«Найбільше мрію, аби мій третій син не знав, що таке війна»

0
318

Голова Наглядово-координаційної ради громадських організацій та волонтерів при Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону, викладачка медичного права Вінницького медуніверситету Олена Верлан-Кульшенко впродовж чотирьох років надає юридичні консультації та допомогу бійцям, а також супроводжує родини загиблих воїнів. А ще вона входить до складу «Юридичної сотні України» і є матір’ю чотирьох дітей, двоє з яких — учасники бойових дій.
Про свою волонтерську роботу, дружну команду студентів-госпітальєрів та тривоги матері, яка чітко усвідомлювала, що чекає її дітей на передовій, Олена Олександрівна розповіла читачам.
ВОНИ ВСІ — МОЇ ДІТИ
— Далекого вже 2014-го я мала грандіозні плани — зануритись у наукову діяльність. Того літа повернулася зі стажування з медичного права в одному з університетів Голландії. Проте плани щодо науки довелося корегувати після побаченого у вінницькому шпиталі. Він був забитий пораненими. Тоді разом зі своїми студентами-медиками почали надавати їм допомогу ліками, одягом, взуттям. Збирали гроші та купували бійцям квитки додому, винаймали житло для рідних, які приїжджали до поранених з інших міст тощо.
Потім, уже в січні 2015-го, я поїхала в район проведення АТО. Об’їздила майже всю передову, відвідувала прифронтові лікарні й шпиталі. На той час організовували разом із командою вантажі з продовольчим та речовим забезпеченням. Зараз, звісно, потреба в цьому відпала. Але відчуття дому, яке ми привозимо, потрібне хлопцям завжди. Вони чекають на нас, на привітне слово та смаколики. А для мене дуже важливо поговорити з тими, хто перебуває на передньому краї, дізнатися про їхні потреби та з’ясувати, чим можу допомогти. Це знання дає можливість краще зрозуміти і внутрішній стан тих, хто вже на мирній території знаходиться на лікуванні або демобілізувався.
Пам’ятаю, як важко було знайти потрібні слова для «кіборгів», яких у Вінниці на лікуванні перебувало 26, коли вони, важкопоранені, рвалися прощатися із загиблими побратимами. Що їм могла сказати я, цивільна людина, коли, попри страшні поранення, у візках, вони на морозі проводжали в останню путь друзів? Просто була поряд.
Неймовірно надихають слова подяки від колишніх підопічних. Коли їхала в столицю на нагородження премією від «Євромайдан SOS», то один із колишніх пацієнтів вінницького госпіталю, киянин, зустрів мене на вокзалі лише задля того, щоб подякувати. Це неабияк розчулює. Я і волонтером стала, бо сприймаю всіх бійців як своїх дітей. Адже в усіх них є мами.
«САНІВНО, МЕНІ БОЛИТЬ»
— Найголовнішим своїм завданням вважаю надання бійцям юридичної допомоги. Це і питання отримання групи інвалідності, і збір документів, і визначення дефекту медичної допомоги та його усунення. Часто користуюся можливістю наблизити атовців до моїх колег-науковців. Наведу приклад. В інфекційному відділенні шпиталю лежав хлопець із хронічним бронхітом, який майже не говорив, він шипів. Я йому запропонувала проконсультуватись у професора медичного університету. Після консультації в обласній лікарні була проведена унікальна операція. Через два тижні мені зателефонував невідомий і дзвінким голосом запропонував зустрітися. Коли ж до мене підійшов із подякою від командування хлопець і назвався: «Я той Вадим, який без вас, напевно, ніколи б не мав голосу», я була і здивована, і щаслива одночасно. Також завдяки співпраці військових медиків, волонтерів, представників медуніверситету цього літа троє бійців потрапили на безкоштовне лікування до Вінницького регіонального гепатологічного центру.
Я є своєрідною ланкою між представниками військової і цивільної медицини. Буває, що хлопці не завжди здатні все самостійно сказати лікарям. І це не тому, що вони їх не поважають. Вони іноді просто не можуть правильно сформулювати і донести інформацію про те, що і де в них болить. А до мене — запросто: «Санівно, мені болить…» І я розумію, що в мене більше шансів попросити колегу на щось звернути увагу.
МОЇ ОЧІ ТА ВУХА
— Дуже пишаюсь своїми студентами, їх у нашій команді вже близько 30, називаю їх госпітальєрами. Вони є моїми вухами та очима. Я не завжди маю час навідатися в госпіталь, тож студенти формулюють проблему, а я вже шукаю шляхи її розв’язання. Про те, наскільки швидко ці молоді хлопці й дівчата вміють згуртуватися та професійно надати допомогу, свідчить їхня робота під час вибухів на військових складах у Калинівці. Тоді вони вже після перших повідомлень про надзвичайну подію зібралися і понад добу надавали меддопомогу. Тож став у пригоді досвід, набутий під час роботи із пацієнтами госпіталю. І ця робота проводиться не тому, що військові медики неналежно виконують свої обов’язки. У нас інше завдання: на певний час ми стаємо рідними для хлопців. Адже не всі родичі мають змогу приїхати до пораненого чи перебувати біля нього тривалий час. Окремо хочу зазначити, що є серед студентів і ті, хто добровольцем їздить на передову у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова (ПДМШ).
НАЙСКЛАДНІШЕ — ПОВІДОМЛЯТИ БАТЬКІВ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ДИТИНИ
Найчастіше супроводжую всіх загиблих з Вінниччини від дзвінка з передової до перевезення тіла додому. До тієї миті, коли потрібно зустріти воїна, налаштовуюся не тільки морально. Адже щоразу потрібно домовитися із Вінницьким обласним бюро судово-медичної експертизи, санітари якого працюють над зовнішнім виглядом померлого. Він буває різний, та в будь-якому разі матір повинна востаннє побачити дитину. Також потрібно зв’язатись із керівництвом району чи села і організувати зустріч громадою. Родина загиблого має бачити, що громада шанобливо ставиться до того, хто віддав за неї життя. Щоб не було такого прикрого випадку, який досі мене мучить. Уявіть, комісар із волонтерами приїхали вночі в село, а з громади немає нікого. Батько біжить попереду машини і показує, куди їхати. Допомагає заносити додому труну з власною дитиною. Я вийшла, заклякла, а потім повернулася до хати, бо ж там лише мама, батько, бабуся… та їхня загибла дитина. А хлопець був дуже важкий. І треба пояснити, що голови не торкаємося, за це не тримаємось.
Такі випадки демонструють, як бракує єдиного алгоритму дій у таких ситуаціях. В ідеалі про загибель військовослужбовця повідомляють військовий комісар, лікар і психолог. На практиці виходить по-різному. Одного разу спостерігала, як молоденька вчителька-психолог ридала навіть сильніше за матір, бо не могла знайти потрібних слів. Інша проблема: мамі повідомили і поїхали. А вона залишається ще добу-дві наодинці зі своїм горем. Вважаю, що супровід такій родині потрібний, допоки вона не побачить загиблого. І він має бути не стільки емоційний, скільки технічний. Одного разу мені довелося просто «залякувати» матір загиблого добровольця, яка не припиняла голосити після отримання трагічної звістки. Я тоді зачинила двері, посадила її, взяла за плечі й кажу: «Хто погано поводитиметься, той на похорон не піде». І її це так вразило, що два дні, поки ми чекали на тіло, вона, побачивши мене, казала: «Я поводжуся добре». Для таких моментів обов’язково треба створити патронажну службу, представники якої хоча б раз на день приїздили і дивилися, що відбувається.
СПЕЦИФІЧНА МАМА
— Першим у район бойових дій вирушив навесні 2015-го середній син Віталик. Одного дня він, 20-річний студент-медик, прийшов додому і сказав, що припиняє навчання та їде в район АТО працювати в ПДМШ. На спроби відмовити відповів: «Ти ж їздиш, усе гаразд, то й я поїду». Майже відразу по прибутті на Схід будинок, де перебував Віталик із товаришами, прицільно обстріляли із САУ. Після обстрілу він мені подзвонив, дуже заїкався, сказав, що вже не на позиції, а в Бахмуті. Але я специфічна мама… Моя позиція: якщо ти вибрав професію — маєш працювати, навіть попри небезпеку. Тож одразу спитала: «А ти чому там, ти ж медик, як ти міг залишити хлопців, вони без лікаря втрачають шанс на порятунок!» У цю мить з його рук телефон вихопила лікарка ПДМШ і дорікнула вже мені: «Пишайтеся своєю дитиною: він виніс поранених, усе витримав. Не кричіть на нього». Віталик провів у добровольчому шпиталі дві ротації, потім був інструктором з тактичної медицини в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки. Лише цього року, після операції на хребті, син повернувся на навчання.
Потім на війну пішов старший син. Про його службу досі нічого не знаю, адже був у групі розвідки. Жартома запевняє, що просто ходив із собакою вздовж кордону.
Дуже переживала за обох, найбільше боялася полону. Зараз, коли старші сини вже вдома, страшно усвідомлювати, що їм ще немає й тридцяти, а вони вже ветерани.
Приємно, що діти підтримують моє волонтерство. Усі важливі рішення ми обговорюємо в родинному колі. Єдина донечка Дана — теж волонтер, ходить зі мною до шпиталю, постійно малює бійцям листівки. Але найбільше мрію, аби мій третій син не знав, що таке війна.
Записала Оксана УРЕТІЙ