ОСЬ ТАКЕ ВОНО, ЖИТТЯ

0
229
img

Прохолодного весняного дня на базарі вирувало життя. Хтось шукав потрібний товар, штовхаючись між рядами, хтось до зубів торгувався за якусь річ, а домогосподарки в білих фартухах торгували пиріжками та бутербродами…

В очах рябіло від різноманітності імпортного шмаття. Я хотіла купити похресниці подарунок до дня народження. Несподівано хтось добряче наступив мені на ногу, так би мовити, на улюблений мозоль. Звівши очі, побачила перед собою ще не стару, але зовсім сиву жінку, котра, замість вибачення, радісно вигукнула:

– Скільки літ, скільки зим!

Я напружила пам’ять і, нарешті, впізнала в ній свою колишню однокласницю, веселу і бойову Оксану. Зрадівши зустрічі, яка стала для нас обох несподіванкою, ми вирішили відійти вбік, щоб порозмовляти.

Одразу ж після закінчення школи Оксана вдало вийшла заміж, народила доньку і виїхала з чоловіком на Донбас. Відтоді я її не бачила.

– Ну, розповідай, як ти?

Впіймавши мій погляд на чорному ажурному шарфі на голові, вона пояснила:

– Як єдину дитину поховала, так і не знімаю його вже понад рік… Чоловік непогано в шахті заробляв, я працювала на хлібозаводі, – сумно розповідала однокласниця. – Донька добре вчилася в школі, грала на піаніно. Мріяла вступити в консерваторію. А сталося так, що в сімнадцять років вискочила заміж. Та не за того, за кого хотіла. Денис був сином наших сусідів, заможних людей, набагато старшим за доньку. Чим займалася його сім’я – важко сказати, але чимось тіньовим, незаконним. Його батьки вважалися інвалідами-чорнобильцями, податків не платили, крутили бізнес.

За Денисом, моїм майбутнім зятем, впадали не тільки дівчата, а й заміжні жінки. Він вважався показним кавалером – високий, завжди вишукано одягнений, на шиї три золоті ланцюжки, катався на іномарці та ще й з охороною. І трапилося так на біду, що він накинув оком на мою Катрусю. Чому б і ні – блакитноока красуня, коса до пояса, дзвінкоголоса. Вона не відповідала взаємністю на Денисові залицяння, уникала зустрічей з ним. Але він не давав їй проходу, дарунками дорогими і квітами засипав. Ми з чоловіком теж категорично проти були їхніх стосунків… Та він таки домігся свого, зробив так, що Каті тільки й залишалося, що вийти за нього заміж. Я не догледіла, на роботі була. Одного разу приходжу з другої зміни ввечері додому, а Денис виходить з нашого подвір’я, поглянув на мене так багатозначно, посміхнувся: «Готуй, тещо, рушники, весілля незабаром буде!»

А в Каті був хлопчина, вона з ним ще зі школи дружила. То його Денис із дружками так залякали, що він до нашого будинку боявся і наблизитися. Тільки телефонував, щоб Катрин голос почути, мовчав у слухавку. А вона плакала і кликала його…

Весілля справили пишне, багате, в церкві вінчалися. Денисова мати свято дотримувалася традицій. Напевно, думала, що таким чином свої й синові гріхи замолити можна. А донька моя стала їй не тільки за невістку, а й за хатню робітницю.

Не до музики було вже їй, не до консерваторії. Жили свати на широку ногу, часто гулянки влаштовували. А моя Катруся змушена була коло плити бігати, готувати на всіх, миски зі стравами на столи подавати. Восени на ній консервування, варення. А ще прибирати кімнати-хороми. Мати Дениса – владна жінка. Сама з простих і неосвічених, а керувати любила: і чоловік, і син в неї були під п’ятою. Денис вів розгульний спосіб життя, ображав дружину. Одного разу допекли їй, вагітна вже була, втекла до мене.

«Не можу більше терпіти, мамо, вони мене навіть до тебе не пускають», – плакала донька. Але невдовзі з’явився Денис, силоміць посадив у машину, ще й на мене накричав. А донечка моя так сумно-сумно глянула на мене. Стільки болю та  докору було в її очах!

Скільки жити буду, не забуду.

Одне за одним народила донечка двох діток – хлопчика і дівчинку. Але ні чоловік, ні його батьки не жаліли її, зранку до вечора крутилася, працювала, доглядала дім та дітей. А Денис за розум не взявся – бари, ресторани, жінки… Незабаром сталося велике горе – померла моя Катруся. На якесь велике свято треба було багато всього напекти, наварити, гостям подати, а Катя хвора була, та лікуватися було ніколи. За три дні згоріла від менінгіту.

Після її смерті ми з чоловіком хотіли забрати онуків, але зять категорично заборонив. Найняв няньку, а нам дозволив інколи з ними бачитися. Одним словом, з донькою та онуками нас навіки розлучила ця сімейка.

Невдовзі почали за кордон збиратися. Їхній родич там непогано влаштувався, от вони туди теж намилилися, хоча і тут їм жилося розкішно та вільно. Продали все і в Канаду на постійне місце проживання поїхали.

Скільки я не писала – ні слуху, ні духу. Залишилася нам тільки фотографія на пам’ять: Андрійко і Галинка на колінах у доньки в квітучому весняному садку. Від знайомого, який в Канаді побував, дізналася, що і там Денис нічого не робить, сидить вдома. Але, окрім рекету, більше нічим не вміє займатися. А мати з батьком на вулиці піцу продають. Довелося їм свою пиху втихомирити, це вони тут себе найкращими вважали…

Оксана важко зітхнула і задумалася. А я раптом уявила собі блакитнооку красуню Катю, котра так любила музику, хлопця, який, напевно, також кохав її, але не зумів відстояти своє щастя. Можливо, вона з ним прожила б зовсім інше, гарне та довге життя.

Тетяна СОКОТЬ