Анатолій Сафронов: наш хор і досі є візитівкою України

0
395

 

Во­ло­дар уні­каль­но­го темб­ру «про­фун­до» (на окта­ву ниж­че ба­са) Ана­то­лій Саф­ро­нов — біль­ше пів­ві­ку в Хо­рі іме­ні Ве­рьов­ки. Він і ху­дож­ній ке­рів­ник Ана­то­лій Ав­ді­єв­ський — ста­ро­жи­ли, які доб­ре пам’­ята­ють кож­ні гас­тро­лі в 70 кра­їнах сві­ту. А ще він є за­сно­вни­ком і твор­цем му­зею На­ціо­наль­но­го хо­ру ім. Г. Ве­рьов­ки, чле­ном На­ціо­наль­ної спіл­ки фо­то­ху­дож­ни­ків Ук­раї­ни.

— Анатолію Андрійовичу, з одного боку, у Вас феєрично насичене життя. Ну як же — артист славетного колективу, перебували поруч із видатними постатями, їздили світом, співали і для простих людей, і для президентів.
А з іншого боку, все було вельми регламентовано: репетиції, концерти, автобус, поїзд, літак, сцена… Перебуваючи в жорсткій системі, чи могли б Ви сказати: «О, яка у мене цікава доля!»
— Авжеж. Я був вільним козаком, а концерти і репетиції — то тільки насолода, адже працювати доводилося під орудою маєстро Авдієвського. Я бачив багатьох видатних майстрів. Скажімо, Павлу Івановичу Муравському нещодавно виповнилося сто років. Це — видатний український хоровий диригент і педагог, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, професор Національної музичної академії імені П. І. Чайковського, почесний академік Академії мистецтв України, Герой України. Я з ним уперше зустрівся в 1959 році, йому було 45, а я тільки поступив на роботу в хорову капелу «Думка».
Потім я працював у капелі бандуристів, якою керував народний артист СРСР Олександр Захарович Міньківський, теж легендарна людина. В учительській семінарії він навчався співу та нотної грамоти у Кирила Стеценка, який дуже багато дав йому як практик і методист, а Міньківський багато допомагав йому в керуванні семінарським хором. У 1943 році Міньківський був директором-розпорядником в Українському народному хорі, тобто був заступником Григорія Верьовки. У мене навіть збереглася одна-єдина афіша.
Я ж до Хору імені Верьовки прийшов у 1966 році разом з Анатолієм Авдієвським.
Життя було дивовижне — 70 країн об’їздив! Цікаво було в кожній країні, це, зокрема, зустрічі з послами і навіть із президентами.
— А чи бачили природу, архітектуру тощо? Авдієвський дозволяв відлучатися?
— Звісно, бачив. Авдієвський має репутацію демократа. Роби що хочеш, але, не дай Боже, попадешся, в щось таке вляпаєшся, буде погано. Звільняв за пиятику або за те, що хорист не з тим зустрічався і там, де не треба.
Я з фотоапаратом ходив скрізь. Ми тільки в Парижі одинадцять разів були. Фронтовик-баритон Василь Завгородній робив начерки й замальовки. Чудовий був художник, з його картин склалася колекція зі ста портретів найзначущіших митців Хору імені Верьовки, всі вони висять у штаб-квартирі колективу.
Я в хор прийшов, повторю, 1966 року, з того складу лишився я єдиний, усі померли. У мене навіть є список, хто співав зі мною в ті часи, бо сам Авдієвський не пам’ятає всіх, якось сказав: «Слухай, збери хористів, що зі мною починали…» Я зауважив: «Кого збери? Зібраний я один, бо решти нема нікого».
А згадати є що, стільки цікавого було! Хор імені Верьовки був першим співочим колективом з України, що в 1967 році відвідав Канаду, ми співали на відкритті Всесвітньої виставки ЕКСПО в Монреалі.
В 1969 році Український народний хор гастролював у Франції, а в 1975-му з великим успіхом виступив із концертами в Португалії, Іспанії, на Канарських і Болеарських островах. Тріумфально відбулися виступи в Сальвадорі, Мексиці, Венесуелі, Домініканській Республіці, Коста-Риці, Нікарагуа і на Кубі влітку 1976 року.
Тамтешня преса теж була одностайна в оцінці майстерності хору: «Тріумф пісень і танців України!», «Красу хорового співу Українського ансамблю не описати словами!», «Виступ Українського хору — найяскравіша подія року!», «Ансамбль Верьовки — найкращий із тих, які коли-небудь відвідували нашу країну!»
Творчою оригінальністю відзначалися наші неодноразові виступи в Росії, зокрема на Далекому Сході, Уралі, у Поволжжі, а також у республіках Прибалтики, Кавказу і Середньої Азії.
Хор пройшов колосальний шлях професійного зростання — з фольклорного в академічний. Починали з «Шахтарочки», нині — складні опери і духовні концерти.
— Анатолію Андрійовичу, а чому Вам, успішному співаку, мало було музики, Ви ще цікавилися історією колективу, затято захоплювалися фотографуванням?
— Фотографією я захопився змолоду, збереглися цікаві світлини з періоду Львівської хорової капели «Трембіта», де я працював. Я просто потрапив туди, куди треба. Не мав житла з жінкою і дитиною, тож де репетирували, там і жили. Спів був найголовнішим захопленням змалку. Я родом із села Мала Тернівка (сім дворів було) Крижопільського району на Вінниччині. Цікаво, що в Канаді якийсь чолов’яга під час спілкування вигукнув: «Ти диви, з Крижополя, мій земляк! До мене! Вечеря чекає вже два дні».
Ще в 1943 році я п’ятирічним співав: «22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война…» Моя мама була завклубом у селі, важке життя після війни ми дужали здебільшого піснею.
Згодом мою допитливість чарівним чином вгамовував фотоапарат. А коли я потрапив до Хору імені Верьовки, стало природним збирати його історію. Заводив щороку нову теку. Примусив Авдієвського, щоб купували всі видання, де є статті про Хор імені Верьовки. З 1966-го по 2006-й, тобто за сорок років, я зібрав сорок тек: де був і що робив колектив, усі концерти, зустрічі. Це зберігається в музеї хору. Я запропонував його створити, сказав: «Замість відпустки робитиму музей».
— А як з’явився потяг до колекціонування фотоапаратів?
— З любові до фотографії. Після війни там-сям валялася апаратура. Мене вона страшенно цікавила. Першим моїм фотоапаратом був «Комсомолець», другим — «Любитель», третім — легендарна «Смена» (є тринадцять модифікацій).
У мене є каталог, в якому зазначено всі фотоапарати, що вийшли у світі, це 12000 назв, з них приблизно 250 радянських. Перший називався «Фотокор-1», вийшов у 1924 році. Я знаю всю історію світової фотографії і фотоапаратів. Як члену Спілки фотохудожників України мені надали майстерню. Видано дуже багато моїх світлин, одна з них висить у штаб-квартирі ЮНЕСКО, розміром три на п’ять метрів: Авдієвський диригує.
Я зібрав понад тисячу фотоапаратів різних часів, конфігурацій і можливостей.
Залишилося, може, триста. Решта пішла на подарунки. Коли вийшов на пенсію, попродавав чимало, бо вік уже такий — не до колекцій, та й тримати ніде. Багато фотоапаратів купив Станіслав Довгий — видавець, засновник Малої академії. Триста вишуканих апаратів придбав депутат Верховної Ради Олександр Сергієнко, однак приміщення з колекцією згоріло.
Мої захоплення ніколи не затуляли головного — співочої праці. Я завжди ходив на роботу як на свято. Навіть дуже хворим ніколи жодного концерту не пропустив. Коли у мене померла жінка, Авдієвський сказав: «Толю, ти пробач, але завтра у філармонії концерт відповідальний, не підведи». І я виступав у філармонії в день поховання своєї дружини. Можливо, Авдієвський так лікував мене від суму. Ми разом працювали в хорі 48 років.
— У Вас унікальний голос — бас профундо. В чому його специфіка?
— Взагалі баси поділяються на бас центральний і бас кантанте (він має більш легкий низ, але яскравий, металевий верх). Бас профундо, найнижчий за звучанням, частіше зустрічається у церковних хорах, на оперній сцені дуже рідко.
Про себе зазначу чи похвалюся, що я співаю, зокрема, три ноти, які нині ніхто не здатен видобути, це — до, сі, ля контроктави. І нижче можу, але ті ноти вже неприємні, та й вухо їх не сприймає, бо менше 18 коливань на секунду. При мені ще в шістдесятих роках були супербаси — Дідов у капелі «Думка» і Кадніков у капелі бандуристів (стояв поруч зі мною).
Колись Україна пишалася басами. Скажімо, знаменитий хормейстер Костянтин Пігров (Одеса) зібрав зо всієї України 14 басів профундо. Що таке профундо? Про — це під, а фундо — фундамент, отже, під фундаментом, якщо перекласти українською мовою.
За кордоном на мене дивилися як на чудо, мовляв, чи не вставлено у Сафронова щось у роті. Авдієвський сміявся над скептиками-митцями, які казали: «Та хіба ці ноти може цей худенький чоловік узяти?» А я завжди сухорлявим був. Думали, що профундо — це щось велике, огрядне, дебеле під два метри. Мене цінували і за зовнішність.
— В артистичному житті було, напевно, чимало неординарних ситуацій. Чи натрапляли Ви на дисциплінарні санкції демократа Авдієвського?
— 1969 рік. Гастролі у Франції. Підходить жінка і каже: «Я з України. Я і мій чоловік художник маркіз Мішель де Сервіль запрошуємо Вас і Василя Завгороднього до себе в гості».
Звичайно, ми пішли. Солідний будинок, золотом написано: «Маркіз Мішель де Сервіль». Добробут. Маркіз, звісно, пригощав. Ми з Василем випили.
А увечері — концерт. Хтось накапав, що Сафронов стоїть п’яний (я нормально почувався, адже вмів пити). Авдієвський підходить і каже: «Анатолію, що з тобою?» — «Пригостили, але все нормально». — «Так, за сцену, все. В концерті участі не братимеш». Я ніяковію: «А як же без мене? «Реве та стогне…» треба заспівати, інші пісні, де потрібен профундо». — «Нічого, обійдемося».
Це єдиний раз, коли я за сорок вісім років випив перед концертом. Більше ніколи цього не дозволяв собі. Авдієвський без сварки дав зрозуміти, що так не варто робити, ризикувати концертом.
Другий випадок — недисциплінарний. Виступаємо в передмісті Парижа на відкритій сцені у фортеці Орлі, названій на честь гетьмана Пилипа Орлика, який помагав французам визволяти Францію. Вийшов міністр культури і попрохав у публіки, щоб не курили, не гомоніли, потім сказав: «Перед вами виступатиме хор із країни, в якої забирали впродовж п’ятисот років усе, тільки не змогли забрати пісню і танець». Хор заслужив шалені овації. Та коли танцювальна група виконувала танець «Запорожці», публіка викликала артистів на «біс» шість разів! Танцюристи просто вже падали з ніг.
Ще розповім про випадок на гастролях у Мексиці (1967 р). Місцеві комуністи запитали: «Чи хочете відвідати Сікейроса?» Комуніст Давід Альфаро Сікейрос, всесвітньо відомий художник, був тоді під домашнім арештом. Четверо підняли руки: «Хочемо». Нас — у машину і до Сікейроса. Досі зберігаю його автограф і картину. Місцина називається Пуебло (означає «народний»).
У Сікейроса — п’ятдесят гектарів землі, майстерня, він тоді творив стадіон «Арена де Мехіко», у нього працювало тридцять художників із тридцяти країн світу. Сікейрос нас добре прийняв. Я зробив багато фотографій. Перед поїздкою до Мексики колектив відвідав редактор журналу «Всесвіт» український поет Віталій Коротич. Він сказав: «Привезіть хоч кілька фотографій». І коли я привіз цілу плівку із Сікейросом, він за голову схопився, шість світлин надрукував в одному номері. А потім, коли Коротич уже був у Москві редактором журналу «Огонёк», якось при зустрічі попросив: «Мають бути проводи футболіста Блохіна, зроби фото». І купу моїх фотографій опублікував в «Огоньке».
— Отже, окрім фотолітопису Хору імені Верьовки, Ви знімали все цікаве, що потрапляло у поле зору?
— Так, я знімав усе, що мене цікавило. Брав участь у фотовиставках, презентував портрети, пейзажі, показував життя в усьому його розмаїтті.
В архіві хору лежало п’ятдесят тисяч моїх фотографій: різні концерти, країни і зустрічі, великі люди, всілякі свята, екскурсії… Все знімав. Нещодавно розбирав завали фотографій, тисяч із десять викинув, передусім відсіяв побутове. При тому зробив триста портретів людей, причетних до успіху колективу, вони висять на репетиційній базі хору. Народні артисти, заслужені, скажімо Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Ніна Матвієнко, Віктор Гуцал, Євген Савчук…
— Хто з колег найбільше запав у душу? Чим вони були характерні?
— На початках мені дуже запам’яталися Даша Хоменко і Валентина Черкун, вони ніколи зі сцени не уходили без «біс!» і «браво!». Унікальні голоси. Запам’ятався Василь Завгородній, перший виконавець пісні «Києве мій». Володимир Бойко вражав. Галина Шумілова мала надзвичайний голос, за кордоном усі казали: «Ви її з Большого театру взяли».
З Ніною Матвієнко співав із 1967 року. Її взяли зі студії при хорі, яка кувала артистів. Авдієвський казав: «Ну нема куди поставити. Маленька така. Крайньою? Так там Даша Хоменко стоїть…» Я був, до речі, членом художньої ради. Нас було тринадцять осіб, Авдієвський мав два голоси. Саме він дав Ніні хід, навіть у Канаду взяв, а потім до Мексики.
Пісня «Лелеченьки», коли Ніна заспівувала «З далекого краю…», заворожувала слухачів. Концерт перетворився на емоційно-трагедійний сплеск, коли публіка і сміялась, і плакала, і підспівувала. Емігранти після концерту не відходили від наших артистів. Вони цілували одежу, запрошували до себе в гості. Після того в Авдієвського були неприємності з КДБ.
Та найгучніше за кордоном приймали Людмилу Кліменко.
— Чому, за що?
— Вона дивовижно співала іспанські і бразильські пісні. Люди вставали і осипали її оплесками, казали: «Це наша. Не може бути, що вона з України!» Кліменко вивчала мову, всі нюанси доносила. У Мексиці один глядач навіть вистрелив угору через захват. Театр, на щастя, був під відкритим небом, у зірки вистрелив.
— Чим характерна Ніна Матвієнко як людина?
— Дуже людяна. Ледь що, у неї одразу сльози: комусь погано, хтось помер… Переймалася тому, що їй було тяжко, вона з бідної сім’ї, тринадцята дитина, ледве виживали… До неї у будь-який час можна було підійти зі своїми проблемами. Всі до неї горнулися… Інколи вона була норовиста. Іде репетиція, щось не виходить, Авдієвський каже: «На вас немає Берії». А Ніна реагує: «Нам і Вас вистачає».
Я помагав їй завжди, і її чоловікові. Він зі своїм батьком художником Іваном Гончарем разом приходили Ніну зустрічати, коли ми з-за кордону приїжджали.
— Завершується 2014 рік. На що не бракує сил і творчого запалу? Чи співаєте? Чи фотографуєте?
— Усім цікавлюсь, і співаю, і фотографую. Стежу за всім, і не тільки в Україні, і порівнюю з тим, що робиться в інших країнах. Зокрема, порівнюю, як звучить наш хор й інші хори. Авдієвський тримає марку. Якби не його авторитет, сила волі, майстерність, чи втримав би ще хтось колектив? Я працював із багатьма корифеями, але ні в кого нема того, що він робить. І дисципліну держить, і творчо вивищує колектив.
Володимир КОСКІН