Хід у відповідь на егоїзм

0
130

Про самотню жінку, яка знайшла своє щастя та провчила невдячну доньку.

Вранці мене донька і зять привітали з днем народження, пообіцяли після роботи завітати в гості. Я зраділа, почала готувати святкову вечерю, бо запросила ще й свою сусідку та подругу зі Львова, яка ось-ось мала приїхати власним авто.

Увечері на визначений час усі зібрались, а від дітей — ні слуху, ні духу. Спробувала зателефонувати, але мобільні «поза зоною досяжності». Почала турбуватися, чи нічого з ними не сталося. Та й незручно було перед подругою і сусідкою, котрі, як могли, втішали мене. Свято було зіпсоване.

Вранці, коли я нарешті додзвонилася до дітей, полегшало на серці, що у них усе гаразд. Але водночас взяла образа, що вони без поважних на те причин проігнорували мої гостини, навіть раз на рік не знайшли часу. Тим паче що доньку я виховувала сама, без чоловіка, з яким розлучилися через його часті зради і який мало цікавився дитиною. Я мала гарно оплачувану роботу, то ми з нею не бідували. Дала їй вищу освіту, видала заміж, допомогла фінансово придбати житло… І на своєму дні народженні збиралася спонсорувати їм певну суму на авто, яке збирався купити мій зять. Останньою краплею стало те, що зять сьогодні увечері, як сказала донька, приїде за тими грішми. Виходило, що їх цікавили лише гроші…

Я зібралася з духом і вирішила їх провчити. Провела подругу, поїхала в турагенцію і купила «гарячу» путівку в Єгипет аж на двадцять днів. Попередила про поїздку тільки сусідку, взявши з неї обіцянку не розголошувати, де я. Залишила їй ключі від квартири, щоб доглядала за вазонами, а сама — в авто і гайда в аеропорт у Бориспіль.

Двадцять днів у Єгипті жила з вимкненим телефоном, старалась не думати про дітей — надто тяжкою була для мене образа і неповага. Щоб час збігав швидше і щоб відволіктися від тяжких думок, що з’їдали мене зсередини, їздила на екскурсії. Там познайомилася з гідом Максимом Петровичем, який старший за мене на два роки. Він — вдівець, не мав дітей, тож, вийшовши на пенсію, подався у гіди, щоб не сидіти вдома на самоті. У нас виявилось багато спільних інтересів, захоплень. Та й обоє ми були одинокі, нікому не потрібні. Отак і зблизилися.

У Рівне я повернулася не сама, а з Максимом Петровичем. Але не через двадцять днів, а дещо пізніше: з Борисполя ми заїхали в Запоріжжя, де у Максима Петровича квартира, яку ми здали, щоб капала копійчина до нашого тепер уже сімейного бюджету.

Нам разом добре! Нарешті я зрозуміла, як приємно, коли не тільки ти, а й про тебе хтось піклується. Ми з ним подорожуємо, маємо цікаві захоплення. Я, скажімо, біля нього почала вчитись малювати, фотографувати.

А діти? З їхньої реакції я зрозуміла, що зробила правильно, вийшовши заміж. Коли повернулась у Рівне, вони налетіли на мене, наче шуліки, з докорами: мовляв, могла зателефонувати, щоб ми не хвилювались, та й гроші на авто нам були потрібні… На це я спокійно відповіла: «Гроші пішли на путівку в Єгипет». Та й Максим Петрович дав їм зрозуміти, що я тепер під його захистом і він не дозволить підвищувати на мене голос.

Тож усім самотнім хочу порадити: допомагайте вже дорослим дітям, якщо є така можливість, але без фанатизму. Бо така жертовність рідко коли оцінюється. Влаштовуйте своє особисте життя, цінуйте кожну хвилину, відведену вам на білому світі. Тоді вас цінуватимуть і діти. Мої тепер частіше телефонують, бо отримали добрий урок у відповідь на їх егоїзм. Та й я урізала фінансову допомогу — хай вчаться заробляти гроші і знають їх ціну. Особливо їм це буде потрібно, коли у них з’являться діти.

Олена ВОЗНЮК,

Рівне

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here