Метелик на долоні

0
233

Вони йшли алеєю осіннього парку, подекуди всипаною зірчастим кленовим листям. Йшли неквапно, взявшись за руки, час від часу перемовляючись. Погойдувавсь у такт їхнім крокам її старомодний ридикюль. Навіть якби вони не трималися за руки, я б зрозуміла: це — пара закоханих, у яких і думки такої не було, що один із них може піти на прогулянку, а інший лежатиме перед телевізором чи поратиметься на кухні.
Мій щоденний маршрут пролягає повз міський парк. Можна заглибитися в нього і пройтися алеями, а можна прямувати тротуаром попід каштанами. Цю пару я часто бачила, простуючи на роботу чи з роботи парком. Якось, коли присіла на лавочку перепочити, вони наблизились, і я почула:
— Олю, дивись, метелик!
Чоловік підійшов до куща і зняв із листка великого барвистого метелика. Справді дивина: осінь надворі, а тут такий привіт із літа, хоч і напівсонний, млявий. Чоловік простягнув своїй супутниці долоню з оксамитним яскраво забарвленим клаптиком. Жінка дивилася на метелика по-дитячому зачудовано. Потім обережно взяла його і легенько підкинула. Метелик спроквола змахнув крильцями і відлинув у вилиняле небо.
— Хай ще трішки політає, скільки там йому залишилося, — сказала жінка, і в її голосі чулася легка печаль. Вони провели поглядом політ метелика й рушили далі. Рука в руці, старомодний ридикюль. Він намагався триматися прямо, вона була трохи зсутулена…
Я дивилася в кінець алеї доти, доки не відчула, як на щоку скотилася сльоза. Чому так розхвилювалася? Може, тому що побачила вияв ніжності справжнього кохання? Чи через те, що сама здебільшого гуляю цим парком із подругою, а не з коханим? А може, від того, що на поношеному піджаку чоловіка я побачила кілька рядів орденських колодок і відзнак за поранення? Такі були в мого батька, котрий пройшов війну від Харкова до Сталінграда і від Сталінграда до Варшави. За найскромнішими припущеннями, ветеран мав вісім десятків літ. Його супутниця не менше…
Коли двоє закоханих молодих людей не можуть відвести одне від одного очей — це чудово. Проте ні вони самі, ні хтось інший не візьметься напророкувати тривалість їхнього щастя. Чого тільки не буває на віку! Доля, як той метелик: затиснеш його занадто сильно в долоні — понівечиш тендітні крильця, а то й погубиш ненароком.
Якось, ідучи з роботи, я зустріла в парку лише чоловіка зі «знайомої» пари. Несподівано для самої себе збентежилась. Набравшись усе-таки сміливості, привіталася, сказала, що милувалась ними на віддалі, і поцікавилася, де його дружина.
— Захворіла моя Оля… Злягла…
Я вибачилась, легенько стисла його руку. Чоловік галантно підняв капелюха на знак прощання і поволі пішов алеєю. Дерева стояли вже майже голі, і під його ногами шурхотіло листя.
Потім настала зима з її короткими холодними днями. Пробіжиш по морозу — і в тепло. Тому я довгенько не зустрічала ту пару.
Та одного дня, коли зима вже майже закінчувалася, я неквапно поверталася з роботи парковою алеєю. Сніг починав танути, з-під утоптаної стежки де-не-де виднівся асфальт. І раптом назустріч — знайома постать. Чоловік ступав твердо, але рухався повільно і тепер спирався на ціпок. Замлоїло серце від лихого передчуття. А він, підійшовши ближче, привітавсь і, випереджаючи моє запитання, сказав:
— Сам я тепер. Сам…
Видихнувши ці короткі фрази, рушив далі. Я звично провела його поглядом. До горла підкотився клубок. Треба було йому сказати щось втішне, але не існувало, певно, таких слів, які б могли розрадити цього чоловіка.
Тепер, коли мені на очі трапляється барвистий метелик, я не намагаюся його впіймати. Боюся, що пошкоджу ніжні крильця і метелик не зможе полетіти в небо…
Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА,
м. Кагарлик
Київської області