ЗРАДА – РОЗДОРІЖЖЯ – БЕЗВИХІДЬ

0
199

Крізь білі жалюзі районної лікарні пробивались сліпучі промені сонця. Усі підвели погляди до вікна, де хмарки наввипередки, ніби граючись, бігли одна поперед одної. Земля після вчорашнього дощу стала чорною та важкою. Ледве дихаючи, вона тихо грілась під теплим сонечком. Веселі горобці пронизували повітряне море й безмежним галасом привертали до себе увагу. Всі спостерігали, що відбувається за вікном палати. Лише Микола сидів на краю ліжка, обпершись спиною об стіну. Ранок перевернув усе з ніг на голову. Його серце наповнилось чимось живим, свіжим, душа бігала по тілу, щоки зарум’янились і налились молодістю.
Сьогодні познайомився з жінкою, в якій побачив своє відображення. В обох пошарпане долею життя, перебували зараз в офтальмологічному відділенні, де підліковували зір. Йому здавалося, що знають одне одного вже тривалий час, ніби зустрілись не мить тому, а кілька десятків років назад.
Незчувся чоловік, як і на уколи покликали, усе дивився на нову знайому, розпитував. Тетяна запросила прийти після вечері на чай. Відмовитись від пропозиції не міг, адже всі думки полонила прекрасна пацієнтка.
Ввечері пили чай, розгадували кросворди. Тетяна розповіла про свій діагноз, такий, як і в Миколи. Далі чоловік запропонував пройтися перед сном, подихати свіжим повітрям. Надворі було тихо. З неба підглядав місяць. Сіли на дерев’яну лаву, і знову полилась розмова. Микола все думав: «Що ми робимо? Чому вона погодилась піти зі мною, адже знає, що я одружений, маю двох дітей? Чому взагалі не звертає уваги на мою обручку, невже вона відчуває те саме, що й моє серце?».
Жінці справді дуже подобався Микола, щирий, врівноважений, по-чоловічому розсудливий. Закрила очі на те, що мав сім’ю, відчувала, як його душа тягнеться до неї. Жінка закохалась. Закохалась по-справжньому. Невдовзі сповістила: «Я покохала тебе з першого погляду. Ти став найціннішим, що маю в житті. Переїжджай жити до мене. Буду піклуватись про твій зір, бо ж знаю твою проблему, як власну». Микола стояв на роздоріжжі. Йому подобалась Тетяна. Та згодом спокійно повів:
– Ти ж знаєш, що я одружений, є діти. Навіщо я тобі? Знайдеш іншого, адже ще молода.
– Без тебе не бачу свого майбутнього, свого життя. Ти той, ким доля винагородила за всі страждання. Довірся мені і своєму серцю.
Що було робити після цього? Микола кілька днів ходив, мов у рот води набрав, не їв, не пив і мало спав. Уже й лікарі занепокоїлись. Серце чоловіка боліло, ніби його стисли в лещатах, коли повідомив сім’ю, що йде до іншої. Жінка плакала, але був непорушним у своєму рішенні. Не пошкодував дітей, які хапали за руки й намагались стримати, коли вантажив в авто свої речі. Плакали, ніби бачили батька востаннє. Витерши сльози, меншенька Оля промовила: «Приходь до нас в гості, тату, будь ласка».
Микола з Тетяною жили, як і всі. Піклувались одне про одного, підтримували. На людях були завжди стримані та ввічливі. Але невдовзі в їхньому любовному механізмі щось зламалось. Усе пішло під укіс, спільне життя втратило барви кохання, суперечки виникали на рівному місці. Микола розумів, що їхній корабель сів на мілину, намагався все залагоджувати мирним шляхом, шукав компроміс. Але це не принесло ніяких дивідендів. Тетяну наче підмінили. Не міг впізнати ту, заради якої залишив дружину й маленьких дітей.
Розв’язка настала скоро. Чоловік, повертаючись з роботи додому, передчував щось недобре: серце вилітало з грудей, ноги ледве несли стомлене за день тіло. Коли зайшов у хату, оторопів. За столом Тетяна обіймалась з невідомим чоловіком.
– Давно хотіла тобі сказати, Миколо, – повела натомість жінка. – У мене є інший, ось він. Мені набридло з тобою няньчитись, як з малою дитиною. Собі інколи не можу ради дати, а то ще за тобою дивись! Так от, послухай: ми з Іваном хочемо, щоб ти до ранку звільнив моє помешкання. Шукай собі інше житло.
Сказавши це, Тетяна обхопила незнайомця за шию й поцілувала, ніби глузуючи. У Миколи навернулись сльози, плакав, мов мала дитина. Адже його життя занапастила ця підступна жінка. Чоловік розумів, що винен сам, адже особисто приймав доленосні рішення. І ось до чого все дійшло. Намагався впіймати дві долі, а лишився без жодної. Його душа тремтіла. А в голові була одна думка: куди йти і де знайти прихисток для пораненого та зневаженого серця?
Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче,
Рівненська область