«ЧОРНА ДОШКА»

0
176

chornadoshka_270Наприкінці 60-х років минулого століття була у мене пам’ятна поїздка у село Гаврилівка. Це село з Межівського району тоді перейшло у Покровський. Місцевий колгосп був передовим. Очолював його депутат Верховної Ради України. Секретар парткому кохався на поезії Володимира Сосюри і ледве не щотижня влаштовував читацькі вечори та диспути. А головне — півсела вчилося. Більше сорока студентів на правах колгоспних стипендіатів навчалось у вузах і технікумах. Господарство готувало спеціалістів не лише для себе. Вчило медиків, учителів і навіть художників. Ще півсотні гаврилівчан були студентами-заочниками. Уявляєте?

Отут уперше я й дізнався про те, що зараз ми називаємо голодомором 1932-33 рр. Розповіла мені про ті часи Єлизавета Загорулько.

— Пам’ятаю сім’ю Якова Туника. Вона перебивалася у землянці. Вимерла повністю. Так само сім’я Савицьких. Умерла з голоду і моя мама. Ми з сестрою якось врятувалися. Йдемо, було, до лісу і цілий день рвемо, чистимо і жуємо лопуцьки. У річці збирали черепашки, варили і теж їли…

Одкровення Єлизавети Загорулько тоді мене, молодого, приголомшило. Хоч слово «голодовка» не раз чув у дитинстві, раптом такі жахливі подробиці! Та в редакції районної газети старші за віком колеги порадили не чіпати цієї теми. До неї, пророче мовив старий і мудрий заступник редактора Павло Кісенко, черга ще дійде.

Дійшла. У 1991 році мене запросили редагувати газету «Спадщина». Спілка журналістів видавала її разом із Дніпропетровським обласним державним архівом. Щоб, посилаючись на документи, друкувати правду про наше минуле. Я відразу ж пригадав «свою» тему, колись відкладену «на потім». Перше, що потрапило на очі в архіві, — Постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 р. «За явний зрив, — говорилося у ній, — плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими та контрреволюційними елементами, занести на чорну дошку такі села». Всього перелічувалося 6 сіл. Серед них — Гаврилівка Межівського району. І далі: «Щодо вказаних сіл провести наступні заходи:

1. Негайне припинення підвозу продуктів і товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці, вивіз з відповідних кооперативних та державних крамниць усіх наявних товарів і продуктів.

2. Повну заборону кооперативної торгівлі, як для колгоспників, так і для одноосібників.

3. Проведення дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань, припинення всілякого роду кредитування».

І підписи — Голова Раднаркому УРСР В. Чубар, Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор. Наступний документ, який мені тоді вдалося відшукати в архіві, — «Інформаційний лист в ЦК КП(б)У тов. Косіору і РНК тов. Чубарю», датований квітнем 1933 р. Ним обком партії під грифом «Цілком таємно» повідомляв: «У Дніпропетровській області протягом 1932 р. (особливо в останній квартал) та перші місяці 1933 р. спостерігається значне зростання захворюваності та смертності сільського населення. Ріст захворюваності і смертності відбувається в зв’язку з фактами недоїдання і значного виснаження з явищами безбілкових набряків, авітамінозу, порушень обміну речовин, а також через значну кількість випадків отруєнь від споживання в харчі сурогатів. Треба визнати, що цифрові показники смертності не відображають повної дійсності тому, що приблизно одна четверть випадків смертності в сільських радах не реєструється».

Більше документів стосовно Гаврилівки в архіві я не знайшов. Перегорнув тодішні місцеві газети — також ні слова. Навіть слово «голод» у них не згадувалося. А тим часом у редакцію «Спадщини» передали статтю доктора історичних наук С. Кульчицького. У ній я прочитав: «Села, які мали особливу заборгованість по хлібозаготівлях, заносилися на «чорну дошку». Статус «чорної дошки» означав фактично блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо у селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка на Дніпропетровщині загинуло майже повністю».

І тільки завдяки учням та вчителям школи нинішньої Гаврилівки, а також Геннадію Мицику, який у Покровському районі за велінням власного сумління і патріотизму опікується відтворенням минувшини рідного краю, отримав нарешті записи спогадів тих мешканців села, які пережили голодомор і вціліли.

Згадував колишній голова колгоспу Гаврило Ляшенко: «Кінчався 1932 рік, і стало ясно, що Гаврилівка не упорається з пляном хлібоздачі. З області приїхав якийсь Кравченко. З п’ятдесятьма озброєними міліціонерами. Вони оточили село. Не дозволяли ні виносити, ні вивозити сільгосппродукти. Завозити теж заборонили. Виїхати за межі села не можна було. Із селян тягли жили: кожен двір повинен був здавати по 40 кг м’яса, а брали по 80. Точнісінько так відбирали і хліб. Вигребли увесь до зернини. А взимку примусили колгоспників перемолочувати солому. Два тижні ганяли до копиць і скирт. Намолотили аж 4 кг. І тоді до так званої вищої міри соціального покарання було засуджено голову колгоспу. Тобто до розстрілу. А всіх членів правління — до 10-річного ув’язнення. Живим із них залишився тільки Клим Кавун. Інші померли від голоду, хвороб і виснажливої роботи у засланні».

Євдокія Ганжа (дівоче прізвище Лаврова): «Мій рід Лаврових був великий і заможний. Достаток заробляли своїм горбом. Я була ще мала, але добре запало мені у пам’ять: щоб не здавалося, наче селян силою заганяють у колгосп, ввели державну заготівлю хліба. Не виконає хазяїн плану до двору — заберуть на Соловки і його, і всю сім’ю. Отак велика родина Івана Лаврова у 1929-му і вступила у колгосп «Країна Рад». А 19 січня 1933-го до нашого двору на кінних санях під’їхав посильний із сільради. Наказав негайно збиратися і їхати з ним. Стояли сильні морози, а ми майже роздягнені і голодні. Сусідка Лукеря Варава дала на дорогу печених буряків. Того дня з села вислали 33 сім’ї з дітьми і старими батьками. Якова і Катерину Яценків, Івана та Софію Шишенків, Сидора Грищенка, Омеляна Удоденка, Дмитра Михайлюка, Панкрата Юденка. Це тільки ті, кого пам’ятаю. На станції Просяна посадили на товарняк і більше тижня везли у холодному вагоні. Поморозилися усі, а багато дітей дорогою померло. Висадили нас аж на станції Галич і під ко
нвоєм погнали далі. Не всі у 40-градусний мороз дійшли до села, яке називалося Войниця. Це Вологодська область. Поселили в бараки, по 3-4 сім’ї у кожен. Батьків погнали валити ліс. Мій батько і старший брат не витримали — померли. Зосталося нас у матері Марфи двійко — я і Гриша. Ходили ми з ним і просили милостиню. Обійдемо, бувало, і кілька сіл, та ніхто й шматочка хліба не дасть.

Тільки ми з Григорієм і вернулися у 37-му додому. Прийшли у Гаврилівку, а тут висланцям не дають роботи. Потім я докликалася матір, перевезла і її додому. Якби знала — не перевозила б. Її тут розшукали і впаяли 6 років таборів. До цих пір не пойму, за що».

Зі спогадів Павла Талаша: «Спочатку були лише чутки, що село покарають за зрив хлібоздачі. А «чорна дошка» дуже й не забарилася. Почався страшенний голод. Люди пухли і вмирали щодня. Десятками й сотнями. Як зараз бачу: на шляху до Демуриної мертвих лежало сила-силенна. Ті, хто ще якось плентався, їли листя, ловили і смажили їжаків та ховрашків. Їв їх і я. Ще й добрими здавалися. Ховрахи були жирними. Один дід показав приклад — ловити і варити жаб. А прийшла весна, щипали і їли траву, козельки, калачики, акацієвий цвіт. З цвіту ліпили і пекли ліпеники. У кого корова ще не здохла або її не забрали, той ліпеники варив у молоці. Але частіше було таке: здохне скотиняка, відволочать її на скотомогильник, обіллють карболкою, прикопають — а ми, з десяток хлопців, старші чоловіки, вже сидимо в кущах і ждемо. Тоді вискакуємо, відкопуємо і, як шалені, накидаємося на дохлятину з ножами. Один поперед одного, щоб встигнути наїстися».

Записано з вуст Івана Скляра: «Нас було семеро у батьків. У мене опухли ноги і стали, як колодки. Потім на них полопалася шкіра. Довго не заживала. І зараз на моїх ногах шрами. Серед зими я геть зліг. Чую, сестра каже: «Він уже вмер. Он Галька Жук теж умерла, зараз її повезуть на гробки, давайте і його заразом вкинемо, щоб самим не копать ями». А мій брат старший поставив на мій рот уверх дном склянку, вона всередині спітніла — «Та ні, — заперечив брат, він ще живий». А коли дожив я до літа, винесли мене на город, поклали там, де жито росло, а я до колосків дістатися не можу, стеблини не зірву. Тоді, лежачи, потихеньку підрив пальцями стеблину, вона й упала. Що допомогло мені вижити, я й не знаю. До 36-го ж і ногами не ходив. Навесні без батька ми тоді залишилися. Його призначили бригадиром, а за те, що прозівав і не замкнув рядовки та посівний матеріал, який сівачі стали запихати у роти жменями, засудили. Його і ще 12 чоловік забрали прямо зі степу. Додому вони так ніколи й не вернулися».

Галина Юденко: «У нашім колгоспі головою був Гудій Кіндрат. Який він голова був, ясно з того, що і сам умер з голоду, і уся його сім’я вимерла. Мерли тоді кожен день. А ховали так: хто ще міг хоч якось ходить, копали ями. Одну в день. У неї й ховали, скільки за день умре. Трун не робили, а умотували в кодринки. У нашій сім’ї першими вмерли найстарша моя сестра Катерина і її синок Льоня. Поки Гудій був живий, колгосп варив баланду з відходів кукурудзи. Давали по одному ополонику на душу. І я ходила, і мені давали. Я його не їла, а приносила додому. Мама добавляла сухої трави, води та ще чогось і ділила на всіх».

Коли тепер дехто заперечує голодомор 32-33 років, мені з болем у серці пригадується Гаврилівка. Проти українського селянства неприховано чинився терор. Вочевидь, Й. Сталін не забував слова В. Леніна про те, що після перемоги революції головним ворогом диктатури пролетаріату стає селянство. А українське ще й було носієм, колискою своєї нації, яку заходилися «зливати» в єдиний радянський народ. Здійснювати це виявилося набагато легше, «переполовинивши» його «голодовим народовбивством», як пізніше писали іноземні історики.

Аби в цьому переконатися, достатньо підняти архівні документи 75-літньої давності. Посилання на те, ніби Україну тоді спіткав «недорід», вигадане навздогін. У лютому 1933 р. з трибуни 3-ї партконференції КП(б)У перший секретар ЦК С. Косіор говорив, що «за останні роки урожай вирощено найвищий, 10,8 центнера на круг». А у Дніпропетровську услід хвалилися, що «наша область краща за врожайністю по Україні». Зате із засекречених листів «у центр» дізнаємося: з урожаю 1932 року Дніпропетровщина повинна була «масовими червоними валками відправити на засипні пункти 441 млн. пудів хліба». Відправити ж спромоглася менше чверті — 105 млн. А оскільки додатково мусила «досипати недовиконаний плян з урожаю 1931 р. і повернути одержану напровесні 1932 р. насіннєву позичку», то просили «плян для області визнати непомірним». Допросилися! Постановили здати на 2 мільйони більше, ніж вимагали раніше. Адже Голова Раднаркому СРСР В. Молотов у відкритому листі роз’яснив, що «доведений Україні і її регіонам плян хлібозаготівель поси
льний». І ось секретар обкому у Дніпропетровську Мендель Хатаєвич виступає і каже прямою мовою: «Від суворих репресій і усіх інших законних заходів державного впливу ми не повинні і не можемо відмовлятися. Нехай колгоспна маса знає, що вона повинна виконувати усі вимоги, які більшовицька партія ставить перед нею. Якщо навіть немає лишків, урізати від свого споживання добровільно. Треба краще сіяти, краще обробляти землю, прибирати лани, і тоді хліба вистачатиме і для плянів хлібоздач, і для колгоспників, щоб і вони могли сито жити. Якщо ж з весняною сівбою не впораємося, то гірше за всіх від цього буде селянам».

Відлік репресій в СРСР іде не з 1937-го. Насправді вони почалися в українських селах взимку з 1932 на 1933-й роки. Переді мною «Постанова колегії Державного політичного управління УРСР» від 5 січня 1933 р. Читаю: «За зраду справи партії, куркульський саботаж, розкрадання державного і колгоспного хліба заточити до концентраційних таборів…» І далі імена селян тільки з одного Магдалинівського району: Павло Мітла, Карпо Тарасенко, Василь Косенко, Купріян Соколенко, Петро Пишняк, Василь Качан — усього 50 прізвищ. Слідом постанова уже Президії Дніпропетровського ОБЛКК КП(б)У від 6 січня. За аналогічні провини віддано «до суду з висланням за межі України» також 50 селян з іншого району. Старалися, очевидно, не відстати!

Під час останнього свого приїзду в Гаврилівку я запитав, де можна розшукати могили померлих у голодомор, щоб поклонитися їм. Мені відповіли, що вони не збереглися. Навіки зрівнялися з землею, наче люди тут і не жили. Тож остання крапка у моєму матеріалі — сльоза.

Микола НЕЧИПОРЕНКО,
Дніпропетровська область