що в них поселилася, ніскілечки не схожа на їхню маму, і відтавали душами тільки в школі, де вчительки ставилися до них справді по-материнськи.
Катя після восьмирічки пішла працювати на ферму — звісно, нелегко, але дівчині подобалося. А потім до неї прийшло кохання — несподівано, як і все найкраще в цьому житті. Варто було випадково стрітися з Іваном, як між ними зародилося тепле й безмежне, якесь аж сонячне почуття.
Коли Іванка проводжали до армії, Катря йшла, тримаючись за його міцну руку, цілувала солоними від сліз вустами і, звісно, обіцяла дочекатися. Дехто з односельців, дивлячись на них, радів: «Та й гарна ж пара! Хоч із хлопцем поталанило дівчині — порядного стріла».
Листувалися мало не щодня, потім вісточки від хлопця стали надходити все рідше — під час армійської служби часто буває не до лірики. А тут, як на гріх, до Катрусі став залицятися значно старший від неї парубок Микола.
— Ото пропонує тобі чоловік заміжжя, то йди, не гордуй, — напучувала мачуха. — Пересидиш у дівках, то ніхто не візьме. Кого чекаєш? Івана? Та він, певно, там не таку знайшов — міську та грамотну…
І так щодня. Чи переконала вона Катрю, чи дівчина справді уявила собі ту «міську та грамотну», але вийшла Катря за Миколу. Хоч і не любила його, зате сама собі господиня. А Микола виявився хорошим чоловіком, надійною опорою, хіба до такого не потягнешся душею?
Повернувсь Іван з армії — у Катрі вже мале на руках. Кликав до себе, вмовляв, переконував: не скривджу, дитя прийму як рідне. Вона й не крилася, що не байдужий він їй, усе пам’ятає. Але ж одружена. Не зійшлися — значить, не судилось. І попрямував кожен своєю дорогою…
Стрів Іван дівчину, котра покохала його, одружилися, збудували дім, виростили двійко дітей і розкішний сад. Він шоферував на молоковозі, дружина працювала обліковцем. І все було добре, тільки ж Іванові тричі на день треба було завернути молоковозом на ферму, де дояркою — Катя, Катруся, Катерина… Хочеш не хочеш — стрінеш. А що в серці діється, те й на обличчі відбивається, бо кохання, коли воно справжнє, не підвладне ні рокам, ні людським пересудам.
Катря сорок п’ять років поруч Миколи, майже піввіку. Він захворів — вона щиро піклувалася про нього, бо чоловіка було за що цінувати: любив, не кривдив, розумів її. Дружно допомагали їм сини.
Коли Іван залишивсь удівцем, селом пішла поголоска: мабуть, Катерина залишить чоловіка й зійдеться зі своєю першою любов’ю. Ні, не пішла, й думки такої не мала. Навіть після Миколиної смерті…
Але що судиться — не розгудиться. Пройшло кілька років. Іван і Катря зрозуміли: бути їм разом…
Почуття, пронесене в серцях обох від юності до зрілості, не згасло. Квітне воно, то навіщо вдруге розривати по-живому?
Діти з обох сімей поставилися до їхнього рішення делікатно, з розумінням, вже підростають внуки і мріють зустріти подібне кохання, а Іван та Катря просто щасливі…
Микола ЛУКОМЕЦЬ,
с. Деріївка
Онуфріївського району
Кіровоградської області