ЗНАЙШОВ ДОНЬКУ НА СТАРОСТІ ЛІТ

0
146

dochka_270Василь Андрійович їхав у потязі і дивився у вікно. Там миготіли знайомі краєвиди. Як давно він не приїздив на батьківщину, сам не пам’ятає. Навпроти нього у купе сиділа літня жінка. Він зловив себе на думці, що і сам давно не парубок. Цього року пану Василю виповнилося шістдесят. Бачив він у своєму житті багато горя й радості, поїздив по світу, бачив, як люди живуть. Єдине, чого йому у цьому житті бракувало, — кровиночки.

Одружився він пізно, але жених був завидний, мав і квартиру власну, і машину. Тамара працювала вихователем у дитячому садочку, їй уже було за тридцять п’ять, коли непрохане, неочікуване кохання постукало у двері. І вона відчинила. Своє серце, яке довгі роки належало маленьким її вихованцям, вона віддала Василю. Одружилися тихо, без пишних церемоній і ресторану.

Разом із свідками зайшли у найближче кафе і випили за здоров’я молодих.

Він ніколи не шкодував, що одружився з Тамарою. Тільки вона інколи могла пригрозити у сварці, що кине його. Та Василь Андрійович знав, вона остигне і все, як завжди, налагодиться.

Мав гарну роботу. За хорошу вдачу і професійність його цінували колеги і керівник, жалітися на життя було безглуздо. Єдине, чим обділила доля цього чоловіка, — власні діти. Він бачив, як Тамара страждає з цього приводу, але нічого не міг вдіяти. Вони об’їздили безліч лікувальних центрів, зробили мільйон аналізів, і всі лікарі в один голос говорили: ваша пара бездітна.

Через 10 років таких поневірянь Тамара почала ненавидіти роботу. Вона зривала свою лють на дітях. Завідуюча дитсадочком не раз хотіла звільнити виховательку, та знаючи її особисту проблему, щоразу зупинялась. У хаті весь час були сварки з будь-якої причини. Василь перетворився у ходячий згусток нервів. Він не хотів брати дитину із дитбудинку і цим ще більше засмучував Тамару.

Минули роки і подружжя заспокоїлось. Змирилися зі своїм горем, піклувалися одне про одного, бо, як ніхто, розуміли, що більше нема від кого чекати допомоги.

Якось Василь Андрійович поїхав у чергове відрядження й оселився у старої бабусі. Йому набридли гуртожитки та готелі, хотілося спокою. Давно він не зустрічав такої доброї душі. Бабуся щодня зустрічала його з роботи смачною вечерею, коли бачила, що він не в гуморі, намагалася не турбувати. А коли відчувала, що хоче поспілкуватися, була уважним співрозмовником. В один з таких вечорів літній чоловік розповів про свою нездійсненну мрію мати спадкоємця. А бабуся дала йому добру пораду:

— Ти, синочку, згадай минуле. Може, нагрішив ти колись, а зараз так свій гріх спокутуєш.

Того вечора він ліг спати з тяжкими думками. На роботі ходив замислений, навіть хлопці з бригади помітили, що з ним щось не те. Він згадав, що має доньку. За п’ятсот кілометрів від містечка, де він мешкав з дружиною, була його батьківщина. Там, у сусідньому селі, жила колись дівчина. Мала прізвисько Повітруля.

Дівчина і справді була легковажною, на думку Василя. Вона йому приглянулася і того ж вечора провела з ним ніч. Ніяких обіцянок вони одне одному не давали. Пізніше хлопець дізнався, що вона зустрічається з іншим і збирається заміж.

— Дійсно, Повітруля, наставляє рога своєму хлопцю ще до весілля, а що далі буде? — подумав тоді Василь.

А взагалі йому не було до неї діла, тому він швидко забув цей випадок і продовжував своє холостяцьке життя, повне пригод і несподіванок. Минув час, Василь влаштувався на роботу у місто і рідко бував у рідному селі.

— Щось балакають люди, Повітрулина донька дуже на тебе схожа, — якось сказала йому мама.

— Я до неї і близько не підходив! — сказав хлопець, а в самого з’явилися підозри.

Того ж дня він взяв велосипед і поїхав у сусіднє село. Повітруля гуляла з дитиною понад дорогою, а попереду йшов її чоловік. Він зупинив Василя на півдороги до доньки.

— Що тобі тут треба? — запитав він, стискаючи руки у кулаки.

— Хочу познайомитись з вашою малою, — відповів Василь.

— Я її батько і буду вирішувати з ким їй знайомитись, а з ким — ні.

За мить розпочалася бійка. Поруч у десяти метрах стояла Повітруля, кликала на допомогу і притискала до грудей маленьку дівчинку років двох-трьох.

Василь, весь у стусанах, лишив суперника непритомним, а сам, скориставшись можливістю, підійшов до Повітрулі з донькою. На нього дивились перелякані, але копія його, очі дівчинки. Він вперше, як у дзеркалі, побачив себе. Повітруля почала говорити швидко і тихо.

— Це твоя дитина, але ми з Петром самі підібрали тебе на кандидатуру батька. Він бездітний. А тепер забудь про нас. Мені від тебе нічого не треба.

Ще рік-два Василь пам’ятав про цю пригоду, а потім забув, як сон.

Після розмови з бабусею у Василя Андрійовича з’явилася нова мета в житті — розшукати доньку. Він приїхав додому іншим, сповненим сподівань. Навіть жінка помітила ці зміни, але чекала розповіді від нього.

— Чи не закохався ти, чоловіче, у відрядженні, що такий замріяний ходиш? — кинула здогад.

Він дочекався відпустки і поїхав на батьківщину. Жінка відпустила, бо він вперше вирішив провідати могилу матері. Інших родичів у нього в селі не було.

Ось автобус зупинився на запиленій дорозі. Знайома стежка веде до села. Серце стукає так, що аж у вухах дзвенить. Вітер розкидав недбало сиве волосся, Василь Андрійович пришвидшив крок. Незнайома жінка біля огорожі привіталася і загомоніла.

— Чи не до Повітрулиної доньки ви приїхали?

— Так, а звідки ви знаєте?

— Як не знати, ви ж схожі, як дві краплі води! — сказала жінка. — Он вона в городі порається. Дарино, до тебе родич з міста.

“Дарина, яке гарне ім’я у моєї доньки”, — подумав чоловік.

— Та які там родичі, ви що знущаєтесь, тітко? Я вже років з п’ять як сама-самісінька на усьому білому світі. — почув із-зі тину.

У цю мить вона обернулася назад і побачила чоловіка, який мав точнісінько такі риси обличчя, як у неї. Вони дивилися одне на одного з хвилину.

Ось чому вона не була схожа ні на батька, ні на матір! Ось чому її в селі обзивали байстрючкою! А вона не вірила, бо ніхто її так не любив, як батько Петро. Він віддав їй всю свою любов до останньої краплі, до останнього подиху. Ці думки швидко прокрутилися в її голові.

— Де ж ти був усі ці сорок років? — скрикнула вона, а сама кинулася йому на груди.

Сльози текли по рідних обличчях, а очі не могли надивитись…

КОМЕНТУЄ ПСИХОЛОГ АЛЛА ЯРЕМОВИЧ

Життя часто складається із боротьби і розв’язання протиріч. Щастя і біди розподіляються у ньому по черзі. Той, хто зрозумів цю істину, спокійно ставиться до удач та негараздів, запропонованих долею. Від подібного розуміння життя багато що залежить. Для одних несприятливі обставини — це привід для самоізоляції, суму, образ і роздратування, для інших — устремління перевершити, здолати нещастя. Якщо немає буднів, ми перестаємо розуміти, що таке свята. Але ці свята ми створюємо собі самі.

Іноді трапляються бездітні пари і це стає для сім’ї справжньою трагедією. Василь Андрійович добре розумів, як страждає його дружина, але йому самому теж було непереливки. Даремно він не погоджувався на Тамарину пропозицію взяти малюка з дитбудинку. Уявити важко, як змінюється життя сім’ї, у якій з’являється така дитина. Дуже швидко батьки так прив’язуються до прийомного малюка, що він стає для них найріднішим і найдорожчим у світі. І тоді вже не так важливо — народили вони його чи усиновили, а от однією щасливою дитиною в світі стає більше.

У юності, молодості ми часто припускаємося помилок, часом і гадки не маємо, чим вони для нас обернуться в майбутньому. Для Василя Андрійовича така “помилка” виявилася приємною, радісною несподіванкою, яка зігріла душу у зрілі роки. Його рідна донька виявилась доброю і щирою людиною, з великим серцем і ніжною душею. І тепер уже не важливо, хто саме виховував її. Зрозуміло одне — Даринчині батьки стільки тепла, турботи і любові вклали у свою донечку, що вона не могла вирости іншою. Залишається сподіватись, що вона стане світлою радістю і надійною підтримкою своєму батькові на старості років. Думаю, що Тамара зрозуміє почуття свого чоловіка і розділить з ним його радість. У неї тепер теж з’явилась можливість мати доньку, хоч уже і дорослу. Справді, лише проживши довге і непросте життя, ми починаємо розуміти, що найбільший скарб на землі — це любов, безумовна і неупереджена. Любов, яка долає всі перешкоди, проходить крізь роки і десятиліття, для якої не існує ані меж, ані перепон.

Тетяна ЧИРВА