“І НЕ СОРОМНО ТОБІ, МАМО, В ТВОЇ РОКИ ШУРИ-МУРИ КРУТИТИ?”

0
216

inesoromnotobimamo_270“Знову велосипед на подвір’ї, це дядько Іван приїхав до мами. І чого йому треба від неї? Сидять, щось балакають. Це не так просто він зачастив, це йому щось треба — чи хату, чи гроші. Оце піду і вижену його, і мамі перепаде”, — зі злістю думав Степан, повертаючись з роботи і не обминувши по дорозі забігайлівку, яку в селі прозвали “зеленим змієм”.

Зайшов у хату. Мама з дядьком Іваном сиділи за столом. Перед ними стояв чайник і чашки. “Значить, пили чай та ще й цукерки їли, — подумав. — Та ні, не буду казати нічого, якось незручно. От як він піде, побалакаю з мамою, що це вона надумала завести коханця в такі роки. Вже голова вся покрита снігом, пора думати про іншу дорогу”.

“ЗА ЩО ХОРОНИТИ ТЕБЕ БУДЕМО?”

Дядько Іван першим протягнув руку і чемно привітався зі Степаном. Якось ніяково почувався перед сином Ніни. Попрощавшись, встав з-за столу, додавши на порозі, що зайде пізніше. “Оце добре, що він пішов, — подумав Степан. — Скажу мамі все, що думаю”.

Мама почала прибирати зі стола, запропонувала сину повечеряти. Він хоч і недалеко живе, але часто заходить, а в мами завжди є щось смачне. Поставила гріти борщик, він його так любить! Дістала з холодильника варенички, кинула в окріп. Син не відмовився від вечері, а відклавши ложку, не втримався, розпочав розмову:

— Що це ти, мамо, завела собі коханця і не просто коханця, а ще й злодія. І не стидно в твої роки шури-мури крутити з оцим Іваном? Він же хоче обкрутити тебе і видурити хату і гроші, які ти склала, як кажеш, на чорний день. Зостанешся одна, обманута. Хто тебе догляне, і за що хоронити тебе будемо, — пік словами і злістю син.

На очі Ніни напливла сіра плівка.

— Боже мій, сину, що ти оце кажеш, хто це має мене обманути, хто це має забрати хатину і гроші? — виливала, здається, із самого серця слова. — І чого це ти мене вже хорониш? А ти знаєш цього Івана? Та в нього свого добра не бракує, навіщо йому наша хата, коли і в його хаті нікому жити.

Ніна не встигала краєм фартуха витирати сльози.

— Та чи ти знаєш, сину, — продовжувала, — що може я тільки у спілкуванні з дядьком Іваном розпізнала щастя. Я ж жила тільки тобою і твоїм братом. У свої 24 залишилась вдовою, поховавши вашого батька, а свого чоловіка. Усе своє життя тяжко працювала в полі, на фермі. Вдома не мала світлої години — все в роботі, в господарстві, аби мати якусь копійчину, щоб ви були не голі, не голодні, не гірше виглядали, як сусідські діти. І оце ти мені тепер дорікаєш, що я розмовляю з Іваном, який теж залишився сам, як палець, похоронивши жінку? Ти ще такий молодий, хоч тобі вже за 40. Не розумієш, що не можна жити тільки роботою, а є ще щось душевне, сердечне, без чого життя — не життя.

Ніна не могла зупинитись, бо так рідко заходила у неї із синами мова про життя. А тут Степанко сам зачепив наболіле. Тож нехай почує, чого її життя навчило. Адже все це прийшло й до неї не в одну годину, не в молодості, а вже у зрілому віці.

— Мені так шкода, синку, що виховала тебе якось не так. А я ж старалася, щоб мої діти були добрі, щирі, милосердні. Ти ще просто не розумієш, що таке жити в самотності, без моральної підтримки. Дорікаєш мені за коханця. Та не коханець він мені, він просто добрий і щирий чоловік, який готовий підставити своє плече, розрадити. Ти ж не думай, сину, що в наші роки мова йде про спільне ліжко (прости мене Боже!). Ми живемо тим, що маємо з ким поговорити, перед ким вилити душу, що розуміємо одне одного. А ти цього чоловіка називаєш злодієм? Ти, сину, хоч раз запитав, як живеться тобі, мамо, самій в хаті, що тебе турбує, що тобі болить? Ні. А він, дядько Іван, щодня заходить до мене, запитує, чи чого треба, може, купити, чи зробити. Та чи ти знаєш, сину, що в твоєї мами серце хворе, що вона без ліків не може дня прожити? А дядько Іван знає, бо він цікавиться моїм здоров’ям, і я вдячна за його турботу. А ти кажеш, злодій!…

НІКОЛИ НЕ ПИТАВ МАТІР ПРО ЇЇ ЗДОРОВ’Я

Степан сидів біля стола, охопивши голову руками. Він вперше бачив такою схвильованою свою матір, і цей підвищений тон, і стільки сліз, вона ніколи перед дітьми не плакала, і йому вперше стало шкода її. Він справді ніколи не запитував матір про її самопочуття, про її інтереси. Він забігав до мами часто, але тільки щось поїсти смачного, щоб дала гривню-другу на куриво, на пиво — і спішив повсякчас то на роботу, то додому. Йому стало ніяково перед нею, але не знайшов слів, щоб якось втішити маму. Просто пішов, тихо зачинивши за собою двері.

Ніна підвелася з-за столу, підійшла до вікна. Постать сина зникла за сусідськими хатами. І знову вона сама, наодинці зі своїми клопотами.

Скоріше б ранок. Може, Степанко обдумає її слова, прибіжить завтра до неї, запитає, що треба, а вона пригорне його до свого серця і попросить не гніватись за все, що сказала сьогодні йому. А ще хотілося побачити Івана, хоч про розмову із сином вона йому не скаже. Просто поплаче на його плечі. А він втішатиме її і все повторюватиме: “Не плач, ти не одна, я з тобою, ми разом все переживемо…” Скоріше б ранок…

НЕНЬКУ ЗАБРАЛА “ШВИДКА”

Вночі дуже розболілося серце. Ні краплі, ні таблетки не допомагали. Ніна тяжко дихаючи і тримаючись за стіну, вийшла в сіни і відімкнула двері, робила так часто, щоб бува не вибивали їх, коли вона не встане.

…Степан довго не міг заснути. Думки переплітались у голові: “Навіщо я їй це сказав? Мама образилась на мене, і правильно, бо є за що. Завтра вранці по дорозі на роботу забіжу, попрошу вибачення…” Він то курив, то сидів біля столу, все обдумував. Сон зморив Степана, коли надворі почало світати, але стук у вікно вмить його вирвав з цього нетривалого сну. Це дядько Іван прибіг сказати, що мама в лікарні.

Щось підказало Івану, коли він прокинувся на світанку: йди до неї, йди. І він пішов. Ніна лежала на підлозі. Пульс ледь прослуховувавсь. “Швидка” не забарилась.

— Матусю, мамочко, прости мене. Це я винний, що ти тут, у лікарні. Мамо, відкрий очі. Я тільки тепер зрозумів, який я невдячний син. Тільки тепер, у цю ніч, зрозумів, як глибоко помилявся по відношенню до дядька Івана. Мамочко, видужуй, прошу тебе. Завтра приїде Льоня. Не залишай нас, — Степан не міг відвести погляду від рідного обличчя, що так змарніло від хвороби, від пережитого.

Мати розплющила очі. По її щоці покотилась сльоза. Сльоза прощення…

КОМЕНТАР ПСИХОЛОГА АЛЛИ ЯРЕМОВИЧ

Коли наші батьки живі, ми все ще чиїсь діти. І скільки б років нам не було, ми поводимося і почуваємося, як малюки у дитинстві. Хочемо, щоб мама, найрідніша у світі людина, як і колись, віддавала нам усе своє тепло, увагу і ласку. Звикнувши до постійної підтримки, ми ні за що не хочемо її позбуватися. Дарма, що вже не діти і час подумати про те, що самі батьки більше потребують нашої опіки й уваги. Ми йдемо по життю, міцно опираючись на їх любов. І коли відчуваємо, що можемо в одну мить усе втратити, тоді і тільки тоді замислюємося над своїми вчинками.

Дитячий егоїзм цілком зрозумілий. Малюк ще не розуміє причин і наслідків своєї поведінки, він просто приймає материнську любов природно й неупереджено. Дитина прагне цілковитої уваги до себе з боку батьків через те, що у його маленькому затишному світі немає більш важливих людей, ніж мама і тато. А от дорослій людині варто замислитися над своєю поведінкою. Вчинки зрілої людини повинні відрізнятися перш за все своєю виваженістю та мудрістю. Адже для чого тоді наші батьки вкладають у нас всю свою любов і ласку?

Часто дорослі діти ніяк не хочуть зрозуміти, що мама — звичайна жінка і їй важливо бути коханою та жаданою, і те, що її особисте життя не обмежується тільки піклуванням про дітей. Певна річ, мати на деякий час забуває про свої власні потреби, докладає неабияких зусиль, щоб її діти мали усе необхідне у житті, але тим самим вона стає заручницею обставин, що склалися. Ні в якому разі не варто жертвувати собою і віддавати усе без остатку своїм улюбленим чадам. Вони повинні не тільки любити, але й поважати своїх батьків, відчувати їх потреби. Знати і розуміти, що мама і тато мають право на особисте життя, на задоволення своїх власних інтересів. Якщо дитина звикає тільки отримувати, вона виростає егоїстом, черствим до потреб своїх близьких.

Тому частіше розповідайте своїм дітям про те, що вас турбує, не відгороджуйте від труднощів, а разом долайте їх. Тоді діти стануть терплячими, уважними, а вам не доведеться ковтати гіркі сльози розчарування. І на схилі літ ви матимете надійну підтримку й опору.

Олена ЯРОЩУК,
Рівненська область.