Святослав Максимчук: «Я мав допомогти гостеві на сцені перемогти того, хто не сприймав його думок»

0
243

 

Народний артист України, заньківчанин з 1964 року, Святослав Максимчук відзначив свій ювілей — 9 березня йому виповнилося 80!   Святослав Максимчук має у своєму творчому доробку понад сто ролей, понад 40 авторських аудіоальбомів. Його досконалу Франкіану знають тисячі слухачів. Вона стала предметом зацікавлення  учених: «Вогонь в одежі слова» — так називається дослідження Якима Горака, де йдеться про Максимчукову інтерпретацію поем І. Франка.  Одна з найцікавіших сторінок його діяльності — блискуче здійснений проект — Заньківчанські вечори. Саме про це наша розмова.

Наша бесіда відбувається у редакції університетського  театрознавчого  журналу «Просценіум».

— Я помітила, Святославе, що  ти  знову  оглядаєш  нашу бібліотеку…Маємо й видання нашої кафедри…  Так, кафедри театрознавства та акторської майстерності… Як  вважаєш, потрібна нині  паперова книга?  Ти зі своєю бібліотекою не збираєшся розлучатись?   

— Бібліотека поки що буде при мені. Чи я – при ній. Завжди щось намагаєшся знайти потрібне: потрібне зараз, саме цієї миті, цього дня.  Перечитую не все, не всіх. Але Франка і Шевченка – завжди. Часом чітко знаєш, що хочеш прочитати, а часом – випадковість, несподіванка; натрапляєш на давно знаний текст і відкриваєш не сторінку, де надрукований вірш, а цілий світ. Новий. Дивно це. І прекрасно… Ні, бібліотека мусить бути. Початки її до  Харкова  ведуть…

—  До Харкова тепер їздиш? Ти ж вчився там і працював. 

— На жаль, майже не буваю. Відколи Роберта Третьякова нема, Харків для мене зовсім інший, немов кудись відступився… З-поміж однокурсників зостався  тільки Анатолій Манайло, він працює в Херсоні, в театрі імені Миколи Куліша.   У Києві живе ще один мій давній  товариш – Валерій Шевчук… Знаєш, у юності про друзів завше в множині говориш, а у зрілі літа  – обережно розмірковуєш: це друг? А це?.. А ще пізніше коло розривається, зостаєшся на самоті, і тоді напевно знаєш, хто друг. З Шевчуком ми різні, але це не заважає нам бути друзями, у нас така надійна  міцна  чоловіча дружба. Мабуть, нас  Григорій Сковорода  поєднав, ми обидва сповідуємо  його мудру науку.

— Шевчук у столиці. Ти у Львові. Мене недавно запитали, чи не скидається на те, що Львів стає провінційним, такою собі  туристичною звабою, де можна демонструвати гостям неповторну стару архітектуру і запевняти, нібито в кожному  львівському кафе кава найкраща у світі. 

— До певної міри – так, щось  здрібніло у нашому місті. Найбільше охочих  фотографуватися  з Мазохом, а до пам’ятника Трушеві  не кожна птаха долітає… Мало б інакше бути.  Боротьба сталить і нерви і м’язи розуму, правда ж? У боротьбі ми вистояли на Майдані, і старші, і молодь… Людина мисляча порівнює, шукає… 60-70-ті роки були дуже нелегкі. Не раз траплялося: удар завдавали аж під дих. І все, що ми робили, за що  боролись,  чого прагнули, було не завдяки, а всупереч. Заряд боротьби дарує крила. Без бажання перемогти нічого не  досягнеш.

— Твої Заньківчанські вечори мають напевно підґрунтя ще в  60-х. Чим ці вечори стали для тебе самого?

— Спершу, мабуть, не до кінця усвідомлював перспективу задуманого. Та поступово відбувалося  поглиблення власного «я» – «на мене»   ці зустрічі теж працювали, хотілося зрозуміти глибинні процеси розвитку нашої країни. Намагався запрошувати людей не конфліктних, а мудрих, ерудованих, це були і політики, і письменники, і митці, і вчені.

— Політиками зробитися у нас намагалися всі, хоч переважно ніхто не був готовий  до політичної боротьби. Не готовий  у тому сенсі, що ми не мали політичної школи. Політиками  ставали в тюрмах: В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Ірина та Ігор Калинці, Василь Стус, Михайло Осадчий… Якби тепер можна було повернутись до такої форми спілкування, як  твої  вечори, ти б міг їх  провадити  на повну силу?

—  Дерево родить у визначену йому пору – квітне у певну пору, плодоносить… Напруга, яка має бути в людини – молода сила, енергія, удар… Не знаю, чи стало б мені снаги. Але сама ідея  здається  й далі  живою. Тоді вечори вбачались мені своєрідним народним університетом, відбувалося спільне навчання через діалог і роздуми, а коли б тепер – то треба  шукати нові форми, нові завдання на якомусь вищому, сучасному рівні. Чимало б довелося змінювати, коли йдеться про фінансовий бік справи.  Мусили б враховувати все.

—  Вчитися можна у будь-яку пору, хіба ні? У різні часи – інші  знання й інше бажання їх використати.   Ти маєш записники, щоденники з тих часів. Розсекретити міг би їх?

— Я  збирався стати журналістом. Писати й досі не покинув. Як би я міг не написати  про зустрічі з  Расулом Гамзатовим, Миколою Лукашем, Олесем Гончаром. Мій батько  вартує записаної оповіді…  А  Ліна  Костенко?! Дещо вже  друкувалось… Богдан Козак і Валерій Шевчук  віддавна наполягають, щоб  я  писав спогади. Я вже  собі пообіцяв:  після ювілею впритул займуся. Коли минеться суєта…

Коли до влади прийшов Віктор Ющенко,  я написав йому відкритого листа. «Літературна Україна» оприлюднила. Йшлося  про гідність, про взаємини очільника держави й народу, і коли події на Майдані 2013 року назвали Революцією гідності, я подумав…

— Чи не провидець ти часом?

— А чом би не подумати? (Сміється). Я просив президента  за будь-яких обставин  розмовляти з народом українською мовою,  не уподібнюватися до попередників з їхнім «двуязичієм». Ба навіть я, актор — хоч не політик і не  належу до владних структур — завжди послуговуюсь лише  рідною  — державною – мовою і ніколи  й ніде в Україні не чув отого «нє панімаю».  Про мовну проблему не раз йшлося  на Заньківчанських вечорах.

— Вечори тривали в часі понад 20 років: від 1989-го до 2014-го. Чи фіксували  їх наші газети, телебачення, радіо?  Чи друкувались афіші  з відповідною інформацією?  

— Афіші  були  й досі  зберігаються. Газети майже нічого не друкували. Телевізійники  записували, однак, уяви собі,  плівки роз-маг-ні-ти-ли (ось так, по складах; шкода, що не передається на письмі інтонація мовця! — Н. Б.). На щастя, маю диски з записами. Не всі, звичайно. Є зафіксовані зустрічі з Дмитром Павличком, Ліною Костенко, Валерієм Шевчуком, Леонідом Кравчуком, Костянтином Морозовим, Іваном Драчем…Чекай… Я ось зараз раптом подумав:  у тих записах  їхні обличчя, їхні голоси,  відбиття характерів, зміна настрою, розмови про тодішні події та проблеми… Звичайно, це нереально, але якби  повторити кожну зустріч зараз,  порівняти  запитання й відповіді в обох  часових і життєвих вимірах…

—  А зала? Львів’яни  й гості у залі?  

— О, наші львів’яни! Вечори йшли на аншлагах, сотні молодих і старших людей  потребували таких зустрічей. У залі теж був неординарний люд,  кожен другий глядач міг би вийти на сцену  і мав би що сказати…

— А для тебе, як для актора, все те, що відбувалось, також  було чимось новим, особливим? Сцена ж рідна, заньківчанська, задум, сценарії вечорів, ідея, проект – як тепер кажуть,  та й реалізація  його також твої… Але ж могли бути проблеми? 

— З організацією вечорів  проблем не було. До «високих» інстанцій  довелось звертатись лише один раз,  коли йшлося про зустріч з нагоди підбиття підсумків  — пригадуєш знаменитого «ланцюга» в День Злуки 1990 року. Прологом став літературний вечір Дмитра Павличка. Десь  у листопаді 1989 року. А першим гостем уже «офіційного» Заньківчанського вечора  був Іван Драч, який балотувався у депутати до Верховної Ради. Я тоді   не зовсім виразно бачив перспективу цього задуму, але відчув, що людям такі  розмови потрібні. Особливо подивував Микола Жулинський. Він довго не зважувався бути гостем нашого вечора, а коли  вже чув  вдячні оплески львів’ян, то аж розчулився, ніби вперше  знайшов такий контакт з публікою. Тоді  сказав: «Святославе, ти подарував мені найбільше свято в моєму житті. Жаль тільки, що батько не міг  прибути на це  свято».  Щодо  мене, то сцена, звичайно, своя, рідна,  а от моя роль… Хоч, може, й не роль? Може, це якось інакше називається? Вийти у виставі — зовсім інше, партнери поряд, десятки репетицій, добре знаєш, як кожен на сцені поводиться. Іноді навіть  поведінку глядачів можеш  передбачити. А коли діалог не з партнером, а з людиною, якої досі міг не знати, з  якою  познайомився під час зустрічі. А ще  можливі  непередбачувані й провокаційні запитання… Правда, була давніша велика школа: виступи на запрошення Бюро пропаганди художньої літератури. Разом із письменниками, чи й сам, виїжджав  у міста й містечка, в села, колгоспи, не раз доводилося виступати в полі перед трактористами  чи  в заводському цеху… Я там вчився спілкуватися з людьми,  а спосіб нашої пропаганди  був не зовсім такий, якого хотіли б у згаданому вище Бюро. Поміж рядками ми намагалися донести до слухачів, що насправді думаємо про «щасливе колгоспне життя» і про офіційну літературу. Звичайно, справді  лише «поміж рядками». Але  все одно це була добра школа  наближення до свого слухача й порозуміння з ним. Я вчився  тримати увагу  слухача  уже зовсім іншого  — у залі театру сиділи люди політично заанґажовані. Я мав  допомогти гостеві на сцені  перемогти  того, хто не сприймав  його думок,  підтримати зневіреного  й  прийняти  підтримку однодумця. Якось перед зустріччю з президентом Леонідом Кравчуком  мені своїм тихим голосом порадив Ігор Юхновський: «Мусимо завжди  пам’ятати про власну гідність».

Ніна Бічуя

Досьє

Святослав Максимчук народився 9 березня 1936 року. Актор театру ім. М. Заньковецької з 1964 року, митець, що вдало поєднує значний досвід актора і читця,  талановитий розповідач — майстер живого слова.  У репертуарі С. Максимчука вагоме місце займають твори Т. Шевченка та І. Франка — літературні концерти «Моя Шевченкіана» і «Моя Франкіана». 3 1989 року С. Максимчук організовує і проводить Заньківчанські вечори — проведено понад 50 таких вечорів з митцями, письменниками, політичними та державними діячами. Знявся у фільмі «На полі крові. Aceldama» (2001).