«Якби була можливість повернутися назад і знову обирати, пішов би тим самим шляхом…»

0
72

Над життям і війною розмірковує Роман — 25-річний капітан, який невдовзі відзначатиме 5-ліття служби у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.

Роману — 25. Невдовзі він відзначатиме 5-ліття служби у нашій 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. За ці 5 років молодий офіцер пройшов шлях від командира взводу, командування яким прийняв одразу після випуску із львівської Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, до заступника командира одного з механізованих підрозділів нашої князівської бригади, того самого, де 5 років тому починав військовий і воєнний шлях.

— Найцікавіше в цій історії, напевно, те, що мій командир роти у 2015-му — і нині мій командир, у якого я — заступник, — усміхається Роман. — І стільки всього пригадується за ці роки, за ці фронтові 5 літ… І Мар’їнка, де командував взводом і де тривали щоденні жорстокі бої, після кожного з яких щоранку і щовечора я дякував своїм хлопцям за те, що вистояли. І те, як було непросто, коли прийняв на себе командування ротою. І маріупольський напрямок, і те, як одного разу ми з командиром роти попрямували до моря: ті півгодини купання і відпочинку стали справжньою віддушиною після шаленої спеки — і фронтової, і температурної. Навіть нині із командиром підрозділу із задоволенням пригадуємо цей момент. Взагалі моментів, які хочеться згадувати, безліч. Бо, попри свої жорстокість і жах, війна звела кожного з нас із величезною кількістю чудових людей, дала нових друзів, які, напевно, навіть більше, ніж друзі… З особливою вдячністю згадую хлопців зі свого підрозділу, призваних під час 4-ї хвилі мобілізації. З багатьма з них, а більшість демобілізувалися й повернулися до мирного життя, підтримую зв’язок. Часто згадуємо все, що довелося пережити. І знаєте, бої, втрати — все це не забувається. Але говорити намагаємося про наш колектив, про приємне, про те, що на тому чи іншому фронтовому напрямку, на тих чи інших позиціях давало сили жити, воювати і вистояти.

За 5 років війни у найгарячіших точках на сході 25-літній капітан отримав  той життєвий і фронтовий досвід, який не примариться більшості 50-літніх. Утім, каже сам Роман, чимало з цього досвіду побажав би хіба ворогу… Попри це, свідомий того, що якби мав можливість обирати заново, не звернув би з уже обраного шляху.

— Після закінчення гімназії подав документи на вступ до кількох вишів, зокрема й до Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, де конкурс на одне місце був просто шалений, — пригадує Роман. — А тому мусив докласти максимум зусиль, розумових, моральних, фізичних, щоб стати курсантом академії. Тож коли довідався про те, що вступив не тільки до академії, а й до інших навчальних закладів, особливо не роздумуючи, обрав першу. Повністю підтримали мій вибір і заохочували до нього батьки, які хотіли бачити сина військовим. Це було 2011 року. А 2014-го, коли почалася війна і коли вони зрозуміли, що на мене чекає через рік, після випуску… А я казав тоді і кажу зараз: якби була можливість повернутися назад і знову обирати, пішов би тим самим шляхом. Бо роблю те, що мушу, і пишаюся тим, що роблю… Тим, чого досяг у житті, завдячую передусім своїм батькам, своїй родині, друзям і тим офіцерам та побратимам, з якими звела війна: впродовж 5 років вони підтримували мене словом, порадою, настановою, ділом. Таке не забувається. Чимало з того, чого свого часу навчився у командира роти, командира батальйону, бойових побратимів, передаю молодим хлопцям. Основне завдання для них — щоразу живими й здоровими повертати додому особовий склад, повертатися самим заради тих, кого любимо, і заради тих, хто любить нас…

Над життям і війною 25-річний капітан розмірковує з непритаманною для його віку мудрістю. Каже, війна багатьох змінила не тільки зовні, а й внутрішньо, змусила по-іншому дивитися на світ, навчила цінувати справді цінне і, як не дивно, зробила людянішими і добрішими.

— Зміни в собі оцінювати важко, — каже співрозмовник. — Та змінився однозначно. Чи на краще, судити не мені. Дослухаюся до думки інших. Напевне знаю тільки те, що батьки пишаються мною. І це, повірте, дорогого варте… Як буде далі, час покаже, єдине, що знаю точно, — не звертатиму з наміченого шляху і намагатимусь не втомлюватися працювати над собою. Бо впевнений, саме ця праця — найважча і найрезультативніша.

До слова, Роман чудово грає на гітарі, катається на сноуборді, любить риболовлю і покопирсатися в машині. Свого часу вчився серфінгу, а нині вчиться гри на фортепіано, каже, опанувати музичний інструмент — давня мрія… На запитання, як на все вистачає часу, відповідає: час знайдеться, було б бажання і не було лінощів.

— Не варто боятися пробувати щось нове, з нового досвіду, з випробувань себе самого складається життя. Воно минає швидко, й одне із основних завдань для кожного з нас — щоб, коли настане час, було про що згадати. А ще — навчитися жити, допомагаючи одне одному.
Р. S. У нашій 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого служить двоюрідний брат Романа — Павло. Різниця між хлопцями — лише півтора року. Та саме на старшого рівнявся молодший, коли обирав шлях військового офіцера, і став ще одним славним представником славного роду у нашій князівській бригаді. Втім, це вже інша історія…

Катерина ЛИТВИНЧУК

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here