«Здамо мамашу в інтернат?»

0
507

Ніна гидливо морщилася, коли заходила у кімнату до матері. Краєм ока бачила, як вона нерухомо лежала і, стогнучи, дивилася у стелю. Ніну це неабияк дратувало: ну скільки можна нити? Що поробиш – літа. Мати хоче, як дівка, у п’ятдесят стрибати чи що?! Ніна брала з шафи свій одяг і прожогом вилітала у коридор.

– Тату, ну скільки можна це терпіти? – кричала до батька, не соромилася, що ці цинічні слова може почути мати. – Мої шмотки вже засмерділися сцьохами!

Ніна росла одиначкою в батьків. Тож змалку купалася в любові та увазі. Хоче новеньку ляльку? Будь ласка. Платтячко – їдемо в магазин. Батьки могли виконувати доньчині забаганки, бо, працюючи на заводі, мали непогану зарплату, до того ж їздили у село, де важко працювали на городах, щоб мати своє м’ясце і картоплю. Та раптом дідуся розбив інсульт, його паралізувало у шістдесят літ. Нінина мама мусила покинути роботу і перебралася у село доглядати. Батько на вихідні теж їздив до них. А у Ніни почалося нове… щасливе життя. Вона часто лишалася удома сама, приводила компанії, гульдибанили, пили.

Одного разу несподівано під вечір повернувся батько. Треба було докупити ліків. Крізь цигарковий дим, що заполонив увесь коридор, пробрався у зал. Там гриміла музика, на кріслах, дивані обнімалися і виціловувалися парочки. Серед них – Ніна з якимось патлатим хлопцем. Батько став на порозі і заціпенів від побаченого.

– А це що таке?! – гаркнув щосили.

Враз хтось вимкнув музику, парочки перестали цілуватися. Ніна миттю скочила і підбігла до батька. Від неї тхнуло перегаром, дешевими цигарками.

– Що тобі треба, старий придурку?

У батька від її слів забракло повітря. Він схопився за серце і тільки замахнувся, щоб мазнути по губах, як сильний удар у спину збив його з ніг.

– Ще раз попробуй простягнути до неї руки… – сплюнувши, процідив крізь зуби той патлатий кавалер.

Як батько доповз до ліжка, не пам’ятає. Пригадує, що крики в залі скоро припинилися. Ніна прийшла лише під ранок. Така ж зверхня, така ж ненависна. Але твереза. І батько їй не сказав жодного кривого слова. А тішився – Ніна вернулася додому! Навіть дружині про той випадок не обмовився.

Та недовге було щастя. Минало кілька днів – і Ніна знову виривалася на волю. Могла тижнями десь пропадати, гуляти. У міліцію батько не наважувався повідомляти, не хотів калічити доньчине життя. Хоча вона сама його скалічила. І від дружини теж не міг довго приховувати, як Ніна скочується у прірву. Бо, доглянувши до смерті своїх батьків, жінка повернулася додому.

Перший стрес у неї стався, коли п’яна донька забралася з дому і пропала на кілька днів. Батько до цього вже звик, а от мати не могла отямитися, що її любима Ніночка п’є, курить, гуляє.

– Василю, треба щось робити! Треба кудись йти! – у горі заламувала руки. – Може, їй пороблено, давай завеземо до гадалки, хай відробить. Господи, дай сили і розуму! – плакала нещасна жінка.

Возили не до однієї ворожки, не до однієї знаючої баби на Поліссі. Але толку було з них мало. Ніна не впиралася, їхала, куди скажуть – все ж якась розвага. І водночас сміялася з батьків.

– От старі придурки, не мають, що робити. Ще принесу вам дитину, то будете глядіти.

Так і сталося. Коли помітили, що у Ніни покруглішав живіт, мати жахнулася: невже правда?

– Що вилупилася? Беременна я! – крикнула дочка.

Почувши ці слова, мати сповзла по стіні. У неї стався інсульт. Якби не чоловік, хто зна, чи встала б тоді на ноги. А так він виходив свою дружину. З часом жінка стала говорити, ходити, правда, ліва рука не слухалася. А у Ніни ріс живіт. Та донька не отямилася. Далі курила та пила. Диво, що вона народила здорову дівчинку. Батьки, здавалося б, простили усі образи і тішилися внучкою. Гляділи її з пелюшок, бо Ніна часу не мала. Покаже носа раз у тиждень – і знову на гульки.

Коли дівчинці було п’ять рочків, бабусю розбив другий інсульт. Більше вона не вставала. Лежала, як колода. Чоловік її переодягав, мив, годував з ложечки. У жінки по обличчю котилася сльоза – значить, все розуміє! Відтоді Василь сам тягнув і внучку, і дружину. Було неймовірно важко, бо донька навіть не цікавилася, як мати. Зайде у спальню, візьме якийсь одяг і, гидливо затуливши носа, втікає звідти. Одного разу вона вкотре шокувала батька:

– Слухай, давай здамо мамашу в інтернат. Скільки вже мучитися з нею!

У будинок престарілих жінка поїхала разом з чоловіком. Бо він не зміг пережити ці страшні доньчині слова. Його теж розбив інсульт. Як тільки він потрапив у лікарню, туди ж поклали і матір. Дочка навіть і не думала її доглядати, тому викликала швидку, поплакалася у трубку, що бідолашна мати задихається. А після лікарні обох заперла в будинок престарілих.

***

Минули роки. Донька Ніни Анжела гучно відсвяткувала свої 15 літ. З цигарками, горілкою, компанією, поки Ніна була на заводі. Бо, здавши батьків в інтернат, зрозуміла, що жити нема за що, тому вперше у тридцять років мусила йти на роботу.

Якось повернулася змучена з нічної зміни. У темряві в коридорі мало не перечепилася через п’яні тіла. Стала тормосити Анжелку, яка безпробудно спала поряд. Нарешті та розплющила очі. Нінин крик розбудив усю компанію. Хлопці, як налиті бугаї, посунули на Ніну, а вона зі страху позадкувала до дверей.

– Бий стару курву! – раптом крикнула Анжела.

…Вся у синцях Ніна попервах перебивалася у подруг, знайомих, по родичах, бо у квартиру дочка вже не пускала. Потім вдень збирала пляшки, а на ніч йшла на вокзал. Так і живе. Хто зна, чи усвідомила свій гріх за завданий біль люблячим батькам. Бо навіть не знає, чи живі вони.

Алла ШИМЧУК