Солом’яна жінка

0
259

Навіть від споглядання дивовижних виробів із соломи, побачених у «Різдвяній майстерні», яка у січні працювала в Палаці культури Луцька, на серці теплішало. Ніби сонячне тепло, закумульоване в них, пульсувало з кожної житньої стеблинки й зігрівало довкола все і всіх. А від доторку до цих дідухів, лялечок, янголиків, павуків, мереживних квіток, ялинкових прикрас завмирала душа. Творити їх може тільки світла людина, така ж сонячна, як кожна соломинка, вицілувана промінням і випещена вітром. Саме такою я уявляла авторку цих робіт — майстриню з Турійська Валентину Якимович. І не помилилася.
МАК І ПОЛИН ОБЕРІГАЮТЬ ДІМ ВІД ЗЛОГО
Спостерігала, з яким терпінням і любов’ю пані Валентина навчала хлопчиків і дівчаток плести хитромудрі солом’яні візерунки, складати з колосків і засушених квіток снопики-обереги. В усі дні, коли в майстерні працювали майстер-класи різних майстрів, біля неї найбільше крутилося дітлахів. Тут пахло літом, і воно розсипалося на столах сухоцвітами, материнкою, цмином, миколайчиками і полином. Діти вишукували серед цього насипу потрібну квіточку й соломинку.
— А я знаю цю травичку. Це безсмертник! — радісно вигукував хлопчик років десяти.
Валентина Петрівна хвалила його, бо це дивовижно, що міська дитина знається на травах. Мене подивувало, що хлопчики, яких за вуха від комп’ютера не відірвати, займалися такою геть не чоловічою справою і терпляче складали пучечки колосків, зв’язуючи їх у маленькі снопики. Майстриня підходила до кожного, терпляче пояснювала: по центру — маківочка, трохи стеблинок льону, вівса, далі трохи житечка, пшенички, вусача, себто ячменя, пучок за пучком, квітка до квітки — і перший спільний витвір мистецтва готовий.
— Материнка — обов’язковий елемент у таких снопах-оберегах. Вона символізує жіноче начало. А миколайчики — чоловіча квітка. Обов’язково має бути мак і полин, які оберігають дім від злого, — охоче ділиться секретами Валентина Петрівна. — До речі, якщо з’їдати по ложці маку тричі у день, нічим не запиваючи, то не матимете проблем ні зі шлунком, ні з печінкою. Колись сказав мені це відомий цілитель із Житомирщини.
ПРИЙШЛА ДО СОЛОМИ РОКІВ У СОРОК
Слухаючи її поетичну мову, ніколи не скажеш, що ця людина все життя мала справу із сухими формулами й цифрами. Вона навчала дітей математики, але в тому, що прийшла до соломоплетіння, було якесь провидіння. Азiв цього непростого мистецтва її навчала донька Олеся. А донька була ученицею відомої волинської майстрині з Купичева Марії Кравчук, яка прославила Волинь і Турійщину витворами із соломи не лише в Україні, а й у світі, представляючи нашу державу на найповажніших міжнародних форумах та фестивалях. У школі села Купичів Турійського району вона заснувала перший і єдиний в Україні музей соломоплетіння «Солом’яне диво». Та був випадок, який пані Валентина вважає точкою відліку всього.
— Давно-давно, коли ми були ще молоді, моєму чоловіков один дядечко з Турійська подарував красиву солом’яну шкатулку. Цю шкатулку ми показали нашій родичці, двоюрідній сестрі чоловіка Марії Кравчук. Вона дуже зацікавилася, а згодом почала вивчати цю справу й зайнялася соломкарством, досягнувши неабияких висот. А я прийшла до соломи вже рокiв у сорок. Коли пішла на пенсію — поринула повністю у цей світ. Тепер уся родина допомагає мені. Коли їду заготовляти материнку — всі мої хочуть їхати зі мною, — сміється майстриня. — Ви собі не уявляєте, яке це диво — поле, де росте материнка… Я нею коси досі полощу. Офіційну медицину, звичайно, не ігнорую, але більше є прихильницею народної. Сама роблю всілякі примочки, мазі, розтирання, настоянки. У хаті в залі піч собі збудувала. Дехто з родичів сміявся, сварився, але нікого не послухала. Тепер у печі пироги печу, хліб. Коли простуда вже бере, перед вогнем носа нагрію, спину повигріваю добре, часником, цибулею подихаю — і більше нічого не треба. До науки предків повертаємося. Сьогодні приїхала до Луцька, а вчора така застуджена була, думала, не поїду вже нікуди. Але піч виручила!
Хоч у приміщенні, де ми розмовляємо, геть не спекотно, Валентина Петрівна одягнена у вишиванку, лляний фартух, на шиї у неї — коралі, а поверх iще й пацьорки із соломи. Все на ній — від землі. Такі ж лляні фартушки мають усі її учні, а їх у неї майже три десятки. Вона належить до майстрів, які не можуть не ділитися. Тому й передає премудрості прадідівського ремесла й українські традиції діткам із села Соловичі, які відвідують студію соломкарства «Поліське золото». Її талановиті вихованці не раз ставали призерами обласних і всеукраїнських конкурсів, були нагороджені путівками в «Артек» та «Молоду гвардію». Майстриня не приховує захоплення своїми учнями: Мирославою Гловацькою, Соломією Прус, Надією Ващук, Софійкою Ковальчук. Мирослава Гловацька, до прикладу, дуже цікаво втілила в соломі образ шевченківської «Тополі».
«ПОДОБАЄТЬСЯ НЕСТИ СВІТЛІ ІДЕЇ ТА КРАСУ»
Пані Валентина активно пропагує на рідній Турійщині давні українські традиції зустрічі Нового року. Хоче переконати своїх земляків відмовитися від ялинки та замінити її дідухом. Цьогоріч у Соловичівській школі вже поставили ці два символи поруч. То вже прогрес. Майстриня проводить просвітницьку роботу, розповідаючи і дітям, і дорослим, що таке дідух, звідки він узявся. Навіть економічні зиски прораховує, бо скільки б лісу збереглося, якби люди не зрізали ялинки і сосни.
«Це ж нерозумно, неприродно зрізати те, що не достигло. Все дозріле треба прибирати. Такий закон природи. Наші предки жали жито, яке вже достигло, і з першого снопа на Різдво робили дідуха, ставлячи його під іконами на почесному місці. А ми рубаємо дерева, яким iще рости й рости, — пояснює свою позицію Валентина Петрівна. — Всі ці символи прийшли до нас, звичайно, з дохристиянських часів. У мене багато хто запитує, чи я, бува, не пішла у РУНвіру (Рідну Українську Віру). Ні, не пішла. Я відвідую українську церкву. Християнство дало нам багато корисного й позитивного. Фактично воно принесло нам цивілізацію. Це з одного боку. А з іншого — ми й багато втратили. І головне — зв’язок iз природою, який мали наші предки. Вважаю, кожна людина повинна мати свою духовну платформу. Віра, як і хліб, може бути різною. Хліб є білий, чорний, сірий, але він хліб насущний. Так і віра. Форма може бути різною, а суть однакова — десять Божих заповідей».
Солом’яні витвори Валентини Якимович їдуть як сувеніри у різні куточки України та за кордон. Особливо багато їх у Польщі. Земляки купують сувеніри, коли їдуть за Буг. Мали змогу їх побачити й кияни: експонувалися вироби на «Країні мрій», у передріздвяних виставках в «Українському домі». Хоча, як каже пані Валентина, комерційна складова її захоплення — це вторинне:
— Я щаслива вже від того, коли люди милуються моїми роботами. А продам — то продам. Просто подобається нести світлі ідеї та красу людям.
Прощаюся з пані Валентиною й обіцяю влітку приїхати до неї на майстер-клас на Турійщину. Щоб побачити, де ж росте оте диво-жито, яке оживає русалками, тополями, дивними ліліями, дідухами і янголятами…
Ніна РОМАНЮК