Євген Дудар: «Українцеві набагато важче, ніж Прометеєві, — його печінку клював лише один орел, та й то одноголовий»

0
234

Він — «народився, як усі. Ріс, як усі. Спав менше, як усі. Вчився більше, ніж усі. Працював більше. Тому й став сатириком». Додам: відомим українським письменником-сатириком, публіцистом, громадським діячем, до того ж неперевершеним артистом розмовного жанру. І це — Євген Дудар.
Однієї січневої днини кількадесят років тому він з’явився на білий світ у селі Озерна, що тепер у Зборівському районі на Тернопіллі. Нещодавно знову постав перед своїми краянами, аби представити їм свою чергову книжку «Роздуми легковажного», яку видав у тернопільському видавництві «Богдан». Ще перед репрезентацією домовився про інтерв’ю з Євгеном Михайловичем.

 «МІЙ МАЙДАН —  ЦЕ ПИСЬМОВИЙ СТІЛ»
— Пане Євгене, ваша нова книжка є не лише новою за змістом, а й за жанром. Скажіть, будьте ласкаві, чому назва «Роздуми легковажного»? Адже йдеться в ній про речі дуже серйозні й навіть трагічні?
— Ви, очевидно, звернули увагу, що підзаголовок книжки «Фрагменти з життя маленького українця». Це — епізоди з мого життя чи ж якоюсь мірою дотичні до мене. А нас, сатириків, читачі, а часто й колеги, вважають письменниками легковажними. Таким собі інтелекто-звеселяючим десертом.
— Епізоди в книжці, де описуєте боротьбу ОУН-УПА, рясніють конкретними іменами зрадників, убивць. А в когось із них залишилися діти, внуки, родичі. Чи не боїтеся обструкції? Може, стоїте на тій позиції, що архіви з часів боротьби ОУН-УПА мають бути розсекречені? І чи не викличе це протистояння у суспільстві?
— Гадаю, суспільство не має бути тихим, застояним болотом. Із притаманною йому гниллю, пліснявою та отруйним гадюччям. Здорове суспільство — це оаза, омита цілющими небесними дощами справедливості та очищена свіжими вітрами правди. Обструкції родових нащадків тих, про кого йдеться у книжці, не боюся. Бо не вважаю, що вони мають відповідати за злочини своїх предків. І не осуджую їх. Я виявляю негативне, недоброзичливе ставлення до нащадків політичних і практичних. Які й надалі чинять підлу справу нищення мого народу…
Задумайтеся, з часу подій, які частково описую у цій книжці, проминуло майже 70 років. Розсипався Четвертий рейх — «Советский Союз». Але порочне його основне гниле імперське болото зосталося. І живе у цьому болоті отруйне гадюччя, панує гниль і пліснява, пускає у світ імперський сморід, брехню, провокації, терор, насильство. І доки там, у мавзолеї на головній московській площі, догниватиме труп першого найбільшого терориста світу Владіміра Ульянова, а у тронних сідалах кремля маячітимуть його привиди, — сучасні терористи зразка Владіміра Путіна, світ спокою не знатиме.
— Чи бували ви на Майдані? Ваш погляд на революційні події в Україні та антидержавне збурення у східних областях?
— Мій Майдан — це письмовий стіл. Але на Майдани велелюдні я ходжу почерпнути творчу енергію або ж поділитися з людьми оптимізмом. Так було і в час революції гідності. Тим більше, що роками у своїх творах я молив Господа: «Дай моєму народові гідності й самоповаги. Бо поважати інших ми вміємо. Та так ревно й запопадливо, що в цій запопадливості губимо свою честь і гідність… Дай моєму народові кибети у своїй господі відчути себе господарем. Бо отой вічний наймит, що живе у ньому, остаточно споганить долю і погубить волю…» (твір «До батька…» — Авт.). Ця молитва і сповідь до Шевченка написана ще 23 роки тому. І сто разів читана перед різними аудиторіями. У тому числі й на Майдані…
Та ось… Майдан сіяв світлом пробудження власної гідності, самоповаги. Нині на сході країни вишкірив зуби «вічний наймит». Його знову розбудили запахом тухлого оселедця й сивухи, його знову купили за тридцять срібняків, які у нього ж украли… Аби він убивав того, хто хоче бути господарем у своїй хаті…
«ЗАГАРБНИКА  НЕ ЗУПИНИШ МОЛИТВАМИ»
— Факти доводять, що «будильників», так би мовити, «конструюють» на сусідській території. А це вже порушення міжнародних норм. Як гадаєте, яка вигода сусідові воювати проти сусіда? Адже нормальні сусіди завжди шукають злагоди.
— Словом «нормальні» ви частково відповіли на запитання. Бо розбудити в людині можна лише те, що в ній дрімає. Якщо ницості й підлості немає, її нічим не розбудиш. Щодо самих «будильників». Це архаїчні ходики, які в московитському імперському болоті цокають ще із часів, коли поет писав: «А судьи кто? За древностию лет к свободной жизни их вражда непримирима».
У добу боротьби ОУН-УПА за волю й незалежність московитський імперський «акваріум» підготував 150 диверсійних груп «бандерівців», яких закинули у західні області України. І ці диверсійники (під виглядом борців за незалежну Україну) мародерствували, жорстоко вбивали невинних людей, особливо прибулих зі сходу. Щоб у такий спосіб скомпрометувати підпілля, не дати східнякові усвідомити мотивів справжньої боротьби західняка, видати його кровожерливим бандитом, катом, садистом.
У часи «мочения в сортире» тодішній ГРУшник Степашин зізнається, що у Чечні Москва застосовувала ті самі диверсійні провокативні методи, що й свого часу в Західній Україні. А тепер у Криму, на сході вони знову використали імперський провокативний сморід і згадали про «бендеровцев». На жаль, отруйний сопух ще із совкових часів паморочить не одну голову нашого співвітчизника. Взяти хоча б той епізод з моєї книжки про випадок у Сватівському краєзнавчому музеї на Луганщині. Висять там три портрети дівчат. Зайшли школярки. Запитують завідуючу, хто ці дівчата? Вона каже: «Це молоді вчительки, яких у Західній Україні вбили бандерівці за те, що вони зі Східної України». Запитую цю завідуючу, колишню вчительку історії: «У вас є якісь документи?». «Ні, — каже, — це в газетах писали ще в ті часи». Потім з’ясувалося, що одна загинула від німецької бомби, іншу знайшли замордованою невідомо ким, можливо, тими ж псевдобандерівцями, біля лісу.
— Світ засуджує агресію Росії проти України, вводить санкції. На вашу думку, це зупинить Путіна? І чого він прагне?
— Читанням моралі хама не перевиховаєш, злодія не відівчиш красти присоромленням, а загарбника не зупиниш молитвами. Чого прагне Путін і що його зупинить? Пригадайте притчу, як Господь роздавав людям землю. «Хай кожен з вас, — каже, — відміряє собі кроками, скільки йому треба». Один відміряв сто кроків й мовить: «Досить, Господи! Дякую тобі! І дай мені сили її не запаскудити!». Другий відміряв двісті кроків і каже: «Вибач мені, Господи, у мене велика сім’я. Але цього вистачить!». Третій ступає крок за кроком і дедалі пришвидшує хід, тоді почав бігти, аби ще більше вхопити, а тоді упав безсилий, простягнув руки вперед, бо хотілося ще шматка, і… протягнув ноги. За своє існування сучасна держава Росія 130 разів розширювала свою територію методом «покорєнія»… Колись має настати кінець. Або на Землі не вистачить територій, або ж у людства не вистачить терпіння.
— Дехто з політиків вважає, що в ситуації, яка склалася, найнадійніший та найрозумніший вихід — «круглий стіл». Як до цього ставитеся?
— Перевірена життям та історією істина гласить, що один дурень при великому керівному столі (престольний дурень) може нав’язати стільки гордієвих вузлів, що сотні світових мудреців за десятками «круглих столів» віками їх не розплутають.
Та й за «круглими столами» мають зустрічатися люди чесні й порядні. І говорити однією мовою — мовою правди. Тим часом з російського боку — пліснява совкової брехливої «дипломатії», яка покликана не «виясняти», а «затемнювати». Такої нахабної брехні, цинізму, лукавства, яким одурманює свій народ та світову громадськість Путін і його кліка, не сягнув навіть сумнозвісний Геббельс. Для цивілізованого світу правда — те, що є. Для Путіна і його кліки — те, що їм вигідно.
Найм’якший варіант виходу із ситуації: запросити міжнародні миротворчі сили. Поза участю країни-загарбника. Росія себе дискредитувала.
«НЕ БРЕХАТИ Й  НЕ ПРОДАВАТИСЯ!»
— Ви закінчували факультет журналістики, тривалий час працювали у пресі, зокрема лише в журналі «Перець» — 15 років. Який принцип як журналіст сповідували? Що, на ваш погляд, не варто журналістові робити?
— І як журналіст, і як сатирик, і як людина принцип позичив у народу: «Сім разів відмір, а один раз відріж». Але переробив його у свій, можна сказати приватний, хоч дозволяю іншим журналістам його переприватизовувати: «Сімдесят сім разів відмір і не спіши різати».
Що не варто журналістові робити? І журналістові й не журналістові — кожній нормальній людині — не брехати й не продаватися! Але журналістові не можна навіть підбріхувати. Бо його продукт постійно на виду.
— З вашого доробку гумору та дошкульної сатири світом пішли гуляти чимало крилатих висловів. Які вас тішать найбільше або ж, навпаки, — спокою не дають?
— Нині, мабуть, найзлободенніший: «Українцеві набагато важче, ніж Прометеєві — його печінку клював лише один орел та й то одноголовий». Але сподіватимемося, що й у двоголового мутанта дзьоби повідриває.
Микола ШОТ

ДОСЬЄ
Євген Дудар народився 1933 року в селі Озерна на Тернопіллі. Закінчив факультет журналістики Львівського державного (нині — національного) університету ім. Івана Франка. Працював у всеукраїнських газетах, журналі «Перець». Відомий український письменник-сатирик, артист розмовного жанру, публіцист.
Автор понад 20 книг, а також численних публікацій у пресі. У творчому доробку — понад 10 тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо-  та телезустрічей. Лауреат багатьох літературних премій. Заслужений діяч мистецтв України.