Звістка про батька

0
218

Дивний лист надійшов у село. Назви вулиці не вказано, прізвище Перегуда нетутешнє. Поштарка подалась у сільську раду, але й там нічим не змогли зарадити. Почала розпитувати літніх відвідувачів. Невдовзі один із них пригадав:
— Років двадцять тому в колгоспі працював приїжджий тракторист Перегуда. Потім розлучився з дружиною та й виїхав не знати куди. Відтоді не бачили його. А в селі живе дочка Зоя, але прізвище в неї материне. Це, мабуть, їй лист.
На товстенькому конверті була позначка — «особисто». Тож і вручили Зої після повернення зі студентської сесії.
…Єгор Перегуда в селі з’явився випадково. Їхав демобілізований солдатик залізницею до Києва на пошуки роботи. Рідні в нього не було, виріс у дитбудинку. Світанкової пори заманулося зійти на якійсь зупинці: виходили пасажири, значить неподалік є село. Рушив слідом за ними, може, в господарстві знадобиться тракторист. Хлопець мав цей фах, у танковій частині його удосконалював.
Мальовниче село припало до душі, знайшов тут роботу і прихисток. Тієї ж весни на польові роботи сюди прибув жіночий десант із Галичини. І Єгор уподобав худеньке тендітне дівча — Регіну. В рідні краї вона вже не повернулась. Молодята створили сім’ю, колгосп надав житло. Кволенька Регіна влаштувалася на посильну роботу — нянею в дитсадок.
На сімейній раді вирішили заочно навчатися: Регіна вступила до Бердичівського педучилища, Єгор — у Житомирський технікум механізації сільського господарства.
З часом зазнав істотних змін не лише статус Регіни — її призначили завідуючою садочком, а й зовнішній вигляд: зарожевіло личко, сформувалася доладненька фігурка, з’явилася модна зачіска. Молодичка стала іншою і в поведінці та манерах. Через відсутність кафе сільські керівники частенько приймали гостей у вечірній час у приміщенні дитячого садка. Обслуговування довіряли лише Регіні, щоб не було зайвих свідків. А де застілля, там і липкі чоловічі погляди та загравання.
Вдома почалися скандали, Єгор з відчаю став прикладатися до чарки. Регіна цим приводом і скористалася — розлучилися. Перспектива повної свободи туманила, здавалося, попереду стільки можливостей… Та й доня вже спиналася на ніжки.
Житейська катастрофа закинула Єгора аж у Тюмень. Спершу намагався не поривати зв’язку з дочкою, але Регіна застерегла: мовляв, не ускладнюй усім життя, не треба нам твоїх грошей, я одружилася, чоловік дуже ревнивий…
А коли Зоя поцікавилася долею тата, мама відрубала: він не заслуговує доброго слова, п’яниця, покинув нас напризволяще. Єгорові фотографії знищила, дочку записала на своє прізвище.
Зоя все ж сумувала за батьком. Заздрила подругам, у яких були татусі. Їй теж хотілося пригорнутися до свого. Хай би навіть насварив, думала дівчинка, але рідний татко, а не черговий мамин «кавалер».
Новий обранець Регіни був показний, куди там худорлявому Єгору. Проте мав ваду чоловік: як тільки хильне зайвого, то «дах» шкереберть. У компаніях затівав бійку, дома хапався за рушницю і палив з неї по горобцях. Одного разу натиснув на курок у кімнаті… Дірки в підлозі потім зашпаклювали, але слід зоставсь. І коли Зоїн погляд падав на них, аж голова паморочилася: а що, як… Попросила матір поміняти дошку.
Сімейний кошмар закінчився несподівано, але й передбачувано: вітчим опинився в місцях «не дуже віддалених».
Наступною Регіниною любов’ю став значно молодший за неї веселун і бабій. Вона була його четвертою дружиною. Але й це «щастя» тривало недовго. Якось вітчим напідпитку вирішив «побавитись» із Зоєю. Старшокласниці вдалося вирватися з його цупких обіймів, ще й огріти «татуся» ополоником. Про причину появи синця на його лобі довідався хтось із сусідів… Вертихвіст од гріха подалі виїхав із району.
…З хвилюванням і передчуттям чогось незвичайного дівчина розпечатала конверт. Там були короткий лист і якась газета. «Здрастуйте, Зоя Єгорівна! Немає більше у Вас батька, помер, а в нас — вірного і незабутнього друга. Останнім його проханням було сповістити про віддану любов до Вас.
Єгор Семенович — людина, гідна поваги. Про це довідаєтесь із публікації в газеті. Гордіться ним. Друзі Вашого батька…»
Серце враз защеміло, і Зоя поквапливо розгорнула газету. Погляд вихопив фото. Навіть не читаючи тексту, здогадалась: це батько. Чорне хвилясте волосся, відкрите обличчя. І її, Зоїні, очі. Стаття «Порятунок» була опублікована ще за його життя.
На заполярному півострові Ямал місцеві жителі називають Обську губу морем (ширина 40 кілометрів). Тієї весни бригада рибалок потрапила в біду: трактор з причепом, яким по підталій кризі їх перевозили, почав провалюватися. Люди встигли вискочити, а техніка з гучним тріскотом пішла на дно. Таке там не дивина. Однак люди опинилися на крихкій кризі. На рибзаводі забили тривогу. Ніч, туманний морок полонив простір, авіація допомогти не в змозі. До рибалок більше п’ятдесяти кілометрів. На ризикований рятувальний рейд зважився механік Єгор Перегуда. Повернувся з урятованими через п’ять годин. У статті писали про мужність батька, надійність, людяність…
Зоя поцілувала батьків портрет, сльози, не виплакані за стільки років, потекли ручаями. На її плач нагодилася мати:
— Що сталося? Кажи, не муч…
Дівчина простягнула їй листа, газету. Регіна почала читати, її обличчя враз спохмурніло… Тяжко зітхнувши, сказала жорстко:
— Усі ми смертні…
А після паузи додала:
— Я не говорила… Батько турбувався про тебе. Платив справно аліменти, висилав гроші на подарунки. Ти не бідувала…
— Мамо, з твоєї ласки я виросла без батька… — схлипнула Зоя.
Регіна розгублено глянула на доньку. Що тут скажеш? І тихцем подалася на вулицю.
Микола ЯНЕНКО