Росла сиротою при живому батькові

0
203

Медсестра Іра поставила крапельницю Надії і присіла за свій стіл. Час від часу поглядаючи, як краплі повільно падають одна за одною, жінка згадувала своє сирітське дитинство. Від тих журливих спогадів мимоволі виступили сльози.
– Вам болить?
– Та ні… Згадала покійну маму, притулок…
– То розкажіть, на душі стане легше, – попросила Ірина і підсунула стільчика до Надіїного ліжка…
…Хоча минуло вже 40 років, Надія й досі пам’ятає той страшний день. Стояв спекотний червень. Йшли на город за село в’юнкою польовою дорогою. Мама тримала Надюшку за руку і все приказувала, що маленька доцюня – її опора на старість. Як раптом за крутим поворотом з-за посадки у куряві заревів трактор і посунув просто на них. З переляку молода жінка з дівчинкою завмерли, навіть не зрушивши з місця. За мить в очах Надюшки потемніло…
Отямившись, вона побачила у житі при дорозі закривавлену маму.
– Мамочко! – голосно закричала. Відкривала дитячими пальчиками її повіки, щоб розплющити очі, і просила: – Встань, прошу тебе…
Від дитячого вереску, що роздирав душу у спокійному полі під блакитним небом, здригнулися інші жіночки і кинулися бігти до стежки. Картина, яку вони застали, холодила душу.
Надюшка пам’ятала, як бабця, голосячи на все село, все ближче підштовхувала її у спину до домовини: «Підійди, поцілюй свою мамочку! Останній раз поцілюй». Але Надя впиралася, боялася підходити близько до труни – вірила, що в ній лежить якась чужа тьотя з синім побитим обличчям. Так і не підійшла…
А далі їхня велика сім’я вчилася жити без мами. Старші чотири сестри-старшокласниці щоразу відганяли її від себе, коли хотіла вмоститися до них на коліна чи просилася на город, бо й собі бралася полоти грядки, як це робила при мамі.
– Чого лізеш?! – кричали. – Всі бурачки повиривала! О, глянь, вже й моркви нема. От, мала зараза! Геть звідси! – шипіли, як зміюки.
– Тепер тебе ніхто не буде любити! А то, диви, цяця в мами знайшлася! От побачиш, і тато не буде з тобою панькатися, – злорадно посміхалися.
Це тепер Надія, повертаючись у минуле, зрозуміла, що мама дуже хотіла народити п’яту дитину. Чи бабця розповідала, чи ті самі сестри (вже й не пригадає), що коли мама завагітніла нею, батько, дізнавшись, гонився по хаті, як смерч.
– Збудь ту дитину!
– Не буду брати гріха на душу. Ніколи цього не робила – і тепер не буду, – мама від страху перед його кулаками тремтіла, як осика, але стояла на своєму.
…Після маминої смерті минуло майже два місяці. Одного дня після Спаса до хати зайшов чорний, як хмара, батько.
– Надько, збирай, що там маєш: одежу яку, взувачки. Поїдемо в город.
– А чого в город? – у передчутті радісної новизни наївно заплескала в долоньки.
– Ох, ти ж, нелюде! – бабця заголосила, заламуючи над собою руки. – Таки надумав дитини позбутися! Не віддам! – бабця, здавалося, усім тілом затулила від батька. Та він схопив малу за рученята і боляче вирвав з міцних обіймів.
– Закрий, стара, писок! – грізно блимнув очима. – А то й тебе запру в інтернат!
Надюшка ще за хвірткою чула, як у хаті голосила баба. Посадив малу в коляску мотоцикла. Боляче сік в обличчя дрібненький дощ, ніби у «жидівські кучки», аж рученята скоцюрбилися від холоду.
– Дівчата! – гукнув до сестер. – Йдіть прощатися з Надькою!
– Ану її!
Сестри так і не підійшли до переляканої Надюшки: одна мила посуд, інша збиралася на репетицію до школи, третя – до подружки, четверта – ще кудись…
Завіз батько Надюшку у дитячий інтернат, де вона мала жити і вчитися. Прощаючись, присів перед нею навшпиньки і погладив її біляву голівку тремтячою рукою:
– Ну… – не міг знайти потрібних слів, очі його були лагідні і зажурені. – Слухайся вчительок… Я скоро приїду… – різко встав і пішов швидким кроком до дверей, на ходу витираючи скупу чоловічу сльозу. Надюшка, усвідомивши, що вона сама-самісінька на цьому світі, закричала не своїм голосом. Але батько не озирнувся. Довго стояла посеред великого темного коридору і витирала свої гіркі сльози маленькими кулачками…
В інтернаті Надія виросла. Час від часу її навідував батько, вже старшою стала помічати, як з кожним приїздом він постарішав. Забирав на канікули додому, сестри її сторонилися, щоразу кололи прикрим «дєтдомовська», обзивали іншими бридкими словами. Спочатку її боронила бабця, жаліючи свою «сиротинку», але через кілька літ її не стало. І вже після восьмого класу Надя лише зрідка навідувала рідну хату.
Єдине, з ким пощастило у житті, так це з чоловіком. Якось на танцях для студентів педучилища, де вчилася, та політеху вона познайомилася з Петром. Не подивився, що інтернатівська, що сирота, що не має і вісімнадцяти. Покликав заміж. У новій родині її полюбили і брати та сестри, і свекри. Їй було затишно у чужій сім’ї, як ніколи раніше вдома. Петро допомагав у всьому, а коли народила йому двох синів, сяяв від щастя. І хоч живуть у селі, щороку їздять разом на курорти.
І ось недавно, вперше за 40 років, дали про себе знати сестри. Звідки дізналися її адресу, навіть не здогадувалася. «Приїжджай, батько сам живе, певно, буде вмирати», – ось усе, що написали.
Відразу ж поїхали з чоловіком у її рідне село. Цілу дорогу мовчали. Петро, відчуваючи її гнітючий настрій, не надокучав запитаннями. А вона все думала-гадала: який тепер батько, які сестри – Люся, Таня, Зоя, Наталька? І ось вона їх побачила, коли зайшла на рідне подвір’я. У сутулій худій жінці впізнала старшу, Люсю, здогадалася, що висока повновида – Таня, а низенькі «бочечки» – то Зоя і Наталька. Усі вони, побачивши, з якої машини виходить їхня «дєтдомовська» Надька і який доглянутий чоловік йде поряд з нею, аж роти порозкривали від здивування. Але за мить їхня заздрість обернулася на зневагу та гнів.
– Батько в хаті, – навіть не привітавшись, зміряли її з ніг до голови.
У темній кухні на ліжку у старенькому худорлявому дідусеві ледь впізнала тата – колись високого, міцного, як дуб.
– Прости, дитино… – єдине, що від нього чула кожні п’ять хвилин. По його старечому зморщеному обличчю текли гіркі сльози.
– Батько написав заповіт на нас! – її схлипування перервали сестри. – Ми тут жили. І не думай, що тобі щось перепаде!
– Бо ти – «дєтдомовська»! – в один голос, ніби змовилися, вигукнули.
– Хіба розвалений нужник забирай, – зневажливо хмикнула старша, Люся.
***
…- Отакі мої були відвідини рідної хати… – закінчуючи свою розповідь медсестричці Ірині, Надія не стримувала сліз. – Мій Петро на те надивився і сказав: «Забираємо твого батька. Місця вистачить». Коли привезли його до нас, тато кожен раз хапав мою руку, щоб поцілувати. Дня не минає, щоб не просив пробачення. Поки ми на роботі, найняли жінку, щоб його доглядала, а ввечері вже ми, – розповідь перервав телефон. – От якраз вона дзвонить. Що, Люда? Як батько? Все добре? Кличе мене? Скажи, через кілька днів приїдемо…
Олена ПАВЛЮК