З ПЕРШИМ КОХАННЯМ РОЗДІЛИЛА ВСЕ ЖИТТЯ

0
216

Надворі буяла зеленню весна 1951 року. Нам усім подобався хлопець, який приїхав з Польщі. Олег був високий, русявий, гарний на вроду, закінчив фінансовий технікум, мав 23 роки. Після лінійки ми з подругами йшли своєю стежкою через жито, сміялися і не помітили Олега. Коли я підійшла, він загородив стежку, взяв мій портфель і сказав: «Дай допоможу нести п’ятірки». І почав цілувати мене у розпашілі щоки, очі, лоб, а потім сильно притиснув до своїх грудей і жадібно припав до моїх гарячих губ. Це був жагучий поцілунок, від якого у мене перехопило подих, відчула, як б’ються наші серця, як червоніють мої щоки. Я пручалась, тріпотіла, як піймана пташина, але він того не чув. Оговтавшись, запитала: «Чому ви без дозволу цілуєте?» Він лагідно повернув моє розпашіле обличчя до себе і, дивлячись мені в очі, сказав: «Хороша моя, ти ще не знаєш, що поцілунки і квіти можна красти?» Мені стало лячно: вперше в житті посеред дня без дозволу була зацілована!
Екзамени випускні я склала добре. Закоханий Олег приходив часто, але не заважав мені вчитися. Наше кохання було особливе. Ми ніколи не призначали побачення, але душею відчували потребу побачитись, і зустрічі відбувались. Ми навіть вгадували, про що кожен з нас думає. Він водив мене в місто на приїжджі спектаклі, в кіно, клуб. Я теж закохалася в нього, але не показувала цього – соромилася. Мене тривожило те, що мій коханий нічого не говорить про наше майбутнє, адже я поступаю в Луцьк в інститут, а він залишається в селі. Але Олег теж перевівся на роботу в Луцьк. І після закінчення другого курсу ми одружилися. Додому, до нової квартири, яку зняв Олег, йшли пішки. Надворі було ще тепло, місто світилося вогнями. Олег взяв мене на руки:
– Давай запам’ятаємо, з чого почалося наше спільне життя.
Я засумувала. Не таким уявляла своє весілля, у мене не було весільного вбрання, каблучки. Чомусь на думку спали слова з пісні «…більш не підеш ти за дружку». Олег все зрозумів:
– Кохана моя, я тебе так одягну на наше золоте весілля, що всі будуть заздрити.
Наше подружнє життя було гарним і цікавим. Всі господарські проблеми взяв на себе Олег, любив робити приємні сюрпризи: приносив подарунки, брав білети на футбол, водив у кіно, театр. Але ми обоє знали, що життя складається не лише з любові та злагоди, можливі непорозуміння, прикрощі. Тому прийняли рішення: усі спірні питання вирішувати не під гарячу руку, а наступного дня, без підвищеного тону. У 25 років я була у розквіті сил, на мене заглядались чоловіки, але я кохала свого доброго, гарного Олега. Він умів оцінити мою любов, іноді переривав відрядження і приїжджав до мене хоч на півдня. З Олегом кілька разів їздили на курорт. Я вперше побачила море, була в Ермітажі, познайомилася зі справжніми горами, водоспадами. Пригадую, як відвідали Арарат-гору, зайшли в ресторан і почули: «Внимание, у нас гости с Украины». Грузинські артисти заспівали «Смереку».
Непомітно роки наблизили нас до осені. Проте ми жили ще у теплому лагідному літі, почувалися добре. У нас уже був одружений син, невістка, чекали на внучку. 21 листопада 1981 року у колі друзів і рідних святкували моїх 50 років і 53 – Олега. Коли стало весело і гамірно, Олег попросив хвилинку уваги і прочитав власний вірш про мене, про нашу любов.
І хоч ми були пенсіонерами, але вели активний спосіб життя, нам хотілося завжди бути разом. Але сталось непередбачене нещастя, яке перевернуло все. Інсульт, параліч в Олега. Це було найстрашніше випробування для мене. Цілий місяць він лежав у лікарні без пам’яті. Один Бог знає, що ми пережили. Лише на п’ятому тижні він впізнав мене. І дав слово, що буде ходити. Після наполегливої праці, тренування – за два тижні він ходив з кріслом, а за місяць – з паличкою. Я була йому і за медсестру, і за няню, і за дружину, і за порадницю. Найкращою порою для нас був вечір – після денної роботи він запрошував мене до себе на «вечорниці». Я сідала поряд, чоловік обіймав мене здоровою рукою і казав: «Сьогодні ми обоє повернемося у дитинство». Одного разу Олег попросив мене принести альбом з фотографіями і вибрати фото, де ми були найщасливіші і найвродливіші. Я здогадалася для чого. Пригорнув мене до себе: «Це не скоро буде, але я боюся запізнитись». Олег попросив, щоб я зробила пам’ятник (після його смерті) один на нас обох і щоб там були вибиті ці фотографії. Мені стало страшно, але він заспокоїв: «Все в житті закінчується колись. Я щасливий, що ти у мене є. Але переживаю, як ти будеш доживати».
Після цього він прожив ще майже рік. Вечорниць було багато, ми пройшли і юність, і старість. Потім стався другий інсульт. Знала, що третього не буває. Настала осінь 2010 року. Звичайний день. Я тільки прокинулась, йому стало погано, попросив пігулки від серця. Дала одну, другу. «А як ти знаєш, що то серце болить?» Він встав і сказав: «Інакше не буває». Це були його останні слова. Він відійшов у 73 роки. Тихо, спокійно, миттєво. Я виконала його заповіт. Вдячна Богу, що поєднав мою долю з такою людиною, яка завжди уміла зробити з буднів свято, пронесла свою любов через усе життя, яка уміла цінувати мене…
НАСТЯ