«Душу не отримаю, тому намагаюсь бодай на час купити твоє тіло»

0
191

У довгому лікарняному коридорі на тверду й до жаху незручну лавку повільно присіла дівчина. У неї був стомлений вигляд. Очі, здавалось, уже не мають кольору, а синці під ними кричали про вже не першу безсонну ніч. Вона дивилася порожніми очима на двері лікарняної палати, за якими лежав її чоловік.
СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ НА ВІДСТАНІ
Алла і Костя одружилися після закінчення інституту. Вона добре пам’ятала весілля, на якому сама обирала чоловікові дружбу — свого одногрупника та друга Максима. Натомість Костя привів Аллі дружку — подругу дитинства та однокласницю Машу. Вони тоді сподівались, що у Максима й Маші щось вийде, адже жили тепер вони в одному місті, тоді як Костя з Аллою в зовсім іншому. На жаль, старший дружба особливої уваги на старшу дружку не звернув, як і вона на нього. Тому після весілля всі роз’їхались по домівках. Через два роки Максим приїхав до Алли в гості. Він гарно влаштувався — працював у банку на досить високій посаді. Гостював недовго, а коли вже збирався їхати, запропонував Кості йти працювати до них у банк. Слово за слово, і вже через місяць Алла збирала Костикові валізи.
— Це лише на кілька місяців, — запевняв її чоловік. — Я влаштуюся, звикну до нового місця й нових людей, а тоді й ти переїдеш. А доки побачиш, як тут з роботою, можливо, переведуть у тамтешню філію, а ні — то підшукаємо тобі щось інше.
Алла погодилась. Іншого виходу не було — Макс навіть обіцяв зняти на перший час Кості квартиру, поки стажуватиметься. А потім обіцяв допомогти з купівлею житла.
Так вони й жили вже третій місяць. Костя приїжджав до дружини нечасто — весь час присвячував новій роботі. Але цього разу привіз добру новину — нарешті все стало на свої місця — його оформляли. Ще якихось чотири тижні й Алла зможе переїхати до нього. Та опинитися у тому місті Аллі довелося наступного дня після Костикового від’їзду. Авто занесло на слизькій дорозі й Костя у вкрай важкому стані опинився у лікарні. Аллу зустріла Маша, показала, де жив Костик, поїхала разом з Аллою у лікарню.
Гроші — ось те, що так було зараз потрібно, і те, чого у Алли не було. До того ж лікар наполягав на операції, мовляв, без неї Костя навряд чи повернеться до нормального життя. За тиждень усі запаси й збереження вичерпалися. Єдине, де ще можна було взяти гроші, — продати авто. Але й цього Алла зробити не могла — після аварії машину навряд чи можна було відновити, до того ж на це знову потрібні гроші.
ЗРАДИТИ ЗАРАДИ ПОРЯТУНКУ
Алла сиділа й дивилася порожніми очима на двері лікарняної палати. Хто дасть їй грошей? Просити позику в банку, де працювали Костя й Максим? Там і так дуже допомогли. Маша? Звідки в неї такі гроші? Маша теж допомагала чим могла… Все, більше йти нема до кого. Більше вона нікого не знає. А, може, попросити в Макса? Він може допомогти… Хоча б частину, хоча б не всю суму… Хоч трохи… Алла набрала номер мобільного Макса. Вона не звикла просити, але виходу не було.
Макс приїхав того ж вечора в лікарню. Алла знову невміло завела розмову про позику.
— Аллочко, — Макс відвів її від дверей за ріг і говорив тихим і таємничим голосом. — Ти просиш від мене дуже багато. Зрозумій, я не маю жодної гарантії, що колись поверну собі ці гроші.
— Максику, ти ж знаєш, я віддам, щойно все налагодиться, — молила Алла. — Я розумію, що то велика сума…
— Це лише на операцію, а потім потрібно буде ще… Зрозумій, для мене це не катастрофа, але я не звик давати гроші просто так. Хіба що я ними тобі заплачу…
— Ти мені заплатиш? — не могла збагнути Алла. — За що?
— За вихідні, які ти проведеш зі мною…
— Максе, мені не до того…
— Ти проведеш вихідні зі мною як моя дружина й отримаєш суму удвічі більшу, ніж просиш…
— Ти хочеш купити мене?
— Так, — спокійно відповів Максим. — Я розумію, що душу твою я не отримаю, тому зараз намагаюсь бодай на час купити твоє тіло.
— Ти збожеволів! — Алла різко розвернулася й пішла до палати. Неподалік від повороту під стіною стояла Маша. Вони переглянулися, але нічого одна одній не сказали.
Минуло ще два дні. Лікар наполягав на операції, до того ж терміновій.
— У вас є максимум три дні, потім навіть операція не дасть потрібного ефекту. Він уже майже два тижні без свідомості — якщо не зробити цього зараз, потім він навряд чи вийде з цього стану, — запевняв Аллу лікар.
А вона не знала, що робити. Вихід, можливо, й був, але хтось там зверху надто добре заховав від її очей. Алла набрала номер Максимового мобільного. “Твоя пропозиція ще в силі? Я згодна…”
За три години Алла йшла вулицею, щойно запевнивши Машу, що їде додому шукати гроші там. Перед нею зупинилося авто. Двері відчинилися. Алла мовчки сіла в салон. За кермом був Максим…
Алла сиділа неподалік операційної. Там був Костик і лікар обіцяв, що за кілька годин усе стане на свої місця, ще місяць-два й вони житимуть звичним життям. А поки Алла чекала. У пам’яті одна за одною спливали уривки цих двох днів, неземне відчуття бруду й ніжності, продажності й кохання, відданості й зради… Чого тільки Макс не говорив їй, як кохав її всі ці роки, як довго чекав цієї миті, як просив залишитися назавжди… А вона лише мовчала, міцно зціпивши зуби, щоб не завити від болю й ненависті, спершу до себе, а потім до всього світу… А перед очима стояв образ її коханого Костика на лікарняному ліжку.
З Аллиних порожніх очей покотилися сльози… Маша, що сиділа неподалік, лише поглянула на неї, але знову нічого не сказала. Вона розуміла, звідки взялися гроші на операцію… Після тієї підслуханої розмови вона жодного разу не бачила тут Макса.
ДОРОГА ЦІНА ЗА ДОБРІ НАМІРИ
За місяць Костик уже говорив та потихеньку рухався палатою. Алла потроху почала оживати, але тепер з’явився страх — страх перед Машею та її холодним поглядом. А ще перед Максом, який чомусь вирішив навідати Костика.
— Машуню, Максе, хочу поділитися з вами радісною новиною, — весело сказав Костя, тримаючи Аллу за руку. Маша мовчки всміхнулася, а Макс лише зацікавлено підняв одну брову, не зводячи з Алли погляду. — Аллочка незабаром народить мені спадкоємця.
— Справді? І який термін? — майже водночас запитали Маша з Максом.
— Вісім тижнів, — відповіла Алла.
— А, може, шість? — недовірливо додала Маша. — Знаєш, лікарям властиво помилятися…
— Машо, що ти маєш на увазі? — втрутився у розмову Костя.
— А ти впевнений, що це саме твій спадкоємець? — холодно озвалася Маша.
Макс різко повернувся до неї. У Алли всередині все похололо. Костя не розумів, про що йдеться.
— Костику, гроші на твою операцію не подарували добрі люди, ні. Твоя дружина їх чесно заробила, переспавши з Максом. І, мабуть, вже не вперше… Тому сумніваюсь, що це твоя дитина, — як відрубала Маша.
— Алло, це правда? — Костя не вірив почутому. Макса він, здавалось, не помічав. Алла лише ствердно кивнула головою. — Але ж це моя дитина, правда?
— Я не знаю. Лікар сказав, що термін шість-вісім тижнів, — у Алли покотилися сльози. — Тому я справді не знаю…
Костя мовчав, а Маша посміхалась так холодно й мерзенно, що Алла вже вкотре за останній місяць відчула себе на самому дні ще й з головою у бридоті.
— Алло, йди, я не можу тебе зараз бачити, — голос Кості звучав так твердо й впевнено, а сили у Алли було так мало, що вона просто не стала впиратися. Вона вийшла з палати.
Вона ще тиждень прожила в тому ж місті. Костя не говорив з нею, а врешті попросив медсестер не пускати її до нього в палату. Вона повернулася додому, в чужу квартиру, на стару роботу, от тільки без чоловіка. Він і досі залишався у тому місті, куди поїхав кілька місяців тому. Але тепер не телефонував і не приїжджав на вихідні.
Час минув швидко. Тримаючи на руках маленьку трикілограмову доньку, Алла виходила з пологового будинку. Цей маленький згорток викликав у неї лише ласкаву усмішку. Очі світилися щастям, а руки злегка тремтіли. Вона досі не знала, як колись пояснить доні, чому в паспорті досі має штамп про одруження, чому здригається й не бере слухавки, коли телефонує якийсь дядя, й чому тата поряд з ними немає…
Ярина ГОР,
Рівне.